БУДДА

Войовниче плем'я скіфів, вторгнувшись у V сто­літті до н.е. в Індію, заснувало на узбережжі Гангесу (Гангу) нове царство. У ті давні часи пер­си (іранці) називали Оріану Мага Сакія, греки саків — скіфами. Наші давні предки називали самі себе також словом "сак" у значенні "воїн", "січовик". Основною зброєю в них були лук, кинджал і "секіра". Король скитського племені Суддгодан, батько Гаутами Будди, нове царство в Індії назвав ім'ям Сакія. Будда завжди гордився своїм скитським походженням, був глибоко переконаний у тому, що Оріана — вибрана Богом земля ще з часів божественного Рами, засновника давньоарійської віри у Всебога, небесне знамено якої має три основи — Народження, Життя і Небуття, в буддистів — Творіння Світу, Світ і Нірвану. У священних письменах сказано, що королева Мая, дружина Суддгодана, народила Будду непорочно. Перед своїм народженням Будда жив на небі. Оглянувши Всесвіт, він вибрав непорочну діву Маю. Перевтілившись у дитину, Будда спустився з небесного престолу до неї у вигляді веселки, таким чином з'єднавши в час свого народження небо і землю. У квітучому Оленячому гаю біля Лумбини (Непал) Будда сам себе породив, вийшовши з лона матері через бік. Сталося це в 563 році до н.е. Увесь світ торлсествував з такого великого свята. Квітучі дерева посхиляли свої віти над найкращою і найнепорочнішою дівою. Ангели та архангели прилетіли вклонитися Йому. Почувши про народження принца Сакії, з Гімалаїв прибув святий чоловік Асіта. Великий мудрець сказав, що такої прекрасної дитини у світі ще не було, а плаче він тому, що влсе не має часу лсити довго, аби побачити здійснені ним подвиги. Прибулі браміни (духівники) помітили на тілі новонародлсеного 32 знаки величності, а будова всіх частин тіла вразила їх досконалістю.

Коли народився Спаситель, на небі з'явилася Зоря, яку першими побачили троє великих святих. Ідучи за рухом Зорі, вони принесли йому дарунки.

Згодом прибуло сім святих, які сказали: "Народилася велика людина". Могутній та багатий цар Суддгодан, ставши батьком у п'ятдесят років, утішився баченим та став роздавати бідним людям щедрі дари. На честь молодого принца він збудував три палаци. Юного Будду взялися виховувати та навчати різних наук талановиті вчителі. Молодий принц дивував усіх своєю лсадобою до знань, особливо до священних Вед — стародавніх книг, що містять священні тексти аріїв. Будда чітко та зрозуміло висловлював свої думки, а в його словах відчувалася особлива душевна краса.

Юний принц, як достойний син великого воєначальника, любив усілякі військові ігри і в тих забавах легко отримував перемогу над суперниками.

За оріанським звичаєм, Будда в шістнадцять років отримав бойову зброю, був переведений у стан косаків та удостоївся права носити косу — символ приналежності до касти воєначальників. У скіфів (саків) був давній звичай, за яким цар, воєначальники та їхні дорослі діти мали право голити голову, залишаючи на тім'ї косу. Тоді ж Будда одружився з чарівною Ясодгарою.

Одного погідного дня, не спитавши дозволу в батька, Будда разом зі своїм слугою Чанною пішов на ярмарок, де стрів людину у старій подертій одежині. Розмова з жебраком так вплинула на нього, що він на другий день, забувши про улюблене полювання, знову разом зі слугою пішов на ярмарок. На обличчі жебрака знову вгледів такий спокій, який може мати лише вельми щаслива людина. Жебрак розповів, що живе високо в горах, а на ярмарок прийшов за харчами. Повертаючись до палацу, Будда сказав своєму слузі Чаннові, що колись і сам хотів би стати жебраком, аби довідатися, звідки беруться страждання і як їх долати. Коли ж не знатиме їхніх причин, то навіки залишиться нещасним.

