Виникнення культу мощей

Головне призначення лаврських печер було не в цьому. Вони використовувались для поховання ченців і представників феодально-купецької знаті та для показу мощей святих. Мощами духовенство називало останки так званих святих, що вшановувалися в римсько-католицькій та православній церквах.
Культ мощей виник і почав швидко поширюватися в християнській релігії з IIІ ст. Християнська церква приписувала мощам надприродну, цілющу силу, одержану нібито ними від самого бога за особливі заслуги святого.
На Русі культ мощей виник у X ст., під час введення христи-янства. Першими святими на Русі були проголошені князі Борис і Гліб. Пізніше виникає культ мощей «печерських угодників».
У літопису «Повість временних літ» під 1051 роком є запис, що Антоній, один із засновників Печерського монастиря у Києві, був похований у Ближніх печерах і «там лежать мощі його». Під 1074 роком літописець розповідає, що, коли помер Феодосій Печерський, брати взяли тіло його і поклали в печері. В 1091 році останки Феодосія урочисто були перенесені до Успенського собору.

Феодосій був обраний ченцями ігуменом Печерського монастиря. Для свого часу він був визначним діячем, лишив значну літературну спадщину, яка стала предметом дослідження багатьох учених, в тому числі й радянських. Послання Феодосія до князя Ізяслава перейняте патріотичними почуттями, в ньому дається правильне розуміння згубної політичної орієнтації князя.
У Ближніх печерах поховано також ряд осіб, діяльність яких мала велике значення в житті Київської Русі.
Никон Великий, наприклад,— помер 1088 року — відомий церковно-політичний діяч, автор літописного зводу 1073 року. Никон один з перших за-тривожився за долю Руської землі, могутність якої підривалася князівськими міжусобними чварами. Як ігумен Печерського монастиря, Никон багато зусиль доклав для організації внутрішнього художнього оздоблення Успенського собору фресками, мозаїкою тощо. Нестор літописець (народився бл. 1056 року, рік смерті не встановлено) — автор «Житія Феодосія Печерського», «Сказання про Бориса і Гліба» (80-і роки XI ст.) і особливо «Повісті временних літ» (бл. 1113 року) — найвеличнішого твору літописного жанру. Над гробницею Нестора висить художньо оздоблена позолочена дошка з написом, встановлена 1829 року Товариством старожитностей російських при Московському університеті.
Аліпій — знаменитий древньоруський майстер-живописець і мозаїст. Творчість його набула розквіту в кінці XI — на початку XII ст. Молодим юнаком він брав участь у розписах Успенського собору Печерського монастиря, а потім «добре извык хитрости иконней, иконы писати хитр бе зело», як зазначає «Патерик Печерський». Аліпій керував жи-вописною школою в Печерському монастирі, крім того, він був також лікарем.
Григорій — живописець, су-часник і помічник Аліпія.
Агапіт — визначний древньо- руський лікар (помер у кінці XI ст.). Як говориться в «Патерику», до нього за допомогою звертався князь Володимир Мономах.
Даміан (помер 1071 року) — лікар XI ст.
Симон — єпіскоп володимир- ський і суздальський (помер 1226 року) — автор «Слова про побудову церкви Печерської» (Успенського собору), послання до печерського монаха Полікарпа і 9 оповідань про Печерський монастир, що у викладі Симона виступає головною святинею Руської землі. Гіолікарп — письменник 1-ї половини XIII ст., автор 11 оповідань про печерських монахів. Його цікаві оповідання мають багато побутових подробиць, містять цінні відомості про ремесло й торгівлю.
Оповідання Симона і Полікарпа пізніше набули широкої популярності, тому що в умовах монгольського іга вони пропагували найпрогресивнішу на ті часи ідею — ідею єдності Руської землі, як основу її не-залежності, розквіту й могутності.
Немало записів у «Патерику» є про поховання в печерах і інших, менш відомих осіб. Так, про Ніфонта, епіскопа новгородського, сказано, що він «по-ложен бысть честно в печере Федосіеве», тобто в Дальніх печерах; про Онісифора Прозорливого повідом-ляється, що, коли він раптово вмер, його тіло ченці «внесши внутрь печере, положиша»; після смерті Григорія Чудотворця «братиа же, изнесше тело его, и положиша в печере». Тіло ченця Прохора сам князь відніс у печеру і по-ложив у гроб; Марко Гробокопатель після смерті «положен бысть в печере, йде же сам себе ископа», а поруч нього покладено тіло ченця Феофіла.
