Київ

Найбільше місто України (2693.2 тис. жителів, 5.7% населення країни), що входить у десятку найбільших міст Європи. Величезна територія міста (понад 800 км2) поділена на 10 районів, 7 з яких перебувають у старій (правобережній) частині. Клімат помірно континентальний, з порівняно м’якою зимою (середня температура січня – 6°С) і теплим літом (середня температура липня +19°С), із середньою кількістю опадів 600 мм на рік Місто розташоване на берегах рівнинної ріки Дніпро в його середній течії. Правобережна частина міста, що знаходиться в межах Поліської низовини (північний захід) і Київського плато, являє собою платовидну лесову рівнину, розчленовану долинами невеликих річок, балок і ярів. Лівобережжя знаходиться в межах Придніпровської низовини, що є на цій ділянці терасованою слаборозчленованою алювіальною рівниною.

Археологічними дослідженнями встановлено, що перші поселення на території Києва з’явилися в пізньому палеоліті (понад 15 тис. років тому). Стоянки первісних людей виявлені в різних районах міста. Найвідоміша з них — Кирилівська — розташована на Подолі. Історія виникнення Києва достеменно невідома, але існує давня і широко поширена красива легенда, що прижилася в середовищі дослідників, відповідно до якої місто в другій половині V ст. заснували брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь. На честь молодших братів, що жили окремо на високих дніпровських пагорбах, названі гори Щекавиця і Хоревиця. Палати старшого брата — Кия, ім’ям якого (як вважають) назване місто, стояли на Старокиївській горі, де археологи в 1908 р. знайшли залишки невеликої фортеці, датовані V-VІ ст. На згадку про сестру залишилася назва невеликої річки. Переказ про будівництво Києва (Куара) на землі полян наводить вірменський літописець VIII ст. 3. Глак Ле-гендарним засновникам Києва присвячений один з найефектніших і знакових міських монументів (1982 р., скуль птор В. Бородай, архітектор М. Фещенко).

До встановленого на березі Дніпра пам’ятника, вдало вписаного в навколишній мальовничий ландшафт, дуже люблять приїжджати молодята в день свого одруження. Пам’ятник споруджено до 1500-літнього ювілею міста, який святкувався в 1982 р. після умовного визнання 482 р. датою його виникнення. Найстарша документальна згадка про Київ є в давньоруському літописі і датується 862 р., коли тут княжили Аскольд і Дір, які вважаються спадкоємцями місцевої слов’янської династії, що веде свій початок від Кия. В 882 р. київські князі загинули від рук новгородського князя Олега, загін якого захопив місто. Пам’ять про Аскольда, за легендою по-зрадницькому вбитого на схилах Дніпра, кілька століть зберігала невеличка каплиця. Вона була встановлена на місці символічної могили Аскольда, де до 1809 р. стояла дерев’яна церква-каплиця. Її в 1810 р. замінила кам’яна церква-ротонда (архітектор А. Меленський), в атеїстичні часи (1935 р.) перебудована на парковий павільйон, який лише в останні роки дістав первісного культового вигляду. Із приходом на береги Дніпра князя Олега, який правив у 882–912 рр., починається розквіт Київської Русі. Він став можливим завдяки його послідовникам, що княжили вміло і жорстко: Ігорю (912–945 рр.), Ользі (945–957 рр.) і Святославу (957–972 рр.). Ця плеяда київських феодалів уклала вигідні для Русі договори з Візантією (882, 911, 944 рр.) і силою зброї підкорила величезні простори Східної Європи.

Особливе місце серед них історія відвела княгині Ользі, яка очолила Київську Русь після загибелі чоловіка — князя Ігоря, убитого древлянами. їй, прилученій до святих, встановлено прекрасний пам’ятник (1911 р., скульптори І. Кава- лерідзе, П. Сніткін, архітектор В. Риков), відновлений в 1996 р. Часи княжіння Володимира Святославича (980—1015 рр.) стали важливим етапом в історії Київської Русі і були відмічені численними досягненнями. Найважливішою знаковою подією, пов’язаною з його ім’ям, що значною мірою визначила наступний хід історії — стало введення християнства (православ’я) як нової державної релігії в 988-989 рр. спочатку у Києві, а потім і у всіх підконтрольних землях. Про цю подію нагадує пам’ятник (перший скульптурний монумент міста) князеві Володимиру Святославовичу (1853 р., скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, архітектор О. Тон), встановлений на високому дніпровському пагорбі в однойменному парку, закладеному в 1830—1840 рр. (архітектор В. Ніколаєв). При Володимирі Київ складався з великої прибережної частини — Подолу, де концентрувалося ремісниче і торговельне життя міста. Над ним на горі знаходилася укріплена частина міста — дитинець, де розташовувалася князівська резиденція. За свідченням німецького єпископа Тітмара, що описав Київ у своїй “Хроніці” (1012-1018 рр.), це було велике місто з більш ніж 400 церквами, 8 ринками і величезною кількістю жителів. Вважається, що населення Києва в XI в. становило від 50 до 100 тис. мешканців, а відомий німецький літописець того часу А. Бременський називав місто суперником столиці Візантії — Константинополя. Довше за всіх безперервно Київською Руссю пра-вив Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.), у часи якого держава набула найбільшого розвитку, Київ значно розрісся, були побудовані Софійський собор і Києво- Печерська лавра — головні православні святині. Софійський собор — головний митрополичий храм Київської Русі, зведений в 1017-1037 рр. у романському стилі, а його назва походить від грецького слова “софія”, що значить “мудрість”. Вважається, що свій первозданний вигляд собор зберігав понад п’ять століть, в XVI ст. ним володіли уні-ати, а в 1640-і роки київський митрополит П. Могила заснував тут чоловічий монастир. В 1685-1707 рр. Софійський собор відбудували в стилі українського бароко (архітектор О. Манчіні).