Старість та смерть приходять до кожної людини, незалежно від того, багата вона чи бідна. Що таке щастя? Чи щасливий він, коли бачить, як його чарівна Ясодгара радіє, коли грає музика, веселяться дівчата, лунає сміх. Напевне, щасливий! Чого тільки немає в його палацах: золото, діаманти, квіти... Тоді чому люди хворіють, тужать, помирають? Звідки приходить злість та ненависть? Виходить, що не в багатстві щастя. Чому очі в того обдертого жебрака світилися щастям? Будда після десятирічного родинного життя став батьком — щиро люблена Ясодгара подарувала йому сина. Та чи може він змінити свою думку?

Тихої місячної ночі, коли його син Рагул і люба дружина спали, Будда тихенько прийшов до них попрощатися. А попрощавшись, вийшов з палацу і зустрів юну красуню, якій дав коштовностей, аби та своїм співом не порушувала нічного спокою. Сівши на свого улюбленого коня Кантаку, Будда разом зі слугою Чанною залишив палац. Подорожні, зустрічаючи його, в шанобі зупинялися, кланялися, як гідному принцу. Через деякий час у дорозі їм стрівся злий дух. Він почав вмовляти принца, щоб той відрікся від своїх намірів, обіцяючи зробити Будду королем над королями. "Іди, Мара", — відповів Будда на ту улесливу звабу. А на додачу вийняв меча і сам собі відрізав косу. Тоді сказав Чанну:

— Вірний слуго мій, бери мого коня. Я ітиму далі в світ сам.

Заплакав слуга і повернувся до палацу, а вірний кінь Кантака помер від нудьги за своїм добрим господарем.

Мандруючи світом, Будда зустрів обідраного жебрака, з яким обмінявся одягом та віддав останні золоті перстені, оздоблені діамантами. Одяг жебрака був жовтого кольору; такий одяг носили найубогіші люди, бездомні та забуті світом сироти.

Якось у дорозі Будда приєднався до п'ятьох мандрівників і від них довідався, що душа удосконалюється голодом. Ставши на цей шлях пізнання життя, він разом зі старцями подався в джунглі Урувели, де почав умертвляти своє тіло. Не маючи сил ходити, Будда вирішив перестати голодувати, бо зрозумів, що правду треба шукати не в тілесному самобичуванні, а в житті праведному. Коли був на самоті, його знову перестрів злий дух, який взявся погрожувати, що знищить його, коли він не відмовиться від наміру жертвувати себе в ім'я спасіння людей. Будда відповів, що він не самотній: "Мати-Земля є моїм свідком" і, за стародавнім предківським звичаєм, торкнувся до землі, а потім поклав руку на серце. Злякалася Мара такого свідка і кинулася геть. Змучений довгою дорогою, Будда прийшов до міста Магадги, де правив Бімбасара. Цей цар, пізнавши в мудрих та свіжих думках прибулого ски-тальця велику людину, запропонував йому жити в палаці. Бачачи душевну красу чужинця та високо оцінивши її, він, врешті, мав намір віддати йому свою чотирнадцятирічну дочку. Будда відмовився стати царем, однак пообіцяв повернутися, коли збагне, у чому смисл життя.

На святій горі Пандава Будда став Буддою, що означає "пробуджений", бо самовдосконалився. У свої тридцять п'ять років він зрозумів, що Бог є добро, що саме від нього походить добро, а від Мари — зло.

Тоді у світі жило переконання, що від Бога походить добро і зло, любов і ненависть. Зустрівши знову тих самих п'ятьох старців, Будда сказав їм:

— Бог зробив, щоб вогонь був гарячий, а лід—завжди холодний. І скільки б ви не молилися до всіх богів, разом узятих, вони не зроблять, аби вогонь став холодним, а лід — гарячим.

