ДАЖБОГ

Високо, на самому світлому небі, царює чисте та праведне Дажбог-сонце. Кожного ранку срібноликий Хоре споряджає золотогривих коней свого батька, щоб той приносив людям тепло і світло. Без сонця Дажбога на землю приходять ніч та зима, а з ними й смерть, а тому всюдисущому Божичу доводиться постійно воювати зі злими демонами, які прагнуть затьмарити велике світило, заволокти його своїми кудлатими хмарами. Та вогненна Сварга і священні небесні знамена праведного Всебога завжди супрово­джують його.

Дажбог-сонце прийшов у світ дарувати людям білий день, ділити з ними їхнє щастя, долю, добро та любов.

Праведне світло любові ще у предковічний час приніс у світ батько Дажбога, могутній бог вогню Сварог. З тих найвіддаленіших часів бог світла став опікуном божественного вогню сонця, як і премудра Лада, богиня Всесвіту, яка обдарувала Божича в час його породин долею, здатною віщувати майбутнє Сварожичих внуків. Тоді ж боги скинули до підніжжя високої гори страшного Змія-дракона, що правив з неї злом і перетворював все у скляну пустелю. Коли молодий Божич вперше здолав непрохідні хащі мороку і тьми, переплив три могутні ріки, то переміг те зло, бо створив небо-сонце. Відтоді скляні гори стали золотими, а гора, на якій зажив молодий Божич-сонце, почала називатися Хорив — гора сонця. Бог Сварог збудував там своєму золотоликому сину дивний терем, в якому постала така краса, що її світ ще не бачив:

На небі Сонце — в теремі Сонце,

На небі Місяць — в теремі Місяць,

На небі зірки — в теремі зірки,

На небі Зоря — в теремі Зоря

І вся краса піднебесна. А посеред терема на золотому троні сидить сам цар-світлоносець: спереду в нього на чолі Сонце, позаду — Місяць, а по боках — зорі.

Там, на золотій горі, серед музики білого світла росте райський сад, родить всяка садовина, якої можна тільки загадати. А від садовини пливуть такі чарівні пахощі, що вже ними можна жити. На горі Сонця течуть чисті джерела з цілющою водою; напившись тієї води, людина починає розуміти мову всякої звірини, комах і птиць. На тій горі живе золотоволоса красуня — Зоря ясна. Як тільки встає красне Сонечко, вона розпалює йому вогонь, личенько вмиває, гарненько витирає... Тому Сонечко таке ясне, таке святе та прекрасне.

Колись разом з першопроменями молодого сонця Божича на землю прийшла і людина, бо завжди жила в сонці, в його трепетнім серці. Серед вічності життя, де царює нерозгадана таємниця світлого Божича, людина стала найкращим його творінням, а Дажбог для неї — світлом любові, світлом правди і світлом мудрості.

Золотоликого Божича вельми любить ще й золотоволоса красуня — богиня Неділя, донька святої П'ятниці, покровительки шлюбу. Чарівна боги­ня Неділя — хранителька найдорожчого для людей знака сонця — соняч­ного хреста.

З предковічних часів круг з чотирма однаковими променями — головний символ орійця, його світло, тепло і життя. Кожен промінь сонячного хреста — то дні тижня з їхніми планетами-охоронцями. Найщасливішою, гарною і здоровою, пророкували волхви, буде людина, народжена у промінні сонячної панни.

Хто знаходить свій святий шлях до світла, прагне душею до Бога і звеличує його — той воїн Світла. Орійці — люди-напівбоги, благородні орачі світу, діти Сонця, послані богами нести всюдисуще, житгєтворяще світло народам світу. Немає віри, вищої за Світло! Бо в нім минуле, сучасне і майбутнє людства.

Три сонячні побратими супроводжують Дажбога в небі: Ярило — бог весняного сонцестояння, Симаргл-Семиярило — бог літнього сонце­стояння та Коляда — бог зимового сонцестояння. Опікуном цієї світло­носної трійці Всебог призначив Трояна, владику неба, землі і підземного царства.

Опісля довгої зими на повернення свого красного сонечка чекав весь оріанський рід. Спочатку Коляда-Сонце разом з небесними гостями, Місяцем ясним та Зорею приходять до орія-хлібороба на Святу вечерю, аби молодий Божич покликав до господарів навесні добрі духи-лада, бо від них залежать добробут, багатство та доля людей. Бог Коляда дає кожній родині достаток і посилає хліб-урожай, щоби клуні-комори були повні, обори плідні, щоби дружина мужа любила, щоби городина була буйна, "льон-прядиво" до стелі, полотна білі, у хаті тепло, на столі смачно...

