ІЛЛЯШІВКА

ІЛЛЯШІВКА

Неподалік Деркачів - подільське село Ілляшівка, де на одному з його пагорбів знаходиться чудовий палацо-парковий ансамбль якимось дивом сяк-так збережений.

Комуністичний режим, конаючи в 1990 р. наказує місцевим керівникам зруйнувати чудовий парадний портал ("причина" -протікання даху). Зараз лишився лише цоколь, на якому стояли бази колон. Палац виглядає зраненим: викликає співчуття і разом з тим гіркоту від втраченого й осуд комуністичних невігласів. Власником садиби Ілляшівка з другої половини XVIII ст. стає Томаш Дорожинський, ле-тичівський писар (1767), міський суддя (1779), пізніше підстароста, посол до Сейму від Брацлавського воєводства (11), котрий поставив свій підпис під обранням польського короля Станіслава Августа. Женився двічі. Перший раз на Цецілії Розвадовській, яка померла, а другий раз -на княжні Галині Четвертинській. Окрім добр (12) родинних утримував ще два села Гребінку і Юшки у Київському воєводстві. Будучи бездітним, Томаш Дорожинський в 1880 р.в Ілляшівці в заповідальному документі (тестаменті) свій значний спадок - рухоме й нерухоме майно, записує своїй другій дружині, братам й племінникам.

Спадкоємці, напевне, не поладнавши поміж собою, вневдовзі після смерті Томаша Дорожинського продали Ілляшівку Адаму Букару (1739-1793), Житомирському земському судді, власникові Янушпіля і його синові Северину Букару (1773-1853) майбутньому мемуаристові (учаснику бойових дій з Росією під проводом Т.Костюшко 1792 p.; військову освіту набув у Варшавському кадетському корпусі). Його мемуари -Seweryn Bukar. Pamietniki. Drezno. 1871.

Северинові Букару, жонатому з Юлісю Буджинською, опріч успадкованого після батька Янушполя, належали ще'й інші добра, такі як Де-сирівка й Бабино. Мав двох синів і дочку. Старший син Вінцентій, як характеризує його Бобровський - "слуга Божий і гуляка", отримав від батька Бабино. Молодший - Тсофіл (1814-1847), вихованець Кременецького ліцею, літератор, перекладач, поет, збирач українських народних • пісень; писав критичні статті, які надсилав до "Петербургського ежене-дсльника"; Юзеф Крашевський писав про нього: "Головою він в небі, а ногами на землі" - проживав з батьком в Ілляшівці і помер раніше нього. Недовіряючи старшому синові, Ссверин Букар заповідає Ілляшівку дочці Клотильді, замужній за Владиславом Бернатовичем. Згодом Бер-натовичі обтяжені боргами вирішують продати Ілляшівку із-за будівництва нового палацу. Купує Ілляшівку біля 1830 року Ігнацій Дорожинський (пом. 1848), (жонатий на Емілії Рогальській) син Фелісіана, Мстиславського мечника (13) і Іршули Бжозовської. їхній син Станіслав (1831-1891), жонатий на Марії Третьяковій стає дідичем Ілляшівки після батька. Останні власники Ілляшівки - спільно трос дітей Станіслава: Станіслав (род.1888), Франтішек (род. 1888), страчений німецькими фашистами в 1941, а також дочка Юлія (род. 1890) від 1907 р. замужем за Леоном Ледоховським гербу Шалава.

Як відомо із літературних джерел в Ілляшівці початково існував невеликий двір на місці якого пізніше постає чудовий класицистичний палац. Немає жодних відомостей про його будівництво, не подає їх і син фундатора, Севсрин Букар. В своїх мемуарах він описує його як "палац обширний" і найелавніший після резиденції воєводи Стампковського в Лабуні (14) - "в околицях на кілька миль навкруг". Зіставлення садиби Букарів Ілляшівки із лабунським палацом, одним із найкрасивіших на землях південно-східної Волині, наводить на думку, що могла бути, очевидно, садиба дійсно незвичайна. Дещо до її характеристики додає Ян Дуклан Охоцький пишучи, що палац свій відкрили Букарі в 1780 році і що був він "на високому рівні умебльований і коштовно утримуваний " (15).