Богам байдуже, чи будуть вони молитися чи ні. Та молитва потрібна людині. Молитвою людина цілеспрямовує свою духовність, удосконалює свої почуття; вона — цілющий напій і ліки для тілесного та духовного само­вдосконалення. Мудреці вражено слухали сміливця про те, що Веди не є священними книгами, та про те, що світ існує завжди і світові немає початку і не буде кінця; що якби цей світ був створений Богом, то не було б змін у ньому, а тому світ ніким не створений. Бог — щось величаве і досконале, і він не повинен творити такі дрібні речі.

Будда говорив своїм учням, що коли б усе на світі було створено Богом, — смуток і радість, любов і ненависть, — то як можна казати, що він — досконалий. Якщо Бог діє з метою, його не молена назвати досконалим. У Бога праведне й неправедне мало б означати те саме. Світ не має Творця. Сам світ у собі є Творцем. Ці творчі сили лсивлять і творять світ свідомих і несвідомих явищ.

Будда проповідував:

Людино, достойно трактуй людину. Не май прихильності до однієї людини чи речі. Не протився злому. Прощай боржникам своїм. Прощай тим, які чинять тобі кривду. Справедливий той, хто любить бездіяльне. Я — пристань беззахисних, провідник заблукалих. Я — правда й життя, для мене немає ні високого, ні низького, ні касти, ні племені.

Будда вчить, що все, що народилося, — помре, створене — також помре. Спираючись на мудре розуміння предків, він зазначав, що духовний шлях людини від дня народження до смерті — страждання. Будда вважав, що від тілесних та духовних страждань людина може визволитися лише сама. Аби звільнитися від страждання, потрібно звільнитися від його основи — хотіння.

Щоб показати шлях праведного життя грішникам, необхідно, передусім, звеличити принижених, покривджених, осміяних, тому потрібно стримувати свій розум. Коли людина стримує свої почуття, до неї приходить повага і поміркованість, що зветься мудрістю.

На запитання, що ж це таке, коли немає ні душі, ні Бога, Будда відповідав:

Є вічна течія змін. Є вічна течія перетворень. Основна мета людини — пізнання природної закономірності. — Будда говорить:

Усе, що ми є, — це результат того, про що ми думаємо.

Будда умів звільнити себе від стралсдань, переходячи у світ повного спокою. Там, де спокій, нема хотіння, а там, де нема хотіння, немає сили, яка спонукує людину любити або ненавидіти.

У буддизмі є поняття Нірвани. Нірвана — царство великого світу, де вічний спокій, в якому нема страждань, сумнівів і хотінь. Будда легко йшов у світ Нірвани, але іноді свідомо відмовлявся від неї, щоб іти в цей світ і рятувати його від гріхів. Він пізнав найкоротший шлях до Нірвани. Заради життя вмів долати усі перешкоди, своїми чеснотами зворушував серця людей, бо щиро і вірно їх любив.

Будда перейшов у світ Нірвани у вісімдесят років. Калсуть, коли він помер, то здригнулася земля. Вісім селищ сперечалися, хто ж має ховати Учителя. За прапрадавнім звичаєм предків, вогонь возніс Будду у вічність, з якої він прийшов на землю.

Будду зобралсують зі святим сяйвом навколо голови та зі свастикою на грудях. У школах Індії навчають, що колись, п'ять тисяч років тому, до Індії прибули орійці зі "свастям" — символом вогню і світла. Великий Учитель вказав людям той сонячний шлях у небо. Будда став для людства Законом Світу. Буддисти вважають Будду не божеством, а наймудрішою у світі людиною. Вони вірять у нове пришестя Будди, бо не втрачають надії на поліпшення свого духовного життя. Будда, великий Учитель людства, приходить до коленої вільної людини, оскільки лише в ній він знаходить Красу і Правду, Волю і Любов.