Про Федора і Василія сказано, що їх убив князь Мстислав, бо вони не сказали йому про «поклажу» у Варязькій печері, і їхні тіла «честно в печере Варяжской» були поховані. «Патерик Печерський» згадує близько 180 чоловік.
Про поховання в печерах у період монгольського іга будь-яких відомостей немає. І тільки починаючи з XV століття знову з’являються записи про такі захоронения.
Князь Острозький Федір Данилович (помер монахом Києво-Печерської лаври у 40-х роках XV ст. і похований у Дальніх печерах). Учасник Грюнвальдської битви 1410 року; ходив на чолі українського загону в Чехію допомагати гуситам у війні проти військ імператора Сігізмунда.
Як видно з письмових документів, поховання в печерах мало місце аж до XVII ст., але вже не так часто, як раніше. Масовий показ численним богомольцям мощей у Києво-Печерській лаврі почався лише з XV ст. В 1460 і 1462 роках печерським монахом Касіаном упорядковується «Патерик», який збагачується численними розповідями про житія й релігійні подвиги ченців, за що нібито зійшла на них «божа благодать» і тіла їхні стали нетлінними.
У печерах виставляються численні гробниці з «нетлінними» і «чудодійними» мощами святих, і ченці охоче розповідають богомольцям про «надприродну силу» цих мощей.
Новий поштовх для значно ширшої пропаганди культу мощей серед віруючих викликали історичні події кінця XVI ст., коли 1596 року в Бресті була проголошена так звана Брестська церковна унія, що спричинилася до розколу серед представників православної церкви: частина православного єпіскопату не прийняла унії. «Ми повинні захистити руські святині від хули і підозріння уніатів»,— говорили представники лаврського духовенства.
Щоб відстояти позиції право-славної церкви і не допустити поширення католицизму на Україні, лаврські ченці вживають заходів до посилення пропаганди культу мощей серед віруючих. У монастирській друкарні виходять у світ «Патерикон», «Тератургіма» та цілий ряд інших книг і листівок про «печерських угодників», канонізується (причисляється до лику «святих») багато нових імен, влаштовуються пишні богослужіння тощо.
1643 року, наприклад, в присутності великої кількості духовенства в урочистій обстановці київський митрополит Петро Могила канонізував близько 60 імен, похованих у різні часи в печерах.
Кількість мощей в Києво-Печерській лаврі не залишалася постійною, а збільшувалась і в наступні століття.
На початку XX ст., 1911 року, було вирішено причислити до лику святих митрополита Павла Тобольського, останки якого перебували в Успенському соборі Києво-Печерської лаври з 1770 року. Постає питання: яка ж причина змусила духовенство згадати про Павла через 141 рік після його смерті? Відповідь на це дає лист митрополита київського Флавіана, адресований Синодові. Там сказано: «...наступне прославлення святого Павла... буде сприяти пожвавленню й підвищенню релігійного почуття і настроїв серед православного російського населення моєї єпархії і всього південно-західного краю, який підбурюється ворожими для православія прагненнями інородців та іновірців». Відомі випадки, коли з тих чи інших політичних міркувань мощі святих цілком або частково перевозилися з Києва в інші місця Росії. Так, після поразки царизму в Кримській війні (1853—1856) уряд поставив питання про перенесення мощей Євфросинії Полоцької з Києво-Печерської лаври в Полоцьк, в жіночий Спаський монастир. Але лаврське духовенство з цим не погодилось, і тільки 1910 року з особистого наказу Миколи II мощі Євфросинії були відправлені до Полоцька. Перед спровадженням мощі були обстежені спеціальною комісією на чолі з митрополитом Флавіаном. В акті зафіксовано, що тіло замуміфіковане, але голова «відділена» від мощей. Лаврські ченці «відділили» від них ще чотири пальці, які залишили в Лаврі як «святиню».
Багато зусиль докладали слу-жителі церкви і, зокрема, лаврські ченці, щоб підтримувати серед віруючих вигадку про чудодійні властивості мощей.