Дажбога наші пращури називали ще Дідо-Всевідо, бо він усе бачить і про все знає. Дажбог — податель усілякого добра, багатства, бог достатку та ще й опікун людської долі. До бога мудрості та світла, до свого Діда-Всевіда орій-хлібороб завжди звертався у тяжкі хвилини і питав передбачень. Богу буття посилав він щирі молитви, приносив щедрі жертви, прохаючи достатку та земних плодів. Найвищою у проханні багатого врожаю була молитва під час жнив. Тоді жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: "Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі".

Заразом орій-хлібороб співчував Божичу, бачачи, як тяжко Божому світлу постійно боротися зі злом. Питав він у Сонця його таїни:

— Чому змінюються пори року? Чому з сонечком приходить благодійне та життєдайне тепло і настає день, а опісля — страхітлива ніч? Чому Божич ходить по небу "то вгору, то в долину", "то в рожу, то в калину", і не молена цьому "вивести кінця"?

Так і людське леиття: людина народжується, іде вгору, потім знижується і заходить-умирає. Цьому присвятив орій веснянку-гаївку "Кривий танець".

Далебог-сонце усе це та інше увалено слухає і має на увазі. Бо й справді заходить він у вічну темряву, де пекло, де вічна боротьба його зі злом та радість його велика, коли виходить він з Вирію, з тієї блалеенної сторони, де вічна весна, де леивуть добрі духи-душі дідів-прадідів, опікуни роду і родини орія. Щасливий Дажбог тим, що зі своєю милостивою любов'ю знову приходить у світ заради вічності.

Наші далекі пращури ввалеали, що Дажбог-сонечко прилітає навесні птицею-провісницею, казковою павою:

Ой в ліску, ліску

На жовтім піску, —

Ой Даледь-Более,

На леовтім піску!

Пава ходила,

Пір'я губила, —

Ой Даледь-Более,

Пір'я губила!

Гандзя ходила,

Пір'я збирала, —

Ой Даледь-Боже,

Пір'я збирала!

Пір'я збирала,

На камінь клала, —

Ой Даледь-Более,

На камінь клала!

З каменя брала,

В вінок в'язала, —

Ой Даледь-Боже,

В вінок в'язала!

Коли дівчата закликають Весну, Дажбог віддає ключі від землі птицям і посилає до людей соловейка. Прилетівши раненько з Вирію, коли ще на полях лелеить сніг, соловейко розповідає юнкам:

Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав, — З правої ручейки I ключики видав. З правої ручейки Літо відмикати, З лівої ручейки Зиму замикати.

Радо зустрічає орій-хлібороб своє красне сонце навесні. Та найбільше радіє у Великий день воскресіння Божича. У Священних гаях, на зелених галявинах, на схилах річок та озер прославляє він своє Ярило-сонце. Аби той не образився, улещує його безліччю символів-зображень на писанках. Це і різноманітні кривульки, хрестики й зірочки, жовті й червоні цяточки, це й різнопроменеві павучки. Кожна писанка — то жертва ласкавому сонечку, хвала Божичу, що приносить на землю життя й усіляке добро.

Навесні Зима від'їжджає возом по сухій дорозі, а Літо припливає човном по весняних розлитих водах. Літо — це молода дівчина, одягнена в саму сорочку й прибрана різними запашними квітками. Як тільки Літо з Божичем, йдучи проти Зими, покаже свою квіточку, лід розтає в тій хвилі і настає тепло. Коли ж старезна баба Зима з великою, як бочка, головою, з величезними зубами і костистими пальцями йде проти Літа і показує свій лід, квітка обсипається і настає холод. Тоді Літо питається в Зими:

Куди ж ти йдеш з цього краю і що доброго ти зробила?

Не маю чого тут бути, бо вже все з'їла, випорожнила всі комори та склади, а тепер вони нешвидко наповняться, — відповідає на те Зима.

Жаль мені тих людей, — каже Літо, — мушу спішити та обдарувати їх усім, чим зможу.

Ця скупа й бідна Зима часто замість одного кожуха одягає аж сім, а ще вихваляється своїми червоними чобітками та капелюхом. Саме на Стрітення вони обоє й борються. Не раз і посваряться. Літо каже:

Я ліпше від тебе, бо даю до життя чоловікові хліб, овочі, у мене всі вільні, веселі, я всіх годую, а ти зганяєш людей у купу, як свиней, і вони тісняться, аби лиш нагрітися.

—        Якби не я, то ти спаршивіла б! — сердито відповідає на те Зима. Переможе Літо — настає тепло, ні — Зима триває далі.

Колись, у незапам'ятні часи, Дажбог-сонце зродився із золотого яйця. З тих прадавніх часів він і по сьогодні творить у кожному яйці життя, частинку червоної крові. Ось чому писанку фарбують у червоний колір та пишуть при "живому" вогні, який вважається найкращим захистом від злих духів.