Найдовша і найважча дорога — дорога в життя, у великий світ, який бере початок з материнського серця. Через усе життя протоптана босоногим дитинством та перша стежина, що озивається в пам'яті дзвоном чистих криниць, теплими та студеними росами, скрипом хвіртки, хатнім порогом, звивистою річкою, ставком за городом, обсадженим вербами. Усі стежки-дороги, пройдені в житті; всі думки, які линуть на тих шляхах-дорогах, перетинаються з першою стежиною.

У тій джерельній воді криниць — одвічний голос материнської душі, який душею-піснею озивається до свого сокола, до своєї донечки-зіроньки. З надією, смутком і сподіваннями мати-матінка-матуся завжди дарує своїй дитині на дорогу вишитий рушник, хліб-сіль та вишиванку з червоними і чорними нитками. А собі залишає посаджені біля хати чорнобривці, щоб не загубився по усіх тих дорогах-стежках слід родоводу, щоб не потьмарився. Піснею проводжають у дорогу, піснею і зустрічають. З сивої давнини дороги стали символом блукань і спогадів. Стежки протоптані — то зустрічі, а зарослі — розлука.

З найвіддаленіших літ, проводжаючи людину, яка вирушає в далеку дорогу, говорять: "Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході". Таким магічним побажанням наші діди-прадіди зачаровували людину від усяких бід, які можуть трапитися в дорозі. У ті далекі Троянові часи особлива небезпека чатувала на воді: при переході, перегоні худоби чи перевозі. Повені завдавали поселенню великого клопоту. В ті часи поселяни завжди мали потребу переходити річку "убрід": обробляти поля на іншому боці ріки, звозити з них урожай чи сіно. Давня Оріана була могутньою, тому зв'язували її в одне ціле не так дороги, як річки. Ріками легко і швидко спускалися до віддалених городів, хоча підніматися було нелегко.

Велике свято приходило до орія-хлібороба під час похорону бога родючості Лрила. З хлібом-сіллю всім селом поселяни вирушали в похід на річку чи озеро, аби вшанувати в цей день Бога доріг, ймення якого до сьогодні не збереглося. То він першим благословляє людину в дорогу, а ще — допомагає і рятує її від біди. Щоб умилостивити та прихилити до себе доброго бога, аби він став оберегом від лихих сил, наші предки приносили йому жертви, а біля бродів з обох боків ставили кам'яні баби.

Спочатку брід-перехід заворожували. В окремих глухих місцях першим перепливав річку вершник на коні та розкидав за собою зелен-лепеху і нечуй-вітер-зілля. За ним переходило убрід святочне шестя поселян. Такі броди були в багатьох місцевостях на Дніпрі, Дністрі, Десні, Бузі, Прип'яті.

Наші прародителі в час освячення річок та озер вшановували й інші божества. Там проживали водяні русалки, там мав свою оселю Очеретяний та Болотяний. Особливо шанувався Водяний, бо зарості річок та озер — його царство, в якому він — володар. Водяний цар іноді буває небезпечним, коли сердиться. Тоді підмиває розташовані на ставах млини, може затягнути у воду тварин, а то й людину. Ось тому броди-переходи потрібно було обов'язково заворожити, а ще — завжди тримати у порядку: вимощувати камінням, щоб вода не високо затоплювала перехожих чи худобу; звозити заздалегідь до броду дерев'яні плахи, стовпи, кілки.

Стежки Бога доріг — то серцевинні артерії Матері-Землі, як у селах і містах вулиці. Скільки їх протоптано — не злічити! Добрий Бог доріг по них завжди проходить першим; проторює стежину, зводить весняно-калиновий міст для Купала, Спаса, Калети, Коляди, Ордана..., які ідуть слідом. І так мусить бути вічно, допоки топтатиметься перша стежина, що є вічністю того великого кохання землі і неба, яке породило першу людину.

