Качанівка

Україна була позбавлена своєї етнічності, її народ асимі­лювався з російським або польським. Поняття «українець» не існувало. У Російській імперії українців називали «руси­нами», «малоросами», в Австро-Угорщині ототожнювали з  поляками, а українську мову вважали діалектом польської. У скрутному становищі опинилася передова українська інтелі­генція, позбавлена державної підтримки. Багато українських вчених їхало до Москви або Відня як із примусу, так і добро­вільно, бо там відкривалося ширше поле діяльності.

Не можна перелічити всіх українських діячів, що потонули у морі чужоземних культур. Величезне число українських мит­ців зараховано до російської культури: М. Гоголь, І. Мартос (уродженець Ічні). С. Ковалевська (родом із Полтавщини), І. Рєпін, Д. Бортнянський, М. Врубель та багато інших.

Дуже тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, переважна більшість населення країни зали­шалася неписьменною і далекою від культури. Незважаючи на це, на Україні все ж таки з'явилися творчі сили, які попри урядові репресії досягли насправді чудових здобутків.

У мобілізації національної свідомості та консолідації сил величезну роль відіграла українська інтелігенція, що склада­лася насамперед із дворян, які походили зі старої козацької старшини. Вони організовували у себе в садибах справжні культурно-мистецькі осередки, духовні центри України, де творили, набирались натхнення відомі постаті минулого.

Одним з таких осередків духовної культури на Чернігів­щині протягом майже всього XIX - поч. XX ст. став маєток у Качанівці. За досить короткий час Качанівка з сірої і нічим непримітної садиби перетворилася на досить відомий осе­редок мистецтва не лише в Україні, а й у світі. Своє «ім'я» Качанівська садиба отримала не випадково. Таке відношення до неї було прямим наслідком тих зусиль, які доклали її влас­ники, підтримуючи молоді таланти, відомих вчених і митців та різні культурно-мистецькі і наукові проекти. Качанівка за свою історію бачила не одного власника, та всіх їх поєдну­вала одна спільна риса - це продовження і певною мірою відродження традицій своїх попередників. Тому не дивно, що культурно-мистецька діяльність господарів садиби не була чимось одноразовим, епізодичним явищем, навпаки - це був цілеспрямований, довгостроковий проект з підтримки культурно-мистецького життя в Україні. З цією метою качанівські меценати надавали реальну допомогу митцям, вченим, були постійними спонсорами різних культурно-мистецьких, просвітницьких, наукових акцій, відроджували і підтримували народні традиції.

Апогею свого розквіту садиба набула у 30-90-х роках XIX століття за власників із давнього дворянського роду Тарновських, які ведуть свій родовід ще з XVIII ст. Члени кількох поколінь цієї славнозвісної родини залишили помітний слід у розвитку українського суспільства, його культури. Зусилля­ми трьох поколінь Тарновських у далекій від столиці, глухій, забутій провінції створено справжній культурно-мистецький осередок, неповторне архітектурно-художнє середовище, своєрідний Едем, що поряд із щирою гостинністю господарів перетворило садибу на справжній духовно-естетичний центр України, де творили, закохувались і знаходили душевний спо­кій і рівновагу численні таланти: музиканти, письменники, художники.

Кого тільки не приваблювала Качанівка тихим задумли­вим парком з численними ставками, складною сіткою багато­ярусних доріг і алей, прикрашених скульптурами. Своїми ві­зитами садибу вшанували: М. Глінка, С. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Ганна Барвінок, подруж­жя Маркевичів, В. Штернберг, І. Рєпін, брати Володимир та Костянтин Маковські, О. Лазаревський, Д. Яворницький, М. Костомаров та багато інших знаменитостей. Альбом по­чесних гостей Качанівки налічує 608 автографів. І всі відвіду­вачі знаходили тут не лише дах над головою, а й затишок, тур­боту, якою власники оточували всіх, а також належні умови для творчої праці та відпочинку. Не останнє місце займала і матеріальна підтримка талантів. Саме в Качанівці, в глибині чудесного садибного парку, се­ред тінистих алей народжувались справжні шедеври. Тут Глін-ка написав найкращі частини до опери «Руслан і Людмила», створив неповторні зразки національної музики. Працював Михайло Іванович у мальовничій альтанці, яка в перебудо­ваному вигляді дійшла до наших днів. Тепер вона носить ім'я славетного композитора.

Василь Штернберг написав у Качанівці свої найкращі тво­ри живопису.