У першій половині XVIII ст. на монастирській території з’явилися Трапезна церква, будинок митрополита, консисторія і найпомітніша споруда верхньої частини міста — 76-метрова чотирьох’- ярусна дзвіниця (1744-1748 рр., архітектор Й.-Г. Шедель; добудова 1852 р., архітектор П. Спарро) над південними в’їзними воротами. Не менш відома інша православна святиня, заснована в 1051 р. біля літньої князівської резиденції на крутих дніпровських схилах — Києво-Печерська лавра, що стала в XI ст. центром поширення і утвердження християнства в Київській Русі. Відома своїми печерами, загальна довжина яких нині становить близько півкілометра, виритими працьовитими ченцями в податливих лесових породах, вона в XII ст. одержує статус лаври (головного великого монастиря), а в XVIII ст. стає найбільшим церковним феодалом в Україні. Серед десятків лаврських споруд збереглися й ті, що ведуть свій початок із часів становлення монастиря: Троїцька надбрамна церква (1106–1108 рр.) і церква Спаса на Берестові (1113–1125 рр.). Особливе місце серед них займає Успенський кафедральний собор, збудований в 1073—1078 рр., значно реконструйований в 1720-і роки і висаджений у повітря під час Великої Вітчизняної війни (1941 р.). Головний храм Києво-Печерської лаври, що донедавна лежав у руїнах, був відновлений у формах XVIII ст. (архітектор А. Граужис) в 2000 р., а присвячена цій події 5-гривнева монета, викарбувана ще в 1998 р., була визнана найкращою у світі.

Після смерті Ярослава Мудрого розгорілася між-усобна війна між його синами за право на князівство, що неодноразово призводила до руйнування міста. Боротьба за владу тривала понад сторіччя і закінчилася захопленням Києва в 1240 р. незліченними ордами хана Батия і руйнуванням міста, останні захисники якого за легендою загинули під руїнами Десятинної церкви. Так почався багатовіковий період занепаду Києва, який до 1362 р. контролювали золотоординці, потім — Велике князівство Литовське, а після Люблінської унії 1569 р. — Річ Посполита. В XV ст. Київ одержав Магдебурзьке право, а згодом тут влаштувалися невеликі вірменська, генуезька, грецька та єврейська торговельні колонії. Пам’ятник Магдебурзькому праву (1802-1808 рр., архітектор А. Меленський) біля підніжжя дніпровських схилів з’явився значно пізніше, коли після третього поділу Польщі в 1797 р. Київ став центром однойменної губернії Російської імперії і почався процес його поступового відродження. На зламі XVIII–XIX ст. територія міста про-стягалася 3-4-кілометровою смугоюуздовж правого берега Дніпра майже на 17 км і підрозділялася на чотири частини: Печерськ, Верхнє місто, Поділ і Плоску слободу. В 1811 р. жахлива по-жежа знищила Поділ, найбільш заселений район міста, де знаходилося більше половини всіх київських будівель. Наступного року був затверджений новий план забудови цього району, в основу якого поклали проект архітектора В. Гесте, що передбачав заміну радіальної системи розміщення вулиць регулярною.

