У давнину говорили, що з Вінниці до Немирова найкраще добирати ся великою дорогою (тепер - Немирівським шосе). Здавалося б, що тут такого? Та справа у тому, що дорога ця незвичайна – унікальна алея вікових лип, яка не має собі аналогів в Україні. Середній вік лип сягає 250–300 p., а окремі дерева перейшли навіть цей рубіж. Проте це той випадок, коли старість прикрашає. Казкові форми стовбурів та величе: ні крони надають алеї своєрідної і неповторної краси. Мимоволі виникає запитання, хто і коли насадив дерева, створив цю красу.
Історія шляху і лип надзвичайно цікава. Навіть тепер важко сказати, що сталося раніше: проклали дорогу, а потім висадили липи або ж спершу липами, як віхами, відзначили ділянки, а потім проміж них проклали дорогу. Мабуть, оце незнання істини і породило стільки легенд про дорогу-алею лип.
Часто розповідають, що липи висаджені на догоду цариці Катерині II. Про те, що вона збиралася у подорож до Криму, звичайно, знав великий князь Григорій Потьомкін. Перебуваючи у той час на півдні Росії, вельможа начебто хотів показати імператриці, що саме він перетворює цей край в цивілізований куточок, то й наказав обсадити липами шлях, по якому їхатиме цариця. Цікава легенда, але документального підтвердження не має. Навпаки, є джерела, які стверджують, що Катерина II подорожувала у Крим у 1787 p., коли місцевість, де ростуть ці липи, належала Польщі. Відомо також, що подорожувала вона до Криму не через Поділля, а по Дніпру. Та найголовніше – важко повірити в любов Катерини II до природи, адже вона геть занедбала свій сад у самому Петербурзі.
Інша легенда свідчить, що липи висадили суворівські солда-ти після італійського походу в 1899 p., створюючи Дорогу перемоги. Ширина дороги між липами відповідає ширині розгорнутого строю, і дорога закінчується в Тульчині, де квартирувала армія Суворова. Ця легенда, мабуть, породжена любов'ю народу до відомого полководця та його воїнів, а можливо, і як противага першій легенді. Катерина II ніколи не користувалася повагою серед бідного люду. Проте важко пояснити, чому саме липи (а не дуби, граби, клени чи інші дерева) висаджували солдати. Для створення липової алеї лише в межах Вінницької області потрібна не одна тисяча лип-однорічок, а у навколишніх лісах липи мало. В Тульчині Суворов перебував лише рік. Чи не однаково йому було, що висаджувати, тим паче, що в інших місцях служби Суворов подібних алей не створив? Та й у зібранні наказів Суворова, які складають 4 томи, також нічого не сказано про створення Дороги перемоги.
Автором ще однієї версії став краєзнавець з Тульчина Віктор Святелик. Посилаючись на різноманітні історичні відомості та архівні дані, він висловлює думку, що липи були висаджені солдатами 2-ї армії, яка розквартирувала свої підрозділи на Поділлі й перебувала тут протягом 1816–1827 pp., готуючись до приїзду царя Олександра II на маневри 1823 р, У зв'язку з цим спеціально підпорядковувалася дорога, якою мав їхати імператор. То й була обсаджена липами. Війська 2-ї армії були розташовані саме у тих поселеннях, через які проходить алея лип: Вінниці, Немирові, Тульчині, Кирнасівці.
Найймовірнішою видається версія про те, що основна час-тина липової алеї посаджена в кінці XVI – першій половині XVIII ст. Після 1667 р. Брацлавщина (історична область, що займала територію теперішньої Вінницької та частину Хмельницької областей) за Андрусівським перемир'ям 1667 р. знову відійшла до Польщі. Польські магнати повернулися до своїх маєтків і намагалися твердо закріпитися на подільській землі. Вони швидко розбудовували міста Брацлавщини: Вінницю, Шаргород, Могилів, Літин, Тульчин, Янів, Межирів та інші. У маєтках створювали прекрасні парки, особливо починаючи з кінця XVIII ст. Для цього із Західної Європи випи-сували вчених-садівників. Останні і могли створити розсадники, виростити ту кількість лип, яка була потрібна, щоб обсадити дороги. Вчені-садівники знали, що липа своїм довголіттям сягає тисячі років, має гарну крону і є чудовим медоносом.
Не випадково сказано, що ця частина алеї (від Вінниці до Немирова) була висаджена у XVIII ст. У восьмій грамоті вели-ких князів литовських за 1430 р. згадується, як князь Свидригайло розпорядився, щоб для позначення кордонів землеволодінь “грані на липах були витесані". Вік окремих дерев сягає 500–600 р. Це дає можливість припустити, що перші посадки лип зроблені ще на початку XV ст„ а потім протягом віків і особливо у XVIII ст. створена основна частина алеї. Можна назвати і її творця – мозолисті руки подолян, що здавна люблять природу землі подільської, прикрашають її садами, парками та алеями.