За звичаєм великих вельмож, Адам Букар утримував в своєму палаці оркестр з 12 музикантів і капельмейстера. Стільки ж було й у надвірній "гвардії" уланів, до якої належали молоді люди з місцевої шляхти. Всі во ни носили відповідні мундири, карабіни й палащі. В 1792 p., незадовго перед своєю кончиною, Адам Букар розпускає "гвардію", а все озброєння переказує синові Северинові, що перебував в цей час у війську під проводом Тадеуша Костюшки.

В садибі Букарів - Янушполі весь час перебувало багато гостей. До найвідомиших належав Т-адеуш Костюшко, якому, як пише Северин Букар, "дуже подобалася" фабрика килимів, закладена його матір'ю. Килим виткали й для генерала, при чому він сам вибрав колір тла, а узор вималював його офіцер - Северин Букар. При другій оказії перським килимом було обдаровано польського короля Станіслава Августа, котрий головного килимаря Панаса нагородив золотою медаллю. Опріч того, що янушпільський дім Букара був відкритий для гостей й утримувався бага-точисельною челяддю, і полишивши своїм синам Янушпіль з великими набутками більш ніж 2 млн, він зумів піднести вартість й набутого маєтку - Ілляшівки. Так як два брати Северина померли молодими, він після батька стає спадкоємцем Янушполя і на постійно осідає там в 1794 році. Немас відомостей коли Букарі набули Ілляшівку і коли будується палац. В мемуарах С.Букара, дописаних лише до 1815 р., де він розповідає головно про перебування у війську, ні про Дорожинських, ні про Ілляшівку взагалі не згадує. Це говорить про те, що, напевно, Ілляшівку Букарі купили лише після закінчення мемуарів, куди ця подія не ввійшла.

Класицистичний палац в Ілляшівці "не маршалківського, а італійського стилю", як його описав Бобровський. Станіслав Лоза (16) стверджує, що палац вибудований за проектом Доменіка Мсрліні; заперечує йому Роман Афтанази (17): це є непорозуміння, адже коли закладались мури палацу, тобто в другому десятилітті XIX ст. цей відомий архітектор давно вже не жив. Як і Бобровський, так і місцеві перекази (мабуть йдуть від Букарів) приписують авторство палацу якомусь італійцеві, прізвища якого ніхто не називає. Поскільки в час першої світової, громадянської воєн знищена значна частина садибних архівів, цю загадку важко розгадати. Вартість будівництва, навіть для людини такої заможної як Северин Букар, була такою високою, що змусила його закласти Ілляшівку за борги. Багато чого вказує на тс, що архітектурний ансамбль вибудований не докінця згідно авторського задуму.

Палац в Ілляшівці мурований з цегли, з високим цоколем і підвалами, симетричний, як в цілому так і в деталях. Домінантною парадного (північного) фасаду був портал на шість тосканських колон (18), поставлених на однаковій віддалі одна від другої, а парковий (південний) фасад відмічено ризалітом - напівротондою. Північний портал мав доволі глибоку терасу на яку пандусами (19) могли заїхати упряжки коней і легко розминутись. Колони тримали антамблемент (20) із фризом покритим тригліфами (21) і метопами (22), в яких зображення "трофеїв": античних - шолому, кольчуги, зброї, щита, знамен. "Але примітний відголос і політичних подій кінця XVIII ст. - усі античні атрибути розмішені на фоні зхрещених шабель і знамен, а у вершку древка знамена легко читається турецький півмісяць" (23). Портал увінчував широкий трикутний фронтон, оточений в переміжку розетками і кронштейнами, в тимпані (24) якого містилась горорізьба, що зображала Апо-лона в квадризі. Портал дещо приземкуватий і видасться не пропорційним, але він відповідає своєму призначенню - показати парадний фасад величним і урочистим. По обох краях парадного фасаду, якби врівноважуючи могутній портал, виступають ризаліти на два вікна, розчленовані трьома парами пілястрів. Вікна округлені в горішній частині