А ще у наших предків була дорога, яку вони називали Чумацьким Шляхом. Посередині неба та дорога перетинається. Одна половина веде в пекло, а друга — у рай. Чумацький Шлях веде душі померлих людей у зоряне небо предків. То — Божа дорога, якою ходить сам Всебог і їздить на колісниці, котру тягнуть вогнегриві коні, бог блискавки і грому Перун. Цією дорогою праведні душі померлих мандрують у рай, а птахи летять на зиму у Вирій. По цій дорозі приходить до людей богиня Всесвіту, премудра Лада, та прилітає окрилена Леля-Весна. То — шлях Богів і вічність Орія!

У богів до людей є ще один шлях — Веселка. Тим сонячним божественним промінням приходять з неба ангели, аби набрати теплого дощику на землі. Тоді боги і небо-сонце радіють, веселяться, бо світ у їхніх сонячних променях прояснюється та вилюднюється, а з хмарами відганяється смуток. Любов Місяця до Зорі не має меж, тому Веселка тягне на небо воду з моря, річок, озер та некопаних криничок і спускає її дощем з неба на землю.

Веселко, Веселко, дружко зірниці!

Обітри Купайлові лиця!

Нехай Місяць руки ломить,

Що ся отцем его бути соромить.

Hex побачить сирітоньку

І любить знову Зіроньку!

Купайло, Купайло!

Пливи, пливи з води, Щоби ся подивив Місяць твей вроди! — Місяць тепер молоденький, Заплаче з радості над тобою, Повернеться до твей неньки І возьме тя з собою! А ти, Зірнице, заплач Дрібними сльозами, Обтирай ясні очі Білими руками.

І русу косу з вітрами розпустиш,

Місяця і вже его не пустиш,

Бо ти хороша і в радості,

А ще краща в жалості.

Але з неба Веселка з дощем прилітає

І, як сонце світить, з Купайлом ся грає.

З вечора тілько видно молодчика,

А вранці пливуть сльози Зіроньки;

Купайло — бідний сирітонька,

Зірниці сором навіки. Від чистих криниць, від журавлиних озер, як і від серця матері, ідуть святі стежки-дороги. Не одній людині додають вони щастя, бо звеличені пам'яттю зоряного неба предків, що від материнської колиски зове жити задля цього. Ці стежки-дороги — святі, бо скупані у прозорих джерелах рік, ставків та озер; рясно омиті всіма барвами веселки, пахощами правічного жита, натрудженими руками орія-хлібороба, диханням материнської душі та цвітінням землі. Хай Всебог і боги, земля і небо, кожна травинка і комашка озиваються людям на добро, на життя, на любов!

Після довгої та холодної зими приходить до людей паняночка-весна, богиня Леля. Уже на Стрітення, 2 лютого, коли "лютий до березня в гості приїжджає" і коли Вирій-Рай сполучається з небом, дітвора та й дорослі, знудившись за птахами, виглядають з Вирію своїх пернатих гостей. З країни сонця і вічного тепла птахи приносять весну-літо. А ще наші предки вірили, що в їхній подобі прилітають душі новонароджених і душі родителів-прародителів. Ластівочка на своїх крилах приносить до господаря радість-весну, жайворонок — весну на ниви-поля. Зозуля, соловейко, горлички — добрі вісники весни; лісові дикі голуби — садам, гаям та лісу; воді — гоголь-качка, чорногуз-лелека, — він же приносить і новонароджених дітей. Усе лихе приносять до лісу злі птахи — шуліки та сичі.

З першими весняними дощами, коли Земля-Мати радіє та зеленіє, птаство починає своє нове життя. У цю чарівну пору птахи шукають собі пару, а з'єднавшись, залишаються вірними один одному і все своє пташине життя проводять разом.

Для орія-хлібороба разом з ласкавим сонцем птахи завжди приносять задоволення та радість буття. Наші пращури ставилися до птахів з любов'ю, бо їхня чарівність, краса та грація, спритність, довіра і прихильність, а особливо приємний спів викликали в них захоплення, хвилювали та заспокоювали душу. Ця особлива любов дідів-прадідів до перелітних птахів дала можливість багатьох із них зробити священними, або тотемами. За давніми віруваннями, Бог-Творець вселив у таких птахів душі дідів-прадідів та надприродні сили, тому вони прихильні до людей, а їхня життєдайна радість допомагає людям у господарстві, у збереженні врожаю, плодів, здоров'я, добра і щастя.