І. Рєпін зробив замальовки до своїх знаменитих «Запо­рожців» та зібрав великий матеріал до картини «Вечорниці», а також написав ряд портретів власників.

Овіяне легендами і перебування Шевченка в садибі. Він був знайомий з усією ріднею Тарновських і все життя під­тримував з ними приятельські стосунки, про що свідчить той важливий факт, що поет неодноразово продавав або дарував родині Тарновських свої твори (картину «Катерина», поему «Гайдамаки», «Кобзар»). Ще й досі вздовж дороги, що вела до старезного дуба, під яким любив відпочити поет, видні-ються темнохвої ялини - своєрідні траурні віночки, що їх велів насадити Василь Тарновський (молодший) в знак скор­боти за померлим Кобзарем. У Качанівці до цих пір зберігся своєрідний культ поета, а Шевченкіана Тарновського (мо­лодшого) стала основою створеного в Києві Національного музею Т. Г. Шевченка, є неоціненним внеском в українську культуру і патріотичним подвигом Василя Васильовича пе­ред народом України.

Не байдужими були господарі Качанівки і до долі простих селян, особливо В.Тарновський (старший), який був відомий не тільки як меценат, благодійник, а ще й як борець проти кріпацтва. Розуміючи необхідність освіти для нижчих верств суспільства, Тарновський чималі кошти витрачав на влашту­вання у своїх маєтках недільних шкіл для дітей селян, а будучи вчителем за фахом, він особисто вчителював у Качанівці ра­зом зі своїми синами Василем та Володимиром.

Протягом майже всього XIX століття Качанівка була і своєрідним музейним центром, де зберігались видатні твори західноєвропейських майстрів XVIII-XIX ст., відомих україн­ських і російських художників.

Справжню славу провінційній садибі принесла величез­на колекція українських старожитностей, яку все своє жит­тя формував Василь Тарновський (молодший). Пристрасний колекціонер не шкодував коштів на експонати до колекції. Василь Васильович не тримав своє надбання під замком, а всі охочі могли його побачити в садибі. Тарновський розумів, що будь-які реліквії, сховані від очей народу, втрачають свою цінність, тому попіклувався про своє зібрання і передав його Чернігівському губернському земству для влаштування пу­блічного музею. Фахівці оцінювали колекцію Тарновського у 300-400 тисяч карбованців. По суті, це зібрання безцінне.

Немалі кошти Тарновські вкладали і в допомогу та під­тримку молодих талантів. Наприклад, за кошти Григорія Степановича Тарновського навчався художник Штернберг у Петербурзькій Академії художеств. А «Чорна рада» Куліша побачила світ лише завдяки спонсорському внеску В. Тарнов­ського (старшого). Ще далі своїх попередників у меценатській діяльності пішов Тарновський (молодший). Немалі кошти він вклав у спорудження пам'ятника Хмельницькому в Києві на Софійській площі, створеного художником і скульптором Мі-кешиним. Цей пам'ятник є найвидатнішим з монументальних творів скульптури.

Не пошкодував Василь Васильович грошей і на пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Одну з шести тисяч виклав на спорудження хреста на могилі Шевченка в Каневі, а також організовував щорічне паломництво на пароплаві для тих, хто хотів вклонитися праху Великого Кобзаря.  У самій Качанівці гоеподарі-меценати влаштовували чис­ленні пишні обіди на честь знаменитих гостей, літературні ве­чори, музичні сходки. Колись у парадній їдальні качанівського палацу лунала неповторна музика Глінки, звучав ліричний спів Софії Василівни Тарновської, яка мала чудове забарвлен­ня контральто, та тоненький голосок її сина Васючка, котрий співав разом з матір'ю. Пізніше він став оперним співаком.

Саме у качанівському парку Тарновський (молодший) пла­нував створити своєрідний «пантеон», де мали бути поховані видатні українці. Зробити це йому не вдалося. Проте садиба все ж таки стала місцем останнього спочинку двох видатних художників. Тут поховані перший ілюстратор «Мертвих душ» Гоголя О.О. Агін та близький товариш Шевченка художник П.М. Честахівський. Всі ці епізоди з життя власників Кача-нівки, безперечно, заслуговують на окрему увагу, тому пев­ним чином підвищують і значущість самої садиби.