гармонійно перекликаються з округлими фронтонами, в яких такі ж округлені вікна, що пропускають світло на горище, розділені перетинками на три частини. Обидва фронтони над ризалітами обрамляють розетки й кронштейни. Двовіконні частини фасаду поміж ризалітами й порталом -гладкі. Вікна оздоблені трикутними сандриками (25) на кронштейнах. Головним акцентом паркового фасаду є центральний ризаліт -напівротонда, оточена чотирьма парами витончених тосканських колон, що стоять на терасі. Тут, поміж колон, знаходяться високі, що сягають стелі, трос дверей (порте-фенетре) (26) округлені в горішній частині. Антамблеменет декорує карниз, ідентичний порталу, котрий зрештою, оббігає довкола весь палац з кронштейнів і розет під окапом даху, як і фриз - горорізьба з метолів і тригліфів. Ризаліт - напівротонду увінчує півкругла стінка аттика (27) з трьома неглибокими нішами. В середній, більшій, знаходилась горорізьба, зображаючи дві маски на тлі гротескової композиції, а в двох менших, бічних - римські орли (28). Аттик закінчується вузьким проофільованим карнизом. Долішню частину ризаліту обіймають сходи, що ведуть до парку - колись партеру, котрий замикався в каре висаджених ялин. Бчні фасади мають портики. Східний -оформлений трьома спареними колонами з фронтом, а західний має чотири колони, фронтон з півкруглим вікном, а ґанок піднятий так високо, що в цоколі влаштований вхід до глибоких склепистих підвалів. Там, з північної сторони, проходить широкий коридор. На його східній частині знаходяться два квадратні приміщення, одне - слугувало коморою, а друге - складом на вино; два подібні із західної сторрони - призначалися на домашню кухню і дровітню; в південно-західному куткушорницька майстерня, а в південно-східному - одне, як комора під овочі, а друге - помешкання служби. В середній південній частині містились різні комірки.

Палац з чотирьохехиловим дахом; первісно мав ґонтове покриття. Над дахом підносяться два видовжені комини. Розміщення залів палацу двостороннє: північні - для мешкання і південні - парадні. Зали й кімнати західної й східної сторін зазнали деяких перебудов шодо первісного планування, з метою пристосування їх для кращого комфорту. Покої для мешкання мали прості паркети, двері пофарбовані на біло, а кожна парадна зала - лише їй притаманне декорування: ці зали високі і сягають майже даху. Окрім оздоблення ліпниною і різного візерунку паркетів, зали мали високі двохстворчаті двері, виконані із твердих порід дерева, політуровані, декоровані розетами й карнизами із позолоченої бронзи.