Незліченна кількість приказок, легенд, прислів'їв, казок і пісень пов'язана з птахами, їхній щебет — то щедра, ласкава та добра усмішка Лелі-Весни.

Господарі дуже раді, коли на їхнє обійстя завітає лелека. Як тільки цей великий птах вгледить покладене ким-небудь на хаті чи на вершечку дерева старе колесо від воза, одразу починає зносити галузки та мостити гніздо. Чорногуз-лелека-бусел — розумний птах, знає, що людина не робить йому зла і вже через кілька днів спокійно розгулює по подвір'ї, а коли господиня годує курей, — часто допомагає курям спожити харч. Погана прикмета, якщо хтось зруйнує гніздо: тому не уникнути нещастя — лелека неодмінно підпалить хату. Саме тому господар має берегти те місце, де лелека зробить гніздо. Птах пильно стереже свою оселю; повернувшись з Вирію на своє місце, лагодить гніздо і летить зустрічати свою пару. Повернувшись через три-чотири дні з чорногузихою, живе уже з нею. Незадовго до відльоту лелеки збираються десь на болотистій галявині у значній кількості — 20-30 і навіть 50. На "чорногузячім суді" вибирають ватажка, щось клекочуть, слабких та калік на цьому зібранні закльовують, а потім десь у кінці серпня здіймаються і вилітають на зиму у Вирій. В одній зграї число їх може досягати кількох тисяч осіб. А навесні несподівано для господаря повертаються до своєї оселі. Враження таке, ніби ніколи звідси не відлітали.

Дітвора, побачивши навесні лелеку, не стримує свої радості: пританцьовує, підскакує і запрошує птаха:

Лелеко-татку,

Збудуй у нас добру хатку

Та виведи діток.

Коли дівчина вперше побачить навесні лелеку, що летить, — того ж року вийде заміж; коли побачить бусла у гнізді — сидітиме ще рік, не прийдуть старости. Молодій жінці, яка недавно замужем, кажуть: "Скоро лелека тобі подарунок принесе". Коли народжується дитина, то батьки кажуть дітям, що то "лелека приніс".

Особливо вшановувалися птахи сонця. їх ніхто не мав права не лише вбити: вважалося великим гріхом завдати їм щонайменшої кривди. Не можна торкатися гнізда, а тим більше заглядати до нього, коли птахи вивели пташенят.

З веселим "кру-кру" повертаються навесні журавлі, бо несуть з Вирію-Раю нові душі, що народжуватимуться навесні та влітку. Щоб дітям весело і щасливо жилося цілий рік, треба, побачивши журавлів, які летять ключем, казати, що то не журавлі летять, бо журба буде, а "веселики".

Поселяються журавлі на великих болотах, але недалеко від людських полів. Ці птахи люблять ходити поважно і граційно, вміють плавати та гарно літають — ширяючи в небі, описують великі кола. На землі, коли мають бажання, забавляються веселими стрибками, піднімають із землі та кидають вгору тріски і камінчики, знову ловлять їх, танцюють і таким чином виражають свою радість. Жоден інший птах не зближується з людиною так тісно, попавши в її товариство. Своєю поведінкою приносить їй неабияке задоволення. Журавель знайомиться з кожним закутком обійстя, добре розуміє характер інших людей та тварин. Він любить скрізь порядок, не терпить сварок іншого птаства, карає сердитим криком чи ударом дзьоба винуватців, а гідних нагороджує ласкою і танком. З сумним "кру-кру" відлітають журавлі у Вирій, бо несуть з собою грішні душі і своїм сумним співом сповіщають про це всім.