У Лавру приходило немало справді хворих людей, які вірили в «цілющу силу» мощей. Ченці закривали їх на ніч в печерах для «зцілення». На свої численні скарги, що їм не допомагають «цілющі» мощі, хворі завжди діставали однакову відповідь ченців: «Усе в руках божих! Треба прикладатися до мощей з вірою в серці, інакше не буде зцілення».
Мощі були найсильнішим засобом зміцнення релігії, тому панівні класи всіляко підтримували їхній культ. Для цього виготовлялися нові коштовні гробниці, самі мощі закутувались в оксамит і шовки, влаштовувались урочисті богослужіння. Одяг для мощей, як правило, дарували російські царі, вельможі, а також інші представники панівних класів. Культ мощей, таким чином, був предметом постійних турбот багатіїв дореволюційної Росії.
З числа російських самодержців Анна Іоаннівна перша в 1737 році подарувала парчеві, з золотими й срібними китицями покривала на всіх «чудотворців печерських». Царі Олександр І і Микола І надали монастиреві великі грошові суми.
Від царів не відставали поміщики, фабриканти, купці. Сибірський заводчик Демидов, наприклад, 1775 року прислав для печерських угодників 12 рак (гробниць), зроблених з міді зеленої поліровки.
Щоб «придать притекающему народу благоволение и святыни увеличить благолепие» 18, в Одесі було закуплено 292 пуди кипарисних дощок на нові гробниці для всіх печерських святих.
Нові гроби були оббиті червоною міддю й позолочені. Дорогоцінний одяг і «ефектні» гробниці мали були підкреслювати велику святість лаврських угодників, викликати у відвідувачів особливу пошану до монастиря.
Пригнічені злиднями й політичним безправ’ям, сотні тисяч людей щороку стікалися в Лавру з усіх кінців царської Росії, щоб уклонитися печерським святиням і дістати, як винагороду, особливу благодать і «зцілення». Ці люди з їхньою вірою в бога і в «святість» печерських угодників постійно збагачували монастир.
Ф. Енгельс писав, що духовні отці, щоб здерти з народу якнайбільше грошей і примножити церковні багатства, займаються «виготовленням чудотворних ікон і мощей, влаштуванням благочестивих паломництв, торгівлею індульгенціями». Ці слова Ф. Енгельса цілком слушні і щодо служителів Києво-Печерського монастиря. Враховуючи те, що культ мощей печерських святих поступово набув великої популярності, правлячі кола царської Росії намагались якнайширше використати його для ідеологічної обробки трудящих мас. Тому царський уряд всіляко сприяв не тільки поширенню релігійної літератури, в якій пропагувалися мощі печерських святих, але й розповсюдженню часток цих мощей по всій Російській імперії.
Як відомо з лаврських архівних матеріалів, розсилання часток мощей з Києво-Печерського монастиря практикувалося в царській Росії досить широко. Це сприяло дальшій популяризації монастиря і, крім того, стало для нього значним джерелом прибутку, бо за кожну таку посилку монастир виговорював собі певну плату. Щоправда, торгівлю мощами Лавра намагалася маскувати: плата бралася нібито за хрест або за ковчег чи ікону, в якій пере-силалися замовникові мощі. Замовлення на лаврські мощі особливо посилились у роки революційного піднесення в країні на початку XX ст. Так, у липні 1902 року ігуменя Челябінського Одигітрієвського жіночого монастиря, Рафаїла, звернулася до Києво-Печерської лаври з проханням надіслати частки мощей, мотивуючи прохання тим, що «православні руські... за останній час помітно почали байдужати до виконання своїх релігійних обов’язків, рідко відвідують храми і мало докладають турбот для спасіння своїх душ. Поставлена в такі несприятливі умови, наша обитель,— писала вона,— не знаходить доброхітних дателів і примушена підтримувати своє існування виключно своєю особистою працею: рукоділлям сестер та землеробством».
Одержавши частки мощейг Рафаїла через 3 роки знову звернулася до Лаври з тим же проханням, обіцяючи, що «за влаштування ковчега або ікони для вміщення святих мощей монастир соборові заплатить». Ігуменя повідомляла, що в місті скупчилося багато поранених під час російсько-японської війни солдатів, яких, мовляв, можна підбадьорити і «вилікувати» тільки частками мощей превелебних Тита-воїна, Даміана-цілебника та Агапіта-лікаря. Але на цей раз духовний собор Лаври відмовив ігумені, щоб уникнути всіляких «непристойних розмов, особливо при смутних обставинах теперішнього часу».