Торговельно-ремісничі функції Подолу, куди наприкінці XVIII ст. з Дубна перевели Контрактовий ярмарок, збереглися — в 1817 р. тут побудували Контрактовий будинок, а в 1828 р. — Гостиний двір. У 1837 р. архітектором В. Беретті складений генеральний план забудови Києва, що передбачав об’єднання Печерська, Верхнього міста і Подолу в єдине ціле. Згідно з планом було прокладено кілька магістральних вулиць — Володимирську, Бібіковський (нині Т. Шевченка) бульвар, Велику Васильківську та ін. Для заснованого в 1834 р. університету, що спочатку розміщався у приватних приміщеннях на Печерську, побудували великий Головний корпус (1837-1842 рр., архітекторВ. Беретті). Незвичний колір будинку (червоні стіни, чорні бази і капітелі колон) відповідають кольорам стрічок ордена Святого Володимира (заснованого в 1782 р.), ім’я якого носив університет. У затишному парку напроти університету встановлений пам’ятник Т. Шевченку (1939 р., скульптор М. Манізер, архітектор Є. Левінсон), ім’ям якого тепер називається університет. Пікантність монументу полягає в тому, що майже 7-метрова бронзова скульптура поета встановлена на тому самому постаменті, де до революції стояв пам’ятник російському імператору Миколі І, який відправив майбутню гордість нації у тривале заслання.Тільки в другій половині XIX ст. чисельність населення міста перевищила 50 тис.чол. і стала наближатися до тієї, що була на початку другого тисячоліття. В 1856 р. лише кожна 14-та міська будівля була мурованою, а через 30 років їхня кількість збільшилася в 10 разів. Стрімкий розвиток капіталізму в Росії обумовив і значне зростання міста, у якому напередодні Першої світової війни нараховувалося понад півмільйона мешканців.

Адміністративний центр міста почав переміщатися з Печерська на Хрещатик, де в 1874-1876 рр. звели будинок міської думи. У місті будуються численні особняки заможних киян, серед яких резиденція цукрозаводчика і мецената Терещенка (1882-1884 р., архітектори В. Шретер, В. Ніколаєв), у якому розміщується Музей російського мистецтва, знаменитий будинок з химерами (1902-1904 рр., архітектор В. Городецький) і багато інших. Широко розгорнуте будівництво культових споруд подарувало місту знаменитий і багатостраждальний Володимирський собор (1862-1882 рр., архітектори І. Штром, П. Спарро) з розписами В. Васнецова, М. Врубеля, М. Пимоненка та ін., величний Миколаївський костел (нині Будинок органної і камерної музики) (1899-1909 рр.), Пантелеймонівську церкву у Феофанії і багато інших. У місті з’явилася безліч адміністративних будівель, готелів, дохідних бу-динків і торговельних закладів, з яких поза конкуренцією найпопулярніший дотепер Бессарабський критий ринок (1908-1912 рр., архітектор Г. Гай, інженер М. Бобрусов). З київських монументів тієї пори виділяється знаменитий бронзовий пам’ятник Б. Хмельницькому (1881-1888 рр., скульптор М. Микешин, архітектор В. Ніколаєв). Після лютневої російської революції 1917 р. у Києві була створена Центральна Рада, а в 1918 р. проголошена Українська Народна Республіка. Сподіванням на незалежність України тоді не судилося збутися — Центральну Раду незабаром розпустили, уряди гетьмана П. Скоропадського, а потім В. Винниченка і С. Петлюри, що її замінили, в 1920 р., були ліквідовані Червоною армією. Про цей період в історії міста знедавна нагадує величний пам’ятник ученому-історикові і голові Української Центральної Ради 1917-1918 pp. М. Грушевському (1998 р. скульптор В. Чепелик), до якого під час державних свят покладають квіти керівники сучасної України. У зв’язку з перенесенням в 1934 р. столиці Української PCP із Харкова до Києва у місті почалося жваве будівництво належних новому статусу адміністративних будинків. У Липках виросли будинки Ради Міністрів (1934-1937 pp., архітектори І. Фомін, П. Абросимов), Верховної Ради (1936-1939 pp., архітектор В. Заболотний) і ЦК Комуністичної партії Української PCP (нині Секретаріат ПрезидентаУкраїни, 1936-1940 рр., архітектор С. Григор’єв). На розташованому за Хрещатиком дніпровському пагорбі, щоб звільнити місце для будівництва урядового центру, в 1934-1936 рр. були знесені головні споруди Михайлівського Золотоверхого монастиря XII ст. Але з комплексу урядових будівель, що планувався, тут з’явився лише величезний будинок міського комітету Компартії України (нині Міністерство закордонних справ України) (1939 р., архітектор І. Лангбард). Симетричний йому будинок Раднаркому і 75-метровий пам’ятник Леніну так ніколи і не були побудовані, а яскраві споруди Михайлівського Золотоверхого монастиря (1997-2000 рр., архітектор Ю. Лосицький і ін.) на радість туристам відтворені в незалежній Україні. Київ дуже постраждав у роки Великої Вітчизняної війни. Близько 200 тис. його жителів були розстріляні в Бабиному Яру, а ще 100 тис. були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Трагічним подіям тих років у Києві присвячена безліч монументів, серед яких 62-метрова титанова скульптура Батьківщини-Матері (1981 г., скульптори В. Бородай, Ф. Согоян, архітектор В. Єлизаров) — головна споруда Національного музею історії Великої Вітчизняної війни. Після закінчення війни понад десятиліття пішло на відновлення міста. Практично повністю зруйнована головна вулиця Києва — Хрещатик – стала чудовою ілюстрацією архітектурних досягнень зодчих післявоєнного періоду. Особливо показовий у цьому плані архітектурний ансамбль Майдану Незалежності. Тут зібраний широкий спектр адміністративно-громадських будівель, починаючи від будинку Інституту шляхетних дівчат (1838-1842 рр, архітектор В. Беретті), що височіє на пагорбі, і закінчуючи скляним амфітеатром новомодного багатоповерхового підземного торгово-розважального комплексу “Глобус“, побудованого в новому тисячолітті. На площі розташований Київський головпоштамт, від якого за сфор-мованою в Україні традицією ведеться відлік відстаней до інших міст, що підтверджує символічна колона з географічними координатами міста, увінчана глобусом. У післявоєнні роки в Києві стали до ладу найбільші в Україні спортивні споруди: “Олімпійський стадіон” (1937–1941 рр.), що після реконструкції кінця 1990-х років вміщує 80 тис. глядачів, і Палац спорту (1958—1960 рр.) — арена співочого конкурсу “Євробачення-2005”. Збудовано головний концертний зал країни — Палац культури “Україна” (1970 р., архітектори Є. Маринченко, І. Вайнер, П. Жи- лицький, інженери П. Булаєвський, В. Сидоренко), багато інших споруд найрізноманітнішого призначення. Серед них своєю оригінальною конструкцією виділявся будинок готелю Салют” (1982 р., архітектор А. Мілецький). Розділені широким Дніпром частини міста зв’язала серія нових мостів: металевий суцільнозварний міст ім. Є. Патона (1953 р., довжина 1543 м), двох’ярусний (що замінив Ланцюговий) Метроміст (1965 р., 700 м), вантовий Московський міст (1976 р., 816 м) та ін. У 1969 р. до численних міських музеїв додався доволі шанований туристами Музей народної архітектури і побуту України, експонати якого збиралися з усієї країни. Його перлиною є діюча дерев’яна козацька церква Святого Архістратига Михаїла, збудована в 1600 р. (за іншим даними в 1846 р.) у с. Дорогинка (Київська область).

Але по-справжньому обов’язковим місцем, де повинен побувати будь-який турист, що відвідує Київ, вважається Андріївський узвіз. Ця крива, крута і вибоїста вулиця, що з’єднує Поділ з Верхнім містом, здається увібрала в себе різноманітні фрагменти непростої його історії. Приїжджих тут зустрічає один із найграціозніших храмів Києва, побудований з ініціативи російської ім-ператриці Єлизавети І, — Андріївська церква (1749–1753 рр., архітектори Б. Растреллі, І. Мічурін, П. Неєлов), розташована на місці колишнього Андріївського бастіону Старокиївської фортеці. По сусідству з нею жваво торгують усілякими сувенірами, а у вихідні погожі дні вся вулиця перетворюється на картинний вернісаж, де можна отримати уяву про тенденції українського живопису і, якщо поталанить, порівняно недорого придбати ка-ртину поки що невизнаного майстра пензля. На Андріївському узвозі в 1907–1919 рр. мешкав відомий російський письменник М. Булгаков, у будинку якого нині розташований літературно-меморіальний музей (1991 р ). Тут творив один з видатних скульпторів України І. Кавалерідзе, у музеї-майстерні якого відкрито галерею робіт метра і виставляються твори сучасних художників. По краях брукованого узвозу можна зустріти антикварний і гончарний магазини, картинні галереї, різноманітні ресторани та унікальний, присвячений “найбільш київській з усіх київських вулиць” — Андріївському узвозу — музей. Київ за роки незалежності сильно змінився, щороку тут з’являється серія нових цікавих і часом ефек-тних споруд. Темпи трансформації міста настільки високі, що міські путівники застарівають майже відразу після виходу в світ. Дедалі частіше в Києві встановлюються нові, здебільшого аполітичні пам’ятники і скульптурні групи, як, наприклад, героям улюбленого кінофільму “За двома зайцями“ (1999 р.). і це не може не радувати.

Я народився в цьому місті, прожив тут все життя і небайдужий до нього, тому не можу бути повністю об’єктивним в його оцінці. Але відомі люди, що звідусіль приїжджають до столиці України і до думки яких прислухається суспільство, називають Київ одним із найкрасивіших міст світу, і ця характеристика мені дуже до вподоби.