Священними птахами в древній Оріані вважалися соловейко, зозуля, ластівка, голуб, ремез, жайворонок, гайворон, перепілка та багато інших. Недоторканими були навіть недобрі віщуни, зокрема, сова, пугунькало сич, злодійка сорока та ворона. Дозволялося вбивати шуліку, як шкідника, диких гусей, куріпок...

Птахи починають день своїм радісним дзвінким співом. Лише після ранкової пісні до сонця при сході вони починають шукати собі харч. Майже усі птахи їдять двічі в день: вранці і ввечері, а хижі — один раз у день. Весь інший час птахи проводять у щебетанні, розділяючи свою радість між собою, поки, врешті, втома не зупинить проявів їхньої любові до світу.

Вечорами на селі виходять цілою родиною до саду, аби послухати соловейка — віщуна добра та кохання. Шанують і зозулю-ворожку, бо вона віщує весну, а ще вважається віщим птахом, оскільки пророкує людині добро чи зло, а ще — скільки років вона житиме. Зозуля кує тільки навесні, від Благовісника до Купала, а як викинеться ячмінний колос — вона ним "давиться" і перестає кувати. Коли навесні людина вперше почує кування зозулі і має при собі щось дороге та близьке, а в кишені — гроші, то щаститиме їй цілий рік. Наші батьки-діди вірили в те, що в зозулі зберігаються ключі від Вирію, а тому ключниця має вагоме право летіти першою та останньою прилітати звідти.

Найчастіше у піснях та переказах згадується ластівка: після лелек — друга улюблена пташка. Ластівка мостить своє кубельце то над вікном, то над дверима, а найчастіше — у стайні чи в клуні. Там, де оселиться, неодмінно буде щастя, бо це вона першою приносить весну з Вирію, кохання-парування молоді, приплід худобі. Не можна брати її до рук, а хто візьме — того обсяде ластовиння. Коли ж хто-небудь зруйнує гніздечко, ластівка неодмінно принесе вогонь і підпалить хату. Якось, коли горіла хата, ластівки літали, цівікали й промовляли:

— Ви нашу хатку зруйнували, а Бог — вашу.

Якщо ластівки залишають будь-яку місцевість, то там слід чекати мору на людей. Великими ворогами ластівок є горобці. Вони часто залазять у їхні гніздечка і не пускають в них ластівок. Тоді господарі з сусідами приносять з річки болото й замуровують горобців. Взагалі, горобець здавна має недобру славу. Якщо він б'ється в шибку, то в родині буде мрець або якась погана звістка.

Діди-батьки згадували, що колись, не одну тисячу літ тому, а ця історія передавалась від покоління до покоління, ластівки у день відльоту, що припадає на 14 вересня, коли люди відзначають свято Вирію, або свято проводів птахів, коли їх просять, щоб передали звістку душам предків, зібралися, аби вибрати собі ватажка, почали пригадувати, хто протягом минулого літа найбільше шкодив їм. Люди в цей день прощалися з теплом, молилися до душ Лада та здійснювали магічний обряд поховання пташиного крила. Найбільше скарг припало на горобців. А ще скаржились вони і на тих нечемних дітей, котрі руйнували гнізда чи викрадали з них яєчка. Боги навчили їх карати цих шкідників та розпорядилися, щоб ластівки не летіли у Вирій повітрям, бо то для них — велика втома та й від шулік небезпека. Відтоді ластівки ховаються у криницях, бо відтіля через підземне царство ближче до Вирію-Раю. Ось чому в селах восени не чистили криниць, аби не заважати ластівкам вчасно дістатися Вирію. Після їхнього відльоту помітно меншає і горобців. Предки казали колись, що то за злі вчинки, згуртувавши грішників окремо, Очеретяний вітром відгонить їх на Лису гору до дідьків і відьом. Грішників нечистий використовує як їжу для свого перезимівку. Решту, перерахувавши, Очеретяний віддає Водяному.

Горобці завдають значних збитків селянам: псують плоди вишень, клюють пшеничні зерна, п'ють просо, коноплі, соняхи. Восени горобці великими зграями нападають на посіви. Люди завжди вдавалися до молитов і заклинань, а щоб убезпечитись від нашестя, виставляли різноманітні опудала.