Автор ліпних декорів залів - італієць Жанбатіста Цагляно. За парадним входом до палацу знаходиться великий квадратний передпокій, в минулому обставлений дубовими меблями. Стіни оздоблювали мисливські трофеї. Направо від передпокою - більярдна на два вікна; одне із них знаходиться під портиком. Наступна зала - буфетна, а дальше дві зали, в границях ризаліту, - гостинні. Зала на два вікна з лівої сторони передпокою мала стіни, фарбовані в жовтий колір, стелю - в блакитний; підлогу викладену з паркету у великі зірки; умеблювання - із горіхового дерева. На стінах висіло кілька портретів, серед них - Мечислава Третяка та Юлії Третяк (пензля Леона Вичулковського) (29), Марії Дорожин-ської, Кароля Дорожинського і Бжозовських невідомого автора, а також портрети з родини власників Ілляшівки, виконані олівцем. Ця зала слугувала їдальнею для вузького кола людей. Слідуюча зала, на одне вікно, призначалась для прийняття відвідувачів. За нею два невеликих покої, в лівому ризаліті, для дітей. Найбільш репрезентаційною залою палацу поряд із передпокоєм, є кругла, накрита куполом, яка виступає за поздовжню вісь палацу, і зовні оформлена півротондою - ризалітом. Звали її Мозаїковою. Стіни із штучного мармуру небесного кольору з охристи-ми прожилками. Дванадцять тонких корінфських колон (ЗО) із білого штучного мармуру тримають антамблемент. Нижче капітелій колон, по стінах зали проходить вузький фриз з рослинним мотивом. Плафон, прикрашений окриленим Аполоном з двома симетрично розташованими гірляндами вінків, опирається на широкий фриз. Паркетна підлога викладена з композиції ромбів і трикутників, замкнутих в рами світлих і темних порід дерева. Протилежно центральним дверям напівротонди, що виходять на паркову терасу, в вузькій рамі із ліпнини "під волове око" містилося велике дзеркало, в якому, при відкритих дверях, відбивалась частина парку. По обидві сторони дзеркала, поміж двох колон, знаходяться ніші з півкулястим склепінням покриті сіткою кесонів з розетками, що в глибину зменшуються в розмірах. Тут стояли невисокі декоративні грубки з профільованим карнизом в горішній частині. Слугували вони постаментами для високих, з штучного мармуру ваз, ніжки яких обіймали руками фігурки двох путті (31). Верх кожної вази покривала горорізьба фігурної композиції: Ніка (32) з крилами і вінком квітів на голові. Колони фланкують двері парадних залів, і троє дверей (порте-фенетре), що ведуть на терасу. Над дверима в десюдепортах (33) містилась ліпна горорізьба на античні теми. Зала обігрівалась теплим повітрям, яке надходило через отвори в нішах за вазами. Подібний зал можна побачити в садибі Самчики; подібність є і в ліпному оздобленні.

І виникає запитання: чи не був Цагляно автором ліпнини в Самчиках та Ілляшівці? Умеблювання зали складалося із комплектних столів і крісел покритих єдвабом (34), а також фортеп'яно. Попід стінами на темних із штучного мармуру колонках, стояли декоративні вази. Поруч із круглою залою, із західної сторони, знаходиться велика видовжена зала-їдальня. Майже на всю ширину протилежної вікнам стіни розміщувалась фреска із зображенням палацу в Лазєнках, театру на острові, якогось будинку цього ансамблю (35). На бічній стіні, в тій же техніці фрески, вималювано святиню Сибіли в Пулавах (36), а на другій бічній - пустельника, що молиться на тлі руїн. Стелю оббігав довкола фриз ліпної горорізьби з повторюваного мотиву: путті, що дивляться в різні сторони з рослинним орнаментом. Подібний мотив знаходиться в великій залі їдальні самчиківського палацу. В середній частині стелі - сюжет із танцюючих дівчат в грецьких строях, яким підігрус на флейті Фавн (37). Композицію оточував вінок, зплетений з квітів. Світлі дубові меблі наповнювали залу: розсувний великий стіл, крісла, буфет з порцеляною і речами з срібла.

Зала південо-західна кутова, використовувалася початково як курильня, пізніше переобладнана на бібліотеку і кабінет власника садиби. Книгозбірня налічувала біля 1000 томів переважно історичної і частково релігійної літератури. Збирав її родич дідича Ілляшівки Абель Дорожинський, в котрого й купив її Станіслав Дорожинський. Тут зберігався й родинний архів.