Та найбільша жертва сонцю і заразом усім богам у Сварзі — хліб-Коровай. Підпалюючи дрова кількома галузочками свяченої верби, господиня промовляла: "Свята пасочко, будь велична і красна, як сонце, бо сонцю тебе печемо. Хай усі в родині будуть живі й здорові. Щоб діти так швидко й красиво росли, як ростеш ти. Світи нам, паско, як світить сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий і величний, як ти велична..."

Рано-раненько на Великдень йшли дівчата в садок, ставали під яблунею, обличчям до сходячого сонця, і молилися:

Добрий день тобі сонечко яснее! Ти святе, ти ясне, прекраснее, Ти чисте, величне й поважне, Ти освіщаеш гори, й долини, і високі могили. Освіти мене, Дажбоже, перед усім миром Добротою, красотою, любощами й милощами, Щоб не було ні любішої, ні милішої Од внучки Дажбожої. Яке ти ясне, величне, прекрасне, Щоб і я така була ясна, велична, прекрасна Перед усім миром оріанським на віки віків. Після молитви дівчина позначала дерево, під яким стояла. Коли дерево зацвітало, рвала цвіт, плела з нього віночок, клала на голову і ним чарувала любов.

На Великдень люди широко відчиняли віконниці, забирали все з підвіконь, щоб увійшло до хати чарівне проміння, а з ним — цар неба, бог достатку, який приносить у дім щастя і здоров'я.

Особлива розмова в Дажбога з дітьми. Сонце-Дажбог любить слухати, як вони благально співають: "Ой ти, сонечко, засвіти. Землю, нашу матінку, пригорни, пригорни..." Діти — то божі квіти, тому до них така щира любов сонця. У самій дитячій молитві — невинність та сама святість. Діти впевнені, що сонечко чує їхні молитви-пісні і на їхнє прохання пригортає матінку-землю ласкавим теплом та вкриває квітами.

Найвищу яру силу Дажбог-сонце знаменує в день бога Купала, коли увесь світ і всі могутні боги беруть участь у торжестві шлюбу на честь бога літнього сонцевороту Симаргла-Семиярила з богинею води Даною.

Аби заворожити сонце і спрямувати його дію на що-небудь, у давнину чародії обв'язували те, що зачаровували, золотою ниткою і прив'язували до себе, коли з'являлись перші промені сонця. Всі рослини, які мають знаки сонця у своїх коренях і стеблах, вважаються сонячними. Найулюбленішою квіткою Дажбога є соняшник: "На сонечко я схожий і сонечко люблю, до нього повертаю голівоньку свою". Соняшник, як і інші сонячні рослини, стрічає схід сонця, а потім повертає свою квітучу золоту голівку за рухом сонця, щоб увечері попрощатися з ним. Сонячними птахами, які аплодують сходу сонця, кличучи його і пробуджуючи, вважаються півень, ворон і сокіл.

Внуки Дажбожі перед народженням були в сонці, тому й шанують свого бога. Земля, наповнена його життєдайним сім'ям-світлом, його вічністю та безмежністю, — то для орія вічна спадщина, тому палкі молитви орія-хлібороба спрямовані на схід, де розпочинається день, де народжується життя.

Люди рівні перед небом, усім однаково дарує своє проміння сонце, та не однаково приносить воно світло в душу. Душа освітлюється світлом знань і любові сонця-неба. Головне, як навчав колись великий наставник орійців Рама, треба ставитися з повагою до свого Я, до свого Генія, бо горе тим, хто зло називає добром, тьму — світлом, а світло — тьмою. Немає віри, вищої за Сонячну віру! Від первовічних голубих вод широких річок, від золотом покритих восени їх берегів лине до Дажбожих нащадків той далекий бронзовий дзвін славного минулого предків.

Крім того, що сонце приносить кожній родині, кожній людині добро і тепло, Дажбог пильно стоїть на сторожі законів предків. Люди, в душах яких живе зло, віддаляються від світла добра, сонця, віри та звичаїв предків. Грізним буває у своїй небесній карі до боговідступників Дажбог. Гряде тоді небесний грім, креше вогонь-Сварга блискавиці на голови тих, хто порушив священний закон зоряного неба предків.

Іменем Дажбог благословенне життя! Дажбог — святий дух Оріани. Таїною Дажбога освячена воля і сила, слава і безсмертя синів і дочок, внуків та правнуків могутнього Рода. Немає віри, вищої за Любов! Немає віри, вищої за Безсмертя! Воістину великий і святий шлях, дарований людині небом Господа!

ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