Про жайворонка наші діди-прадіди казали, що навесні він бере соломинку у дзьобик, летить вгору до сонця Дажбога і співає: "Урожай, урожай, теплий дощ на врожай!" Потім сідає на полі й показує, де має бути врожай і мусить падати дощ. 9 березня на честь жайворонків, що цього дня вилітають з Вирію, печуть з тіста сорок пташок і роздають дітям, а також варять галушки — кожен має з'їсти сорок галушок. Свято Сорочини — це своєрідна пожертва польовим духам, опікунам нив, рожаницям, душам дідів-прадідів, що саме в цю пору прилітають на рідну ниву.

Дуже рідкісною пташкою, яка в'є своє гніздечко не на сучку чи в дуплі, а підвішує на гілці, є ремез. Вітер увесь час гойдає його гніздечко. Людина, яка знайде ремезове гніздечко, буде щасливою, бо воно — чарівне і лікує від лихоманки та інших "лісових" хвороб. Хлопець, який знайде ремезове гніздечко, щасливо одружиться з омріяною нареченою.

Багато веснянок-гаївок присвячено цій чарівній пташці. В них оспівуються зустріч весни в лісі, краса та праця, що завершується одруженням, любов'ю, затишним родинним гніздечком — своєрідним символом життя на землі та вічності людини.

Ой ремезе, ремезоньку, Не вий гнізда на льодоньку. Буде льодок розтопати, Твоє гніздечко забирати!

Увий собі в темнім лісі, В темнім лісі на орісі. Будуть горіх оббирати, Твоє гніздо оглядати. Ой ремезе, ремезоньку, Не вий гнізда на орісі, — Будуть горіх оббирати, Твоє гніздо обдирати. Ой ремезе, ремезоньку, Увий гніздо на сосонці — Сосна завше зеленіє. Твоє гніздо рум'яніє! Ой ремезе, ремезоньку, Не вий гнізда на сосонці. Будуть сосну обтинати, Твоє гніздо розтрясати. Увий собі у дівиці, У дівиці, у світлиці, Там їй будеш приспівати, Будеш її радувати.

Символами засмученої жінки та тужливої долі є чайка, горлиця, перепілка та лебідка.

Своєю одвічною любов'ю до птахів людина вшановувала свій рід у звертан­нях: батечку сизий, матусенько-ластівойко, мамунейко-зозулейко, сестричко-перепілочко, братику-орле сизий, милий соловейку, матінко-голубонько, братику-соколю.

Сокіл в людей є символом хоробрості, молодості, сили, розуму, а ще — Роду, охоронцем Дерева життя та живого вогню Алатиру. Він, як і орел, сильно впливає на людину. Не один раз на полі брані ці птахи віщували перемогу орія над ворогами. Вони можуть розповісти "всю правду й неправду", бо далеко бувають і багато бачать. І справді, лише від них, бо то чи не єдиний свідок, мати дізнавалась про долю чи смерть сина, збитого буйними вітрами, виснаженого голодом або холодом.

Інших птахів — пугача, сову, сича, ворону — люди боялися, бо вони з глибокої давнини були вісниками недоброго. Приміром, сова: на свою жертву нападає несподівано і вночі, а тому віщує біду і смерть. Кажуть, коли серце сови покласти на груди сплячого, то та людина розповість усі свої таємниці. Однак сова бачить уночі, що є ознакою обережності.

Особливо великі зміни віщує ворон. Кажуть, що хто носить на собі його серце, може зовсім не спати, а коли ворон сяде близько хати та тричі закряче — ждати недоброї звістки. Ворони відчувають зміну погоди. Разом з гайворонами та кречетами іноді влаштовують зловісні хороводи, які віщують загальну біду, скажімо, нашестя ворогів. Зловісний крик над головою воїна віщує смерть: