ЯРИЛО

Удень Благовісника, 25 березня, прокидається від довгого зимового сну великий грім, аби принести землі і людям цілющу силу. То бог Перун пробуджує його, розбиваючи важким молотом обледенілі хмари мороку і тьми. Тієї ранньої весняної пори, коли син Божий Урай-Рай тільки починає сприяти родючості рослинного та тваринного світу, приходить до людей ласкаве сонце, сонце молодого Ярила, який знову пробудився для цієї чарівної пори молодого кохання та парування. Його яра сила відчувається в усьому довкола. Кожною рослиною, квіточкою, кожним першим співом весняної пташки богЯрило поширює всеправедне світло Дажбога, щоб возвеличити ранішній весняний світ та збудити його запліднюючу силу. Буйним, пристрасним у ярінні, палаючим у любові охоронцем від усього злого й ворожого — таким споконвіку уявляли наші пращури бога Ярила навесні. Саме цим він схожий на свого побратима — симпатичного бога Купала, що діє влітку.

Великі боги свято народження Ярила ще в ті далекі предковічні часи відзначали з особливими почестями. Заразом святкували вони і блискучу перемогу над Марою та Чорнобогом. Саме тоді було створено світ і відбувся тріумфальний в'їзд Сонця-Дажбога на золотій колісниці під Вселенську браму зодії Тільця! Дев'ять священних днів і ночей Перун громом і блискавкою знаменував ту велику радість сонця Ярила, сонця Бика, Тільця, Тура, що стало символом дужої чоловічої наснаги та пристрасті. Відтоді люди на святі Тура ритуально приносять у жертву богові молодого бика. У ці дні чоловіки на майданчиках та околицях міряються силою, спритністю і влучністю стрільби з лука. Цього ж дня поминають померлих родичів. Веселяться тоді боги, що дарували вічне молоде завзяття, та й самі цієї пори стають молодшими, бо омолоджується увесь стародавній світ: оживають первісні води, воскресають вогонь, блискавка, грім та плодюча сила неба і землі. Первісна вода — то Божа роса, яку випускає на землю Божий ключник Урай-Рай, щоб усе живе вмилося життєдайною силою.

Удень весняного Нового року люди тільки закликають та благають весну, запрошують піснями та хороводами до себе в гості, щоб принесла свої дари людям, тваринам і рослинам, землі і воді.

Нарешті господиня-весна зійшла на землю в сонячній розкішній сукні з квітів та зелені! Все тепер має бути в парі! І Ярило не може допустити

самотності квітучої пори. І Л еля, богиня весни, не може жити без всеохоплюючого кохання.

І вдень, і вночі ходить босоніжЯрило полями, лісами, садами... Завжди у білій полотняній одежі, з вінком весняних польових квітів, а в руках носить серп та жмут дозрілого колосся пшениці, бо для людей це ознака доброго врожаю та благополуччя. Куди не ступить він ногою, там жито копою, а куди не зирне — там враз колос зацвіте. Люди, котрим пощастило бачити його, розповідають, що у правиці в нього мертва людська голова — нагаду­вання про те, що кожного чекає смерть, а тому жити треба яро.

Скрізь, де не прокотиться ясне-красне сонце Ярило, з'являються перші сходи ярини, зацвітають квіти, щебечуть птахи. Гляне на дівчину — серце коханням спалахне; подивиться на молодого хлопця — кров у жилах закипає.

Особливо завзятий Яр-Ярило в любовній пристрасті, бо він — бог дітороддя. Саме цієї пори розмаю весни виходять надвечір дівчата з духмя­ними вінками квітів на голові та хлопці у святковому білому одязі на Ярилове поле водити хороводи і співати величальних ярильських пісень. Незчуються, як місяць сховається, ніч мине, зорі погаснуть і роса засяє на траві... Все готовий віддати бог тим, хто шанує його, особливо сіячам і всім, хто встає до схід сонця, але й забирає всі дари назад, якщо хтось нехтує ним.