Зі сторони східної, до зали Мозаїкової прилягала зала Біла з двома вікнами, напевне, не закінчена до авторського задуму. Стеля зали спирається на заокруглену фаску декоровану жіночими головками та букетами великого листу. Л іпнина покриває також середину стелі, паркет з геометричним візерунком - світлі круги, вписані в темні квадратні рами. Стильові меблі з магонісвого (червоного) дерева мали червоне плюшове оббиття. Наступна зала південної паркової анфілади, двохвіконна, із світлозеленими, в ніжне темне листя, стінами - спальня. Глибинна частина цієї зали відділялась від передньої двома парами іонічних (38) колон жовтого кольору із штучного мармуру. З жовтого штучного мармуру був також камін з фризом із двома сатирами з боків. Широкий фриз під стелею мав повторюваний мотив пастиря, кіз і жертовного столу. Горорізьба плафону зображала амура. Прикрашали залу ампірні (39) меблі з магонієвого дерева.

Південно-східний кутовий покій, що відповідав кабінету - книгозбірні був будуаром (40) господині палацу. Зала мала купол декорований кееонами з розетками. Нижче його оббігав виступаючий фриз в чотирьох кутах спертий на голови каріатид чи герм (41), а нижче - гірлянди з листу. Стіни блакитного кольору. Будуар, подібно як і інші зали паркової анфілади, обігрівався за допомогою теплого повітря. М'які меблі цієї зали оббиті жовто-золотистим єдвабом.

При бічних фасадах знаходились малі покої з виходом на портики. На схід від палацу стояла офіцина класицистичного стилю на п'ять вікон з портиком на чотирьох колонах. Окрім великої вітальні, офіцина мала ще десять різних кімнат: канцелярію, челядну, гардеробну, ключарню, молочарню, кухню. Пізніше до офіцини прибудовується із південно-західної сторони крило для господарських приміщень й оранжереї.

Англійський (пейзажний) парк, як гадають (Д.Малаков), планував відомий паркобудівничий Діонісій Макклер, який створив в Україні понад 50 парків в кінці XVIII на початку XIX ст.

Перед парадним фасадом палацу лежить круглий газон-партер (42), в минулому з квітником в центрі, зовні декорований квітучими кущами і деревами. Парк спадає по схилу до ставів, що оточують садибу і від палацу через просвіти дерев, можна бачити відблиски на сонці їх водних дзеркал. Оточувала парк понад ставами прогулянкова алея. З південної сторони палацу парк мав характер великого квітника з декоративними кущами. Тут рамами паркових картин слугувли ялини, висаджені в 40-х роках XIX ст.

Звідси, від ротонди, в рамах зелені, відкриваються чудові види на поля, став за дорогою, господарські будівлі колишньої економії. Терен парку з південно-західної сторони підтримує підпорна стінка, викладена з плитчастого каменю. Серед дерев найчастіше зустрічаються місцеві породи: липи, каштани, в'язи, акації, берези. В деяких місцях в минулому привертали увагу грабові шпалери.

В наш час парк виглядає занедбаним, забутим. Частину його вирубано під садибу (хата й город) місцевого голови колгоспу. Багато самосіву, бур'янів. Великої шкоди завдав парку буревій, який пронісся тут в 1994 році. Двохсотлітні липи, клени-явори, тополі були вирвані з корінням, багато поламано. Садиба потребує фахового втручання, простого догляду.

В'їзна брама до садиби знаходилась в східній частині і складалась із двох високих мурованих стовпів. Побіля, невеликий будиночок під ґонтовим дахом для привратника.

Опісля першої світової війни, палац вцілів але зазнав пограбування. В 1920 р. в час наступу на Київ, загін польського війська, зупинившись в

Ілляшівці, влаштував в залі Мозаїковій ночівлю з вогнищем. Але палац лишився неушкодженим. Сьогодні тут сільська школа. Зазнає палац багато шкоди під час нефаховх ремонтів. Але не дивлячись ні на що, садиба в Ілляшівці є чудовим витвором рук людських, пам'яткою вартою уваги широкого кола людности і кращої долі (43).