ВЕЛИКДЕНЬ

Великдень тому й називається Великим днем, що в цей, найбільший у році, день, воскресає бог життя — Дажбог-Сонце, а весь світ возносить хвалу воскресінню, перемозі весни-літа над зимою, добра над злом, народженню любові, доброти, надії та радості життя.

Як колись, у предковічні часи, сонце народилося з золотого яйця, так і орій народився тоді у сонці і донині живе, і дихає у ньому, і щовесни воскресає сонцем. Разом із золотим яйцем та з воскресінням сонця світ отримав тоді в дар від небесного Володаря-Творця найвищу творчу силу неба — весь земний рай, сповнений багатства і щастя. Та в підніжжі гори сонця — Хориву, у корінні Дерева-раю заховалось тоді від Бога людське зло, лютий змій, який постійно підточує Дерево життя і мстить людям за зле господарювання на землі вселенським болем і кривдою. А тому Великий день — то велике свято сонця, коли Господь відчиняє небо і через Небесні ворота по чарівному вербовому мосту приносить у людські душі святий очисний вогонь.

Великдень — свято радості й веселості, коли все радіє і на небі, і на землі. Життєтворяще сонце-небо особливо виграє першого великого дня вранці, коли сходить, — грає, гуляє, міниться та скаче по небу...

"Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показалось, праведне; слава тобі, просвященне!" — шепоче слова молитви, повернувшись обличчям до сходу, побожно знявши покров з голови і побачивши схід сонця, орій-хлібороб і глибоко йому кланяється.

Сонце — то відблиск лиця Божого, тому воно таке яскраве і ласкаве.

У світі немає зачинених душ. Кожен в цей день може відчинити для себе свою душу. У Великодньому світлі Дажбога людина знаходить правдиву віру в єдиного і всюдисущого Бога, своє у ньому духовне оновлення і свій рятунок.

Уранці на Великдень, перед сходом золотоликого Божича, люди відчиняють усі віконниці, забирають усе, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння, яке приносить у дім щастя і добробут.

Своїм невидимим чарівним співом тисячоліть життєдайне сонце поєднує душу людини з душами далеких пращурів та з прийдешніми поколіннями. У це велике свято Божич-Сонце приносить усім своїм вірним Дажбожим онукам, від найменшого до найстаршого, безмежну і величну радість. Саме тому молоді дівчата, одягнені в різнобарвний картатий одяг, парубки та підлітки, святочно одягнені у вишиті сорочки, старенькі бабусі з дідусями, також у вишитих сорочках, і господарі в мережаних біллю свитках ідуть у цей день до Священного гаю, до найближчих травників, несучи із собою писанки, вар, печиво та квіти. Десь там, у лісі чи на луці, на тих зелених царинках, і відбувається свято душі орія. Сотні дівчат, а то й більше, водять разом веснянки-гаївки і під ці чарівні сонячні звуки-мелодії душею переселя­ються на мить у небо...

А в селі не перестають звучати грайливо і весело великодні дзвони, бо то не лише музика радості Великого дня, а й засіб проти всього лихого, всяких дідьків та смерті. Не тільки діти, а й дорослі дзвонять у дзвони, а хто перший задзвонив — той найпершим віджнивує і матиме найкраще збіжжя. Дзвонять у дзвони весь день, а потім ще й другого та третього дня.

Жадібно ловить цей дзвін, ці різнобарвні дівочі хороводи-рухи, ці магічно-чарівні слова і спів сонце-небо. Прислухаються і придивляються до тих веснянок, обпершись на ціпки і душею переселяючись у роки своєї молодості, старенькі бабусі з дідусями. І маленькі діти, залишивши гру в писанки й крашанки, стають попереду людського натовпу й теж жадібно слухають той віковічний спів. З нагоди вселенського пробудження до життя весняного сонця Ярила, на честь народження світлоликого Божича з золотого яйця і зберігається у віках древня традиція фарбування весняно-великодніх писанок у червоний колір.