Після чудової дорогиалеї (від Вінниці до Немирова 45 км) в'їзд до Немирова дещо розчаровує. Однак не поспіпіайте, придивіться уважніше. Містечко розташоване у мальовничій на- гористій місцевості; його огинає невеличка річка Устя (Замчик) – притока Південного Бугу з кількома греблями, що утворюють систему трохи занедбаних, але усе ще гарних ставків. Щодо історії...
“Время основания Немирова неизвестно, но предания и письменные сведетельства дают ему древность очень почтенную'', – гак сказано у книзі «Городские поселения Российской империи» [1]. В урочищі Городищі, що знаходиться недалеко від Немирова, виявлено залишки поселення трипільської культури, У цьому ж урочищі знаходиться одне з найбільших (150 га) скіфських городищ VII-V1 ст. до н. е. Воно оточене могутніми валами – 32 м завширшки, 9 м заввишки, 5.5 км завдовжки. У Х-ХІ ст. на цьому місці існувало давньоруське поселення. В околицях Немирова знайдено 122 римські монети ІІ–ІІІ ст. та 2 срібні персні з вправленими в них римськими монетами.
За переказами, на місці давньоруського поселення виникло місто Мирів, яке під час татаро-монгольської навали було вщент зруйновано. Пізніше, наприкінці XIV ст., виникло нове місто – Немирів.
Є й інша версія, за якою Немирів зобов'язаний своєю назвою якомусь Немиру, котрому князі Кориатовичі дали у 1388 р. оці землі. Засноване ним містечко стали звати Немировим. У письмових джерелах Немирів як населений пункт уперше згадується в ярлику Менглі-Гірея під 1506 р.
Після Люблінської унії 1569 р. Немирів відійшов до Польщі. Вигідне стратегічне положення міста спричинилося до того, що воно зразу ж стало ареною запеклих битв, його не раз спустошували турецькі загарбники й татарські орди. Минав час, і місто знову виростало з руїн та попелищ. Навіть істори-кам зараз важко підрахувати скільки разів протягом XVI–XVIII cт. Немирів був спустошений. Ось хроніка подій лише кінця XVII – початку XVIII ст.
У березні 1654 р. польські війська, захопивши Немирів, вчи-нили жорстоку розправу: населення поголовно вирізали, а місто зруйнували. За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Немирів відійшов до Польщі, а у 1672–1699 pp. перебував під владою Туреччини. Наприкінці XVII – початку XVIII ст. місто було опорним пунктом польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні. Немирівчани брали участь у народному повстанні 1702–1704 pp. під проводом Семена Палія та у гайдамацькому повстанні 1734 р.
У другій половині XVTII ст. Немирів був порівняно людним, чому значною мірою сприяло розташування його на давньому торговому шляху. У 1775 р. у місті налічувалося 326 дворів та 5419 чоловік населення. Міські ремісники виробляли жерсть, фарби, тканини, зокрема сукно, які продавали в багатьох містах Поділля.
Немирів початку XIX ст. – містечко контрастів. Та й не дивно. У 1803 та1811 pp. Немирів згорав дотла. Навіть палац Потоцьких перебудовувався у цей час двічі. Проте вже у 1818 р. у подорожніх занотовках польського вченого, письменника і мандрівника Ю. І. Німцевича записано: "Немирів – містечко досить велике... Воно знаходиться серед голого степу, тут нема жодного дерева...” Значні підприємства почали виникати у Немирові лише після скасування кріпацтва. Окремі з них створили великі торговці й поміщики Строганови, до яких I860 р. перейшов Немирівський маєток від Потоцьких. У 1872 р. Строганови збудували один з найбільших на Поділлі цукровий завод, великий винокурний завод, 1880-1883 pp. заснували 2 друкарні. Крім цих підприємств, наприкінці XIX ст. у місті працювали тютюнові фабрики, цегельня, пивзавод, 2 великі водяні млини, миловарня, крупорушка, олійня, шкіряна й екіпажна майстерні (2].
З Немировом XIX ст. тісбю пов'язані імена видатних діячів української, російської та польської культур. У листопаді, 28 числа 1821р. тут народився майбутній російський поет М. О. Некрасов. Мабуть, на одному з офіцерських вечорів (балів), куди запрошували й місцевих поміщиків, познайомився Олексій Некрасов з юною Оленою Закревською. "Армейский офицер, едва грамотный, и дочь... багача-красавица, образованная, певица с удивительным голосом..." – писав наприкінці життя про молоді роки своїх батьків М. О. Некра-сов. Відомо, який великий вплив мала саме мати, за національністю українка, на формування кругозору малого Миколи. Поет з вдячністю згадував про неї у багатьох творах.
Одним із центрів освіти й культури в містечку була Неми- рівська гімназія. Для її будівництва Болеслав Потоцький спе-ціально запросив у Немирів професора механіки й архітектури Київського університету Ф. І. Миховича. Двоповерховий будинок гімназії відповідав усім вимогам практичного стилю так званої сухої кам'яної архітектури. Тут викладали, училися й побували багато видатних людей. У 1846-1856 pp. у Немирівській гімназії викладав малювання І. М. Сошенко – друг Т. Г. Шевченка, який брав участь у викупі поета з кріпацької неволі; працювали М. К. Чалий – один з перших біографів і друзів великого кобзаря, І.І. Нечипоренко – український педагог й освітній діяч. У 1885–1888 pp. у Немирові жила письменниця Марко Вовчок (М. О. Вілінська). Сюди вона приїхала разом зі своїм чоловіком О. В. Марковичем, який дістав призначення на посаду учителя географії Немирівської гімназії. Твори Немирівського періоду Марко Вовчок, написані українською мовою, ввійшли у збірку, видану 1857 р. у Петербурзі під назвою «Народні оповідання».
