ОГО-ГО, КОЗА...

Син Божий народився та вдався на славу як богам, так і людям. Скупала свого щойно наро­дженого соколонька Божа мати у синьому морі, щоби здоровий ріс; сповила у шовкові пелюшки та й поклала в золоту колисочку, яку підвісила на самому вершечку райського Дерева життя. Засвітився світ, бо Боже дитя — то ясне сонечко, яке своїм осяйним промінням перемагає страшну зимову Мару, оновлюючи та відроджуючи все навкруги.

Кожен раз по Різдві Божа мати, Білобогова донька, переживає та згадує той неспокійний час, коли в неймовірних муках у найдовшу ніч зими наро­дила вона на землі своє золоте ясне Коло, коли підняла свого золотосяйного сина-сокола до самого неба і розступилася тьма. Однак на душі тоді, як і тепер щороку, було тривожмо. Побачила ясен-світ проклята Мара, прилетіла до богині і стала питати, де той син Божий. Пречиста богиня-мати завбачливо перевтілила свого новонародженого сина у козу, яка паслася на землі, а Мару підманула, сказала, що пустила його на синє море. Темні сили зла випили море, та Божого сина не знайшли. Потім Білобогова донька сказала, що сховала його в темному лісі, в ярій пшениці, в білому камені. Темні сили зла ліси дрімучі рубали, яру пшеницю жали, білі скелі розбивали, а на непримітну рогату козу уваги не звернули. Заскреготала від лютої злості гнилими зубами Мара та й подалася геть, усе далі й далі понад землею, скроплюючи її всякою нечистю, з якої почали виростати бур'яни, кропива, будяки, тернові колючки. Тоді до пресвятої діви прилетіли орли, взяли сина Божого на крила, понесли на небеса; вони відчинилися — і Божич зостався у високості. Зблиснули над гаями і лісами перші промені молодого золо-толикого Божича — і з блакиті неба на землю полилася ніжна і прозора Божа благодать. Так буває і тепер після зими навесні.

Коли минає літо, усі літні сили ховаються до нової весни, а чорні хмари знову застилають небо. Такої пори, коли гуде прохолодний вітер і починаються морози, а сніги наводять на довкілля смерть, сонце втрачає свою вогненну силу і ховається за хмари. Дні стають коротшими і коротшими, а ночі довшими і темнішими. Страждають тоді Пречиста діва-мати і бог вогню Сварог, переживають за свого сина, над котрим беруть гору темні зимові сили. І допоки триватиме боротьба темних сил зі світлими, Божа мати в ім'я Господа-Всебога знову і знову, щоб заховати від Мари свого сина, перевтілюватиме його в рогату козу з вірою, що пронесеться хурделицею зимова Мара, згине холодна пітьма і знову настане диво дивне, найбільше на землі свято — Різдво Сонця-Коляди, а з ним прийде і воскре­сіння Божича у Великий день.

З тих прапрадавніх часів і почали вшановувати наші пращури народження молодого золотоликого Божича. На велике свято "Кола-да" кола дають, тобто від хати до хати колядують парубочі ватаги колядників, котрих Пречиста діва назвала так на честь народження золотого Кола Сварожого. З радісними співами, жартами, веселощами вони молитовно підносять руки до вогню-свічки рукотворної звізди ясної: вірять, що вогонь Божича, який несуть поперед себе, переможе тьму. Вони — діти Сонця, його вірні помічники, а тому і славлять молоде ясне Сонечко, ясен-красен Місяць, ясну Зірницю. Та ще славлять під вікнами і в світлиці пана-господаря, його дружину, доньку, сина, весь гостинний і працелюбний рід.

Коза з того первочасу стала для орійців символом нового життя, жертовною твариною. Одну із зодій бога Сварога, під час якої відбувається новорічне дійство, наші предки назвали сузір'ям Козерога. Опікуном цієї небесної зодії Господь призначив бога блискавки і грому Перуна.

Ходять колядники по хатах з Козою і співають, які в неї "золотенькі копиточка", бо:

...Де коза ходить,

Там жито родить;

Де не буває,

Там жито вилягає;

Де коза туп-туп,

Там жита сім куп;

Де коза рогом,

Там жито стогом;

Де коза хвостом,

Там жито кустом... Козу хлопці роблять із дерева, а тіло покривають хутром. До обруча Кози причіплюють роги, біля рогів з обох боків — дерев'яні ложки-вуха, на протилежному кінці — ломачка з віхтиком: це — хвіст. Козу підтримує захований під кожухом парубок. Ходять з рогатою по обіді на перший день Різдва з музиками, під мелодії яких вона танцює. Кожному хочеться бути рогатою, тому через дві-три хати хлопці, а це переважно підлітки, міняються. Крім "Кози", у козоводів є ще "Кіт" з торбою на сало. Коли Коза — малий хлопець у вивернутому кожусі, то кіт — це найменший з хлопців, перебраний у кота з довгими вусами.

Першим іде в хату старший козовод і веде Козу, за ним — кіт, а за котом — уся компанія. Щедрувальники, сказавши, хто коли зайшов, "добрий вечір" та, поскидавши шапки, починають розповідати:

Ого-го, Коза,

Ого-го, сіра.

Наша Козиця —

Вже стара птиця,

З далеких країв,

З довгими кісьми.

Ти пішла б у лісок

Та нажала б нам сіна снопок,

Погодувала б малих діточок.