Давно-давно наші батьки-діди помітили, що зігріте життєтворящим сонцем яйце у своїй предивній таїні творить у собі краплю червоної крові. Кров — це життя, а життя виникло з яйця. Ось чому дівчата й хлопці дарують одне одному на Великдень червоні яєчка — символ вічного життя. Цей магічно-чарівний згусток сонця сховано і в зерні рослин, і в сім'ї тварин та людей. Це святе благовістя колись уперше з далеких країв принесли Божі птиці, які теж: мають в собі яєчка. Воскреснути — означає відродитися, відновитися, прорости та повернутися знову у світ життя. Могутній Дажбог-Сонце гордиться тим, що його осяйне золоте коріння-проміння глибоко живить землю. У кожному колосочку — життя Божича, що своїм воскресінням духовно возвеличує душу орія.

Зима — не рідна мати для людей. Вона приносить страждання, голод і холод, а іноді і смерть. Восени опадає листя з дерев, гинуть квіти та трави, відлітають у вирій птахи, ховаються у нори звірі, холоне зажурена земля, зажуреним стає і сонце, приходять похмурі дні і снігова хуртовина все померле вкриває білою ковдрою. І тільки ті, хто витерпів ці страждання, холоди і морози, гідні зустріти святе воскресіння. В нагороду за їхнє зимове терпіння, за те, що не втратили віри у це святе воскресіння, бог життя дарує усім квіти весни. Для них Дажбог-Сонце запліднює життям землю!

Сік, що тече в жилах рослин, — то кров сонця! Золотисті зерна жита-пшениці — тіло сонця! Проміння, яке ллється з сонця-неба, перетворюється у квіти, у трави, у сади, у безсмертя.

Стародавні жерці в цей Великий день ходили від хати до хати і сповіщали всіх: "Радуйтеся, Син Божий Воскрес!". І орій-хлібороб радів, бачачи, як оживає з Божої Любові все довкола, як дарує Дажбог онукам своїм своє дихання, свою життєтворчу кров.

Свято Великодня, як і свято Різдва молодого Божича-Сонця, відзначають після заходу та до сходу сонця. В ніч перед приходом і зустріччю Великого дня, новолітнього, весняного, благодійного та життєдайного сонця, на пагорбах, аби бути ближче до Божича, розкладають та запалюють вогонь. Оріанські степи колись були всіяні могилами предків. Напередодні Великодня на тих рукотворних узвишшях запалювали вогні. Вогнища палали цілу Великодню ніч, єднаючи людські душі з великою душею зоряного неба предків. Для цих вогнів у селі "позичають" в господаря, аби він не бачив, старі колеса, драбини з воза, діжки, ворота, старі двері... Але за таку "позичку" ніхто не сердився, бо це вважалося жертвою для святого очисного вогню.

Високо в небо здіймається полум'я вогню Великодньої ночі!

Великодня ніч — це чарівна ніч, коли духи-душі давнопомерлих дідів-прадідів приходять із зоряного неба й вільно ходять по землі свого роду, своєї родини. Хто в цей день помре, піде прямісінько до раю, бо в це святе воскресіння Господні ворота у царство небесне відчинені. Щоправда, дитина, яка народиться цього дня, буде нещасливою. Покійників у цю ніч щастя немає, бо всі вони після Великого четверга, свого Великодня, аж до Проводів покійниками не вважаються. В цей час вони роблять лише добро — зла нікому не чинять. Цієї святої ночі лихі сили — всякі дідьки, упирі, перекидьки, відьми, чародії, вовкулаки — не спроможні заподіяти зло, хоча й намагаються, бо покійники всі ці лихі сили "пов'язали". Тоді ж у всіх хатах має горіти свічка чи лампадка.