Разом з тим Києво-Печерська лавра щедро нагороджувала мощами військові частини, що брали участь у розгромі рево-люційних виступів робітників і селян. Так, частки мощей Даміана-цілебника і Агапіта-лікаря з іконою, освяченою особисто митрополитом Флавіаном, були надіслані 40-му Коливанському пішому полкові, що брав участь у розгромі повстання робітників у Лодзі влітку 1905 року. Тоді ж було задоволено прохання протоієрея Холмсько-Варшавської єпархії Гапановича, який у листі писав; «Тяжелые условия переживаемого нами времени произвели многие отпадения от православной церкви... Защищая своих пасомых от вредного на них влия-ния, я предпринял с некоторыми из них нынешнее паломничество на святые места Киева. Для вящего укрепления, ободрения и утешения в нынешних смутах моих пасомых... всепо- чтительнейше прошу Ваше вы-сокопреосвященство преподать в благословение и дар в означенную Курмановскую церковь от имени Киево-Печерской лавры икону с мощами святых, взамен имеющихся в сей церкви и обратившихся в прах мощей католических святых». Усього в цю єпархію в різні часи було вислано 100 часток мощей.
Унаслідок масової торгівлі мощами печерських святих дійшло до того, що в багатьох з них тіла виявилися дуже попсованими, через що митрополит Флавіан у 1912 році на одному з прохань вислати частки мощей писав; «Мені здається, що на майбутнє слід утримуватися від щедрої роздачі часток святих мощей, як це завелось останнім часом».
У печерах Київської лаври були й інші засоби релігійної омани трудящих. Тут появляли віруючим так звані «мироточиві голови», шапку Іоанна Многострадального, хрест Марка Гробокопателя тощо.
«Мироточиві голови» — це старе лаврське чудо. Ще в XVII ст. ченці показували відвідувачам печер звичайні людські черепи, що видавалися за голови невідомих святих, які нібито виділяли цілюще миро. Тоді їх було небагато, але поступово кількість «мироточивих голів» зростала, і вже в 1825 році їх нараховувалося понад 60. Щоб зробити черепи більш вражальними для богомольців, ченці вкладали їх у спеціально виготовлені скляні посудини. Туди підливалась олива, яка видавалась за цілюще миро, що нібито стікає з голів. Упродовж століть миро було важливим засобом у руках церковників. З його допомогою культивувались релігійні вигадки. Разом з тим це було ще одне джерело для поповнення лаврської скарбниці.
Велика Жовтнева соціалістична революція поклала край релігійному гнобленню. Декретом Радянського уряду від 5 лютого 1918 року церква була відокремлена від держави і школа від церкви. Радянський уряд проголосив свободу совісті для всіх громадян колишньої царської Росії. Мільйони трудящих почали відходити від релігії, поривати з нею всякі зв’язки, стали на шлях свідомої боротьби за побудову нового, соціалістичного суспільства.
У 1922 році за вимогою трудящих спеціальна комісія в присутності представників церкви зробила огляд мощей Києво-Печерської лаври. Було встановлено, що із 118 лише в 33 гробницях останки були значною мірою муміфіковані, в 14 — частково муміфіковані. В усіх інших гробницях лежали самі кістки.
У 1934—1937, 1968 роках під час археологічних розкопок виявлено багато індивідуальних і колективних поховань.
В одному з таких поховань знайдено близько 160 людських черепів, серед яких значна час-тина виявилася пошкоджена вогнестрільною або холодною зброєю.
Таким чином, археологічні дослідження виявили джерела, звідки лаврські ченці діставали матеріали для мощей, «мироточивих голів» та інших чудес.
1939 року спеціальна комісія вдруге провела розкриття гробниць і дослідження мощей. До складу комісії входили різні спеціалісти — антропологи, лікарі, історики, археологи, музейні працівники, робітники, колгоспники. Цього разу комісія мала на оці здійснити широку програму досліджень: вивчити мощі в анатомо-антропо-логічному відношенні, встановити їхню давність і по можливості виявити, чи відповідають вони тим історичним особам, про яких розповідає «Патерик Печерський».
Комісія розкрила і досконало дослідила 20 гробниць у Дальніх і 40 — у Ближніх печерах. При огляді мощей було встановлено, що в Ближніх печерах останки були дещо в кращому стані, ніж ті, що знаходяться в Дальніх печерах. Тут усі вони були добре закутані в сорочки, ватники, підрясники, шовкові мантії. Але, попри це, відносно добре муміфікованих останків у Ближніх печерах виявлено тільки 6, частково муміфікованих — 18, а решта 16 зовсім не мали муміфікованих тканин. У Дальніх же печерах в усіх розкритих гробах муміфікова-них останків не знайдено. При дослідженні мощей встановлено, що багатьом скелетам бракує тих чи інших кісток, а в деяких відсутні навіть хребти. Як правило, кістки скелетів змішані, нерідно в одній гробниці зустрічаються кістки людей різного віку. В гробниці так званого Никона Сухого виявлено кілька кісток від чужого зап’ястя, у Сильвестра — зайві мала гомілка і ключиця, у Анатолія одна фаланга великого пальця ноги — від скелета людини значно похилішого віку тощо.
У багатьох мощей виявилися відтятими деякі частини тіла — ті, що розсилалися замовникам як «святі реліквії» за певні суми грошей. Так, у мощах, що приписуються Варлаамові, ігумену печерському, і Ісаакію Затвор-никові, відрізані пальці лівої руки, а у мощей Симона, епіскопа Володимирського, прорізані стінки живота і видалені нутрощі. Прорізані також тіла Афанасія, Василія, Спиридона та інших.
Найцікавішим питанням, що стояло перед комісією, було питання про давність і достовірність мощей. Для вияснення його скористалися даними «Патерика Печерського», в якому подаються біографічні відомості, вік і фізичний стан печерських святих.
Зіставляючи ці дані з наслідками досліджень мощей, комісія встановила, що мощі часто не належали тим особам, яким вони приписувалися. Так, за «Патериком», Ісаакій був людиною похилого віку, але мощі, що приписувалися йому, належать людині, віком не старшій 16—18 років. Згідно з «Патериком», змучений тяжкою хворобою, Пимон помер у 1110 році «болень родися и възрасте... Пребысть же блаженный Пименъ в тяжцеи той болезни много леть». Між тим при огляді останків, що приписувалися Пимонові, ніяких слідів хронічних захворювань не виявлено. Більше того, кістки і частково муміфіковані тканини мощей Пимона свідчать, що людина мала добру будову тіла.
Подібні невідповідності виявлені і в інших мощах. Все це свідчить, що мощі Києво-Печерської лаври в багатьох випадках грубо підроблені, сфабриковані ченцями з останків людей, похованих у печерах в різні періоди історії монастиря.
Комісія встановила, що деякі мощі зберегли свій шкіряно-м’язовий покрив, висохли, муміфікувалися.
На противагу релігії, наука розглядає висихання трупів як цілком закономірне явище природи, викриває безглузді релігійні вигадки про якісь «надприродні», «чудодійні» властивості мощей, дістаних нібито від бога.
Тіла померлих можуть висихати природним шляхом, в склепах і підвалах, виритих у сухих пористих породах, де постійно зберігається рівномірна, без особливих коливань у різні пори року температура. В таких умовах трупна рідина — живильне середовище для мікроорганізмів — випаровується і вбирається породами, внаслідок чого мікроорганізми гинуть і тіло не розпадається, а висихає, муміфікується.
У лаврських печерах для муміфікації існують сприятливі природні умови. Печери вириті в основному в пластах лесу, що складається з дрібненьких зернят кварцу, глинистих часток і вуглекислого вапняку. В печерах протягом року температура залишається майже однаковою— від 10 до 12 градусів вище нуля. Крім того, в печерах є добра природна вентиляція, що також сприяє муміфікації.
Отже, наука, на відміну від релігії, розглядає висихання трупів людей і тварин як цілком закономірне явище в природі, а не як «дар божий», про що твердять церковники. Отож немає нічого надприродного і в так званих мощах Києво-Печерської лаври. А цю таємницю старанно оберігала церква протягом майже тисячоліття.