Ой не йди, не йди, бо в тому лісі стрільці

Поховалися, розховалися,

Хочуть Козу вбить, шкуру облупить,

М'ясо порубать, собакам віддать.

— А я тих стрільців не боюся,

Тільки боюся старого діда,

Що в того діда сива борода. Дід із сивою бородою — то дід Мороз, владика зими, ворог сонця й усіх літніх сил.

Після тої розповіді Коза падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. Кіт її обнюхує, крутячи вусами, нявчить — просить сала:

Мяу, мяу... сала,

Щоб Коза встала. Щедрувальники співають:

Ой устань, Козо,

Та й струсися!

По цьому дому,

По господарю

Ізвеселися!

Коза схоплюється: "Ме-е-е!" і починає танцювати. Кіт усе нявкає до господині: "Мяу, мяу... сала, щоб коза брикала!" Козовод: "Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!" Сало кладуть у торбу котові, пиріг—у мішок козоводові, а гроші — у сриньку скарбникові. Воскресіння Кози символізує тут смерть Старого року та народження Нового.

Козу, але вже разом з Миланкою, водять і на Щедрий вечір. Миланку грає хлопець у дівочому вбранні, який уміє "штуки викидати" — добре жартувати. З ним ходять переодягнені Орач з чепігами від плуга, Сівач із сівнею, Дід з батогом, Ведмідь, Циган, Журавель і Чорт з ріжками. Підійшовши до хати, голосно запитують:

— Чи позволите, пане-господину, защедрувати, сей дом розвеселити, Мару засмутити!?

Коли мають на те дозвіл, просять впустити до хати й Козу, бо змерзла!

Миланка творить у хаті всякі витівки: підмітає, витирає посуд ганчірками, бризкає водою на господарів. Віджартувавшись та одержавши щедрі дарунки, Орач у хаті заорює, Сівач засіває, бажаючи господарям і родині у Новому році достатку, щастя і врожаю.

По дорозі до іншої хати ватага щедрувальників звеселяє всіх стрічних своїми жартами: Ведмідь запрошує в танок, Коза грає на скрипочці, Циганка пристає ворожити, Циган — коней міняти, а цибатий високий парубок — Журавель — вибиває в бубен.

Коли закінчується водіння Кози, то відбувається загальне урочисте обрядодійство спалювання Колоди, тобто проганяння Мари. Потім ватаги розходяться по оселях, де є дівчата, скидають машкари, а весь свій "дохід" кладуть на стіл... Гуляти — так усім разом!

Пречиста діва у дні Різдва Божича причаровує добрі сили, прихиляє їх до людини. Аби ті допомагали їй задобрювати богів та відволікати темні сили, вона навчила колядників колядувати та перевдягатись, бо тоді їх не впізнає Мара. Прославляючи світло, щоби не настала вічна ніч, переодягнені колядники виступають добрими духами Лада й злими духами, які змагаються між собою.

З глибокої давнини наші діди-прадіди вшановували природу, молилися їй та приносили жертви. З тих давніх пір у це велике свято орій приносив своєму золотоликому Божичу на так званій Красній Горі, аби бути ближче до свого сонця, в жертву козла та виконував в образах різних тварин довкруж святилища ритуальні коло-коляди. Віра в добрих та злих духів, які заселяють довкілля, у наших предків була досить глибокою. Вшановуючи предків роду, людина вірила в чари перевтілення і в те, що у неї, нібито, є два серця: одне людське, а друге, приміром, — вовче. І, можливо, єдиним порятунком від небезпеки для людини була віра у здатність перевтілюватися у тварину чи птаха, тому на новорічних святах ходили ряджені Зайцем, Ведмедем, Козою, Конем (хто що придумає) та розігрували певні вистави, щоби задобрити добрих духів. Робили також своєрідні виставодійства з фігурками тварин, вирізьбленими з дерева. Під час вистави свічка давала тінь від фігур, які рухалися по колу, на оригінально зробленій скриньці, заворожуючи не лише малечу, а й дорослих часом так, що ті не могли відвести очей від тих різних зайчиків, лисичок, ведмедиків. Тим часом оповідалася казка. Серед наведених вище персонажів наші батьки-діди віддавали шану ще й Бабі Язі і Смерті, Біді і Долі, Дню і Ночі, Зимі і Літу, рослинам та птахам, від яких особливо залежали. Згодом усі ці та інші персонажі-ляльки, які рухалися з волі вертепника, почали побутувати у вертепі, театралізованому дійстві у два поверхи; на верхньому відбувалися "вистави" з життя святих на небі, на нижньому виставлялися сценки з народного життя.

Люта війна між Білобогом і Чорнобогом, між світлом і тьмою, між добром і злом триває і досі. Та з народженням життя на землі морок став не таким уже страшним і непроникним. Бо це лише чорт, який інколи каламутить розум чоловікові — і той ходить немов божевільний. Тоді, у перводень Різдва Дажбога-Божича, низько вклонились могутні боги всеєдиному Господу-Богу, який послав з вічності, утворивши синє небо, життєтворящий погляд Сонця-Коляди. Припали вуста їх до Матері-Землі за те, що щедро увібрала ті перші ласкаві промені. В щирій молитві возніс орій-хлібороб хвалу Господу і його творінню — сонцю. Простяг радісно руки у блакитне небо і сказав: "Слава тобі, Боже, слава тобі, Божа мати, слава тобі, золотоликий Божиче, за безкрає небо, за цей чарівний світ на землі!"

ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