СНІТИНСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ ВАРТОВИЙ

З Вишневеччиною, козацькими повстаннями та бойовищами тісно пов’язана і минувшина села Снітин Лубенського району. За Київської Русі й середньовіччя то було значне місто, міцна фортеця. Гей-гей скільки коней вражих топтало снітинську землю, скільки стріл та куль свистіло над нею! Ніхто того не підрахує, ніхто не скаже. Лиш могили, якими так рясно всипані навколишні місця, сповіщають, що крові та сліз пролилися тут ріки. А Снітин як стояв, так і стоїть. Уже тисячу літ.

Дві гори панують над тутешньою округою - Снітинська та Ісачківська. І, кажуть, що вони пориті глибокими льохами. І чого там тільки не наховано!

Діди снітинських дідів переказували про якусь жорстоку січу, яка точилася тут. Між ким? Невідомо. Називають просто: між царем і царицею. Билися кілька днів, і цариця перемогла. Забрала в царя великі обози з багатствами і заховала у глибокому льосі в урочищі Церковний Брід. А тоді пішла далі в похід. Та вже й не повернулася. Так ті скарби в льоху й залишилися.

Згодом заволоділи Снітином поляки. Під горою стояла їхня кам’яна церква. Та недовго вони господарювали. Прогнали їх козаки, а костьол розібрали і скинули з кручі прямо в Сулу. Поляки так швидко тікали, що не могли забрати з собою своє цінне майно. То вони заховали його в потаємний льох і наклали закляття. Одного разу, в ніч на Купала гуляли хлопці на горі, спускали вогняні колеса і випадково натрапили на вхід до того підземелля. Але воно було дуже глибоке, і вони не знали, як туди спуститися. Прив’язали одну до одної дві молодих осики, поміряли. Та дна не дістали. Тоді вони й облишили: «Завтра, завидна, спробуємо дістатися». Але наступного дня скільки не шукали, того входу не могли знайти. Вочевидь, відкривався він тільки на Купала.

Говорять у селі ще про один загадковий льох у Снітинській горі. Начебто не раз бачили, як він був відчинений і там горіло світло й стояв сивий-сивий кінь. А біля нього порався такий же геть чисто вибілений сивиною дід і лежав собака. Коли ж підходили туди ближче, то підіймався вихор, хряп- хряп - гора засовувалася, не знать, де й були ті двері. Хіба що ледь-ледь примітно невеличкий рівчак. Кажуть, що то один з козацьких вартових. Не чули про таких?

Як руйнували Січ, так запорожці скрізь розставили своїх найнадійніших братчиків. Закляли їх, щоб ті ніколи не могли вмирати, а жили і потай об’їжджали все навкруг, дивилися, як то на Вкраїні, чи добре, чи, може, зовсім виточують її кров вороги. ї як буде вже зовсім непереливки, ну, так погано, що прямо погибель, тоді візьме той залишений на чатах січовик бойову дуду й засурмить щодуху: «Вставайте! Вставайте!» І де б не лежали козаки, скільки б землі на них не було накидано, як би не були постріляні й порубані, все одно піднімуться з могил, візьмуть зброю і підуть битися - рятувати рідну землю. Ото один з таких, залишених козацтвом на чатах, і живе у Снітинській горі. І житиме вічно.

Так же, як і в Лубнах та Снітині, тісно переплелися давньоруські і козацькі часи - на Свиридівському городищі Лохвицького району. На схилах яру, куди виходить північний край дитинця цієї давньої фортеці, весною 1986 р. доводилося бачити три невеликих провалля підземель. На жаль, тоді проникати в них було небезпечно, бо земля була дуже мокрою. А пізніше, влітку вони засунулися. На наш погляд, це городище - рештки загадкового, згаданого в «Слові о пол

ку Ігоревім» міста Римова, яке історики ніяк не можуть знайти. Отож підземні ходи могли бути саме того часу.

Однак поселення існувало й пізніше. Про це свідчить інша місцина в селі, звана Городок. Тому велика ймовірність, що підземелля могло бути споруджене і в ХУІ-ХУІІ століттях. Археолог М.Макаренко описував, що на городищі з південно-західного боку видніються рештки цегляних воріт (13). А давні свиридівські перекази стверджують, що там стояла церква, яка потім провалилася у глибоченний тутешній яр Безодню. Довгий час виднівся лише її купол.

В іншому переказі розповідається, як колись, десь у середині позаминулого століття, тутешні селяни надумали проникнути в підземелля на городищі, бо там начебто зберігалися багатющі скарби. Почали розчищати підземний хід, що засипався. Але тільки трохи прокопають, як він знову обвалюється. Врешті один із дідів підказав, що скарб там заклято і до нього можна спробувати дістатися, якщо принести сюди всі ікони з церкви. Ледве вмовили батюшку таке зробити. Але не допомогло. Хід все одно засипався. «Мабуть, немає у нас такої ікони, яка б знімала закляття зі скарбу», - вирішили свиридівці й надалі припинили свої спроби потрапити в підземелля.

Швидше за все, те давнє сховище було пов’язане з церквою. Це давня традиція наших храмів мати своєрідний підземний поверх. Але про це розмову продовжимо трохи пізніше.