У Немирівській гімназії навчалися російський письменник А. О. Новодворський (А Осипович), драматичний актор Нєдєлін (Є. Я. Недзельський), поет Г. О. Мачтет. Немирів неодноразово відвідував видатний учений, хірург і громадський діяч М. І. Пирогов. Він тривалий час був попечителем гімназії, спрямовував діяльність її педагогічної ради. У Немирівській гімназії здобували освіту польські письменники Т. Єж, І. Антоні (Ролле) та інші.
Взимку 1847 р. у Києві побував Ференц Ліст. Завдяки кра-сивій та багатій подільській поміщиці Кароліні Сайн-Вітченштейн він відвідав Немирів, де дав один з останніх своїх концертів. Через декілька років після Ліста у Немирів приїжджав великий французький романіст Оноре Бальзак з Евеліною Ганською. Багаті подільські красуні славилися у Європі. До речі, ще через декілька років у Немирові набула слави північна красуня – молодша дочка Олександра Пушкіна – Тата.
Озираючись на ті роки, мабуть, необхідно віддати належне поміщику Болеславу Потоцькому. Саме завдяки його благодійності у Немирові побувало так багато людей. Крім цього, Болеслав Потоцький ще на початку XIX ст. біля свого палацу заклав прекрасний парк. У 1880 р. палац Потоцького за наказом його внучки, останньої немирівської поміщиці княгині Марії Щербатової (від народження Строганової), було розібрано. Через 5 р. Щербатова розпочинає будівництво нового палацу, як кажуть старожили, за зразком побаченого княгинею в Англії. Парк після 1885 р. переробили в пейзажний за планом віденського садівника Зеннгольца. Потім княгиня приєднала до парку частину прилеглого поля. Оформили ансамбль за новим планом, складеним професором садівництва із Брюселя Є. Пинаєртом ван Геертом, Останнім, хто працював у Немирівському парку до революції, був відомий празький садівник Франтішек Томайер.
Існує легенда, нібито циганка-ворожка пророкувала Щер- батовій загибель, як тільки буде споруджений палац. Княгиня затягувала будівництво, багато разів перебудовувала уже за-вершені частини палацу, додавала нові. Однак від долі не втечеш... З 1921 р. у “недобудованому палаці княгині Щербатової в Немирові" відкрили будинок відпочинку. Фасад добудовували лише на початку 60-х p. XX ст. Двоповерховий палац, побу-дований в стилі ампір, якому властива сувора монументальність, прикрашає центральну частину 85-гектарного парку. Тут розміщені також скульптурні групи, майстерно використані із граніту та гнейсів гроти, 3 ставки. У парку привертають увагу рідкісні породи дерев – гінкго дволопасне, каліфорнійська смерека, кедр сибірський, дугласія, буидук канадський, могутні дерева сосен веймутової і чорної, платану та багато інших (всього понад 100 порід дерев). Тепер парк і палац зараховано до найвидатніших парків – пам'яток садово-паркової архітектури України.
На початку XX ст. у Немирові продовжувалося різноманітне будівництво. У 1903–1905 pp. чеські майстри за проектом петербурзького архітектора Пехера побудували електростанцію, критий базар, гарний будинок на Швейцарській гірці тощо. І якщо шпилі споруд Меховича прикрасили силует Немирова, то будівлі Пехера визначили його обличчя початку XX ст.
До цього часу в Немирові та його околицях помітні сліди двох воєн XX ст. Земля і споруди, як і більшість людей, надовго зберігають у пам'яті минулі події. Сучасний образ Немирова почав формуватись з 60-х pp. XX ст. На межі 2 тисячоліть це типове, але гарне й оригінальне подільське містечко. Туг мешкає близько 12 тис. чоловік, відроджується харчова промисловість, повільно, але реставруються пам'ятники архітектури й парки.
Історична доля Немирова напрочуд тісно пов'язана з особли-востями природи самого містечка та його околиць. При під'їзді з боку Вінниці до Немирова необхідно з високого пагорба спуститися у видолинок, потім піднятися на горб (центр містечка), а коли виїжджати, то знову вниз (долина річки Усті) і далі на підвищення. Така і доля Немирова: розквіт містечка змінюється його занедбанням, і так протягом віків. Є Надія, що на початку XXI ст. то буде оновлений Немирів з прекрасними парками й садами, оригінальною архітектурою та чудовими подолянами, які завжди з радістю зустрічають приїжджих.
Григорій Денисик
1. Спб, 1864. – Т. 4. – С. 97.
2. Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область. – 1972. – С. 471.