У перший день Великодня всі сідають за стіл ще досвіту, навіть немовлят і тих беруть на руки, щоб разом сидіти за свяченим, разом розговлятися. Перед тим, як сідати за стіл, вся родина вмивається крашанками. Мати наливає у велику череп'яну миску холодної води, кладе на дно три червоні крашанки. Після кожного воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Всім, хто вмивається крашанками, Божич-Сонце дарує здоров'я, а дівчатам ще й рум'яна, щоб були, як крашанки, червоні та багаті. Дівчина на виданні вірить Божичу, що коли першою вмиється, то одразу після Великодня вийде заміж і буде здоровою та щасливою.

Традиційною жертвою сонцю є випікання на Великдень священного хліба. Такий сонячний коровай посипають пшоном, що символізує народження і повноту життя. Святять коровай у спеціальних мисках або ночвах. Така посудина зберігається в хаті лише для цього свята і ні для яких інших потреб не використовується. Разом з короваєм, у який встромлюють воскову свічку та гільце свяченої верби, на стіл ставлять найліпші напитки та наїдки, на які тільки спромігся господар: на тарелі — яйця, пофарбовані в різні кольори (жовтий, синій, червоний), печене порося з хроном в зубах, а по його боках — зелень та овочі; а ще — смажену гуску, телятину, свинячу шинку, ковбасу, сало, сир, сметану, різні напитки та наливки.

Гільце верби вважається гільцем того священного Першодерева з золотою корою, що росте посеред Вирію та тримає на собі вогонь Дажбога. Верба має в собі таку силу, що може розвинути заразом сімсот гілок, а тому стала символом численного оріанського роду.

Хліб-коровай — особлива священна жертва сонцю, тому з освяченим хлібом ще досвіту господар обходить своє господарство: заходить до худоби — коней, корів, овець, потім у клуню та до бдлсіл. "Свячиво" кладе худобі на спину і промовляє: "Який цей дар красний, щоб дав тобі Бог такі телята (лошата, ягнята...) красні". Не промовляє так він тільки до свиней та пса. Поздоровивши отак худобу, господар дає шматочки свяченого хліба, вмочивши його в сіль, кожній тварині, щоб усі були такі веселі, як ця Божа днина. Обійшовши обійстя, сад, город та інше та привітавши і їх зі Святим воскресінням, говорить: "Щоб усі були такі цвітні, як цей день".

Після цього господар входить у хату. Господиня зі свічкою в руках відчи­няє йому двері. Усі присутні в хаті "свячене" стрічають стоячи. Батько з усіма врочисто вітається: "Дажбог воскрес!" і тричі з кожним цілується. Потім старійшина родини сідає на покуті, на святому місці, де у цей час перебувають душі-духи дідів-прадідів, решта за старшинством сідають на застелених рушниками лавах. Поруч сидітимуть і душі, щоправда, лише до сходу сонця, а як розвидниться — сидітимуть "по кутках". Дідусь чи батько, обібравши, розрізає на тарілці кілька свячених яєць на стільки кусочків, скільки в родині душ. Бере шматочок, запрошує взяти всіх, примовляючи: "Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Дажбожого в щасті і здоров'ї. Дажбог воскрес!" Йому відповідають: "Воістину воскрес!". Після цього усі споживають свячений коровай, сир, ковбаси, печене порося... Батько наливає чарку міцного напою і знову звертається до всіх: "Дажбог воскрес!" Всі відповідають: "Воістину воскрес!". Далі старійшина, піднімаючи першу чарку, звертається до небіжчиків: "Дажбог воскрес! Святії родителі, їжте, пийте, вживайте й нас, грішних, споминайте". Або промовляє ще й так: "Нам життя та здоров'я, а вам, святії душі, раювання в небі, та щоб було легко душенькам вашим!" Випивши чарку, батько наливає для матері, яка також промовляє, часто називаючи близьких їхніми іменами: "Дажбог  воскрес! Рідний дедю і рідна нене, хай весело раюється вам зі святими в небі!" Після матері чарка переходить до дорослих дітей, а малим у цей день дають меду чи вина.