Наприкінці XIX ст. у Качанівки з'явилися нові господарі -цукро-заводчики Харитоненки. Глава родини, Павло Іва­нович, був не лише багатою людиною, промисловцем, зем­левласником, а й доброчинцем. Тож меценатська традиція, започаткована в садибі Тарновськими, продовжувалась і на­далі. Харитоненки підтримували тісні взаємини з К- Сомовим, В. Сєровим, К. Петровим-Водкіним, М. Добужинським (два останні відвідали Качанівку в червні 1915 р.). Користувався Харитоненко заслуженою славою і як колекціонер, причому діапазон його колекціонерської діяльності був досить широ­кий. Це твори художників-передвижників, давньоруський живопис, український і російський іконопис, зарубіжне мис­тецтво, а також твори декоративно-ужиткового мистецтва.

З придбанням садиби Харитоненко приніс у Качанівку пер­ші блага сучасної цивілізації. Качанівку було телефонізовано, електрифіковано, проведено водогін і систему каналізації.

Епоха руйнації садиби настала з приходом радянської влади у 1918 році. Палац втратив своє багатство, сліди колишньої величі. Парк за роки недбалості заріс самосівом. Для нової влади було ненависним все, що стосувалося колиш­ніх господарів-панів, у яких вона вбачала ворожий клас. Тож знищувалося все, що потрапляло під руку. Нерідко це були твори мистецтва. У садибі спочатку влаштувалися безпритуль­ники, а потім настала черга оздоровчо-лікувальних закладів.

Так продовжувалось аж до 1981 року, коли естетична вар­тість Качанівки належним чином була оцінена вітчизняними спеціалістами. Згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 24 листопада 1981 року Качанівку було оголошено Державним історико-культурним заповідни­ком. А враховуючи цінність архітектурно-паркового ансамб­лю, в лютому 2001 року заповіднику було присвоєно статус національного.

Як і кожна новостворена установа, заповідник зіткнувся з численними проблемами, багато з яких актуальні і сьогодні. Ці проблеми є спільними для всіх культурних закладів відпо­відного напрямку. Насамперед це величезний об'єм рестав­раційних, ремонтних робіт у спорудах заповідника, заміна за­старілих комунікацій та впорядкування споруд, що їх обслуго­вують, відновлення ландшафтів парку.

Лише при повному відтворенні інтер'єрів кімнат палацу можливе його перетворення на музей-палац. Процес віднов­лення в інтер'єрах предметів оздоблення та побуту ускладню­ється тим, що вжиткові речі палацу майже повністю втрачені. Якась їх частина зберігається в окремих музеях та приватних колекціях. Ледве жевріє надія на те, що колись вони будуть повернені заповіднику. Хоча останнім часом є певні оптиміс­тичні зрушення. Щорічно надаються кошти на поповнення фондів заповідника антикварними речами. Це дало змогу роз­почати поетапне відновлення інтер'єрів кімнат палацу (част­ково вмебльовані окремі приміщення).

З 2004 року започатковано проведення щорічного літе­ратурно-мистецького свята «Качанівські музи».

Впорядковані три туристичні маршрути, налагоджено екскурсійне обслуговування, на основі фондових матеріалів створені нові виставки. Качанівка стає відомою все більшо­му загалу. З кожним роком зростає коло її шанувальників. Підтвердженням цього є той факт, що кількість відвідувачів за останні роки збільшилась у декілька разів. У заповіднику проводиться наукова, пошукова, дослідницька, культурно-просвітницька та експозиційна робота. Налагоджені стосунки з нащадками родин, які тривалий час володіли Качанівкою.

Палацово-парковий ансамбль Качанівка включено до Державного реєстру національного культурного надбання, до національної системи туристичного маршруту «Намисто Сла­вутича».

Враховуючи все вище сказане, зрозуміло, що Качанівка за­слуговує не лише на окреме визначне місце у культурній спад­щині України, а й на відродження. Адже дійсно, вона є перлиною культурного національного надбання, її значення для України не менш важливе, як Репінські «Пенати» та «Абрамцево» для Росії. За багатством і значущістю архітектурних пам'яток Ка-чанівку можна порівняти з підмосковними садибами Кусково, Останкіно князів Шереметьєвих. Цінність ансамблю не тільки в його надзвичайній красі, а й у тому значенні, яке мала садиба для розвитку української і російської культур.

Практично комплексне відродження Качанівки стало можли­вим завдяки титанічній праці колективу працівників на чолі з іс­тинним патріотом України, професіоналом своєї справи, людини до нестями закоханої в рідний край, Заслуженого працівника культури, Генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» Володимира Буренка.

Я. Очеретько

Адреса комплексу: 16735, Чернігівська обл.,

Ічнянський р-н, с. Качанівка

тел.: 8 (04633) 241-15; 8 (04633) 241-05