Задля хвали сонця Ярила, вічності і неба людського буття, в день святого Урая-Рая, коли вперше виганяють худобу на пасовище, з давніх-давен, за традицією предків, наші пращури прикрашали бика кольоровими стрічками й квітами та водили по селу. Кожен стрічний мав пригостити священну тварину. Доброю ознакою вважалося, якщо бик-тур буцне того, хто жертвує, бо тоді він додає людині здоров'я та плодючої сили. Після обрядового водіння .бугая, аж на третій день, його пускали в череду. Таким чином бик уособлював священного Небесного Тільця, якого наші предки вшановували ще у ІУ-ИІ тисячоліттях до н.е., і з тих часів став творцем земного буття та символом орія-хлібороба.

Згодом настає пора, коли Ярило уже все запліднив і повинен завмерти на зиму, щоб навесні знову пробудитися, тому потрібно веселими піснями та іграми гарно його провести. Плодюча і палка пристрасть сонця Ярила, досягши після купальських днів своїх семиярилівських висот, йде на спад; далі вона вже не творить, а руйнує. Однак провести ярого бога годиться з почестями. Здебільшого це свято символізує тріумф життя над смертю і відзначається з 20 червня по 3 липня, коли і бог Перун-громовик іде на спочинок та замикає у сховку свій важкий бойовий молот.

Оскільки Ярило щороку навесні народжується, а з початком літа вмирає, то вдячні пращури влаштовували йому веселі похорони: для чого сумувати, коли все минуще, навіть смерть, адже після зими знову прийде сонце-яр і знову треба буде жити яро.

Отож, по обіді жінки та чоловіки, бо на ці "сороміцькі" забави ні дітей, ні молодь не запрошували, ішли до шинку, де веселилися до самого вечора. Літні Ярильські святки відбувалися всюди з різними молодецькими забавами та ігрищами, а після заходу сонця Ярила хоронили. Було це вже наприкінці свят, бо тодіЯрило повертає сонце на зиму, а сам втрачає свою "припікаючу" силу. Тоді ж його називають Кострубоньком і водять особливий танок, в якому дівчина посередині кола зображувала померлого Кострубонька, а її подружки співали кілька разів, ходячи навколо неї:

Помер, помер наш Кострубонъко,

Помер, помер наш голубонько!

Кобило ж наша білобокая,

Не впади з моста,

Не вмочи хвоста!

Нарешті дівчина, що зображувала Кострубонька, підхоплювалася, а подружки її співали весело й голосно:

Ожив, ожив наш Кострубонько, Ожив, ожив наш голубонько!

Змайстроване заздалегідь молодицями солом'яне опудало у вигляді чоловіка клали у приготовлену домовину, причому особливу увагу молодиці приділяли дітородному органу опудала Ярила. Потім чоловіки несли його, ніби покійника, у ліс чи до води. Дорогою співали сумних пісень, а молодиці голосили: "Помер Ярило, нема Ярила!.."

Що ж я, бідна, учинила, Кострубонька не любила!

Коли кидали його в яму і засипали землею чи топили в річці, жінки оплакували, приказуючи, який він був хороший та послужливий і що то за життя буде, коли його вже нема?

Після похорону Ярила усі водили хороводи, співали жартівливих пісень, бо то велика радість, що Ярило знову на цвинтарі.

Різноманітних обрядів, пов'язаних з похоронами Сонця-Ярила, у наших пращурів було безліч. У деяких місцях ховають Ярила, якого звуть іще Кострубонько, в інших — гонять шуляка, бо то ніби смерть, тому її треба прогнати геть, як лихі хвороби. Хоча смерть у чорному покривалі і з косою за плечима, та прийде пора і вона втече, як та стара баба Зима навесні, коли воскресає яр-сонцем природа, а Господь благословляє увесь світ на многії, многії літа.

ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