РИЦИНА ЗВИЧАЙНА

Ricinus communis — багаторічна деревовидна (в культурі в країнах помірного клімату, зокрема на Україні,— однорічна трав'яниста) рослина родини молочайних. Стебло прямостояче, порожнисте, розгалужене, заввишки 0,8—3(5) м. Листки великі, чергові, пальчасторозсічені (на 5—11 лопатей), на довгих (20—60 см) черешках; лопаті яйцевидно-видовжені, загострені, нерівнозубчасті по краю. Квітки одностатеві, однодомні, зібрані в китицевидні суцвіття завдовжки до 70 см; оцвітина проста, непоказна, 3—5-роздільна, забарвлена залежно від форми і сорту. Плід — овально-куляста тригнізда коробочка, вкрита шипами або рідше без них. Цвіте у серпні.

Поширення

Рицина звичайна походить з Африки. На території України її культивують як олійну і як декоративну рослину.

Заготівля і зберігання

Для медичних потреб використовують насіння рицини (Semen Ricini), з якого добувають рицинову олію. Збирають насіння в 3 — 4 прийоми, в міру достигання китиць, зрізуючи їх серпом або ножем і обмолочуючи. Сорти з коробочками, що не розтріскуються, збирають спеціальними комбайнами, з наступним обмолочуванням молотаркою і з додатковим очищенням на віялках. Зберігають насіння в сухих приміщеннях.

Хімічний склад

Насіння рицини містить до 55 % жирної невисихаючої олії, білнові речовини (понад 15 % ), алналоїд рицинін (0,1 - 1 % ), безазотисті речовини (10-12 % ), нлітновину (бл. 18 % ). У снладі рицинової олії є однокислотний тригліцерид рицинової кислоти (до 85 % ), олеїнова (9 %), лінолева (3 %), стеаринова і діонсистеаринова кислоти, гліцерин та неомилювані речовини (до 0,4 %). До складу білкових речовин входить мало вивчений тонсальбумінрицин -речовина надзвичайно отруйна (6 насінин рицини спричинюють смертельне отруєння у дітей, 20 у дорослих).

Фармакологічні властивості і використання

Рицинова олія - класичний проносний засіб. При надходженні у дванадцятипалу кишну вона частково гідролізується на гліцерин і рицинову кислоту, яка спричинює посилену перистальтину внаслідок хімічного подразнення слизової оболонки кишечнина солями цієї кислоти. Послаблюючий ефект настає через 5-6 годин. Як проносний засіб рицинову олію призначають усередину головним чином при ентероноліті, а танож при хронічному запорі в поєднанні з гемороєм, пронтитом та тріщиною відхіднина. Її застосовують і при підготовці хворих до рентгенологічного дослідження органів черевної порожнини для видалення з кишон газів і вмісту. При прийманні рицинової олії спостерігається й рефлекторне скорочення м'язів матки. Зважаючи на це, в акушерській практиці рицинову олію застосовують як рододопоміжний засіб (призначають усередину по 40—50 г в поєднанні з хініном, пахікарпіном та іншими засобами). Застосування рицинової олії як послаблюючого засобу протипоказане при отруєнні жиророзчинними речовинами (фосфор, бензол та ін.), а також екстрактом дріоптериса чоловічого. Як зовнішній засіб (змащування, тампони) рицинову олію використовують для лікування запрілостей, атонічних виразок, радіодерматитів, себореї, виразки гомілки, дифузного випадання волосся, сквамозного блефариту й захворювань піхви і шийки матки. Рицинова олія входить до складу багатьох мазей і бальзамів для лікування опіків, виразок, ран тощо.

Лікарські форми і застосування

ВНУТРІШНЬО—рицинову олію дорослим призначають по 15—30 г, дітям — по 5—10—15 г (1 чайна, десертна або столова ложка) на прийом. ЗОВНІШНЬО — суміш (порівну) рицинової олії і скипидару змішують з невеликою кількістю сульфату марганцю і використовують для втирання при себореї.