Декоративно-ужиткове мистецтво

Українське народне а також професійне декоративно-ужиткове мистецтво набуло широкого визнання яку самій країні, так і за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних мотивах орнаменту містяться символи таємничої і чарівної природи, складні перипетії історії, особливості побуту, врешті-решт душа українського народу.

ВИШИВКА. Створення на шкірі та тканині узорів за допомогою голки і ниток відоме в Україні з давніх-давен. Ще в XI столітті на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганною, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. У XVI-XVIII століттях центрами вишивання в Україні були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині тощо.

В Україні налічується близько 100 видів та технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мережання, бігунець, плетіння тощо). Багатий колорит, складні геометричні узори, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття. Рослинний орнамент червоного, чорного й синього кольорів у поєднанні із зображенням тварин характерний для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. Серед найвідоміших майстрів вишивки - заслужені майстри народної творчості України В. Сидоренко, А. Корзун (Харків), Н. Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О. Закорка (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петкевич, С. Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г. Бигун (Львівщина), А. Шувайло, 3. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, Б. Ташлик (Чернігівщина). 

КИЛИМАРСТВО. Найдавніші письмові згадки про побутування килимів на території України зустрічаються в літописах Київської Русі. Залежно від техніки виконання виділяються килимові вироби з гладкою поверхнею і двобічним орнаментом, тобто безворсові, з рельєфно виступаючими над основою нитками - ворсові, а також комбіновані і гобеленні. Найдавніші ворсові килими в Україні відомі з XVI століття. Це насамперед коци (килими з густим високим ворсом) з Харкіщини, Київщини, Чернігівщини. Перші відомості про мануфактурне виробництво килимів в Україні належать до XVII століття, коли на фабриках міст Броди і Лагодів на Львівщині почали виготовляти ворсові килими високої якості.

Для килимів Полтавщини характерний рослинний орнамент, для Київщини, Чернігівщини - геометрично-рослинний, для Буковини і Гуцульщини - геометричний. Окрему групу килимів утворюють гобелени, що виготовляються технікою виборного ручного ткання.

В Україні давні гобелени мали назви дивани, опони, шпалери, коберці, пери-стромати, тапетії. Термін "гобелен" (французького походження) почав вживатися вже у XIX столітті. Найбільший гобелен ("Минуле і сучасне Черкаського краю" - 160 квадратних метрів) було виготовлено у 1973 році на Решетилівській фабриці художніх виробів (Полтавщина). 

КЕРАМІКА. Керамічні вироби на території сучасної України відомі ще з часів Трипільської культури. У середні віки українські гончарі славилися своїми глечиками, дзбанками, горщиками, тарелями тощо. Ще у XVII столітті селище Опішня на Полтавщині було відоме своїм глиняним посудом по всій Лівобережній Україні, а з кінця XIX століття - в усьому світі. Найталановитішими майстрами сучасної Опішні (тут діє завод художньої кераміки) є Т. Демченко, І. Білик, В. Омеляненко, Г. Пошивайло. У XIX столітті на Гуцульщині провідним осередком гончарства стали Косів і Пістинь. Славу їм принесла самобутня творчість відомих в Україні і за кордоном гончарів О. Бах-метюка і П. Кошака. В Косові особливо поширена ритована кераміка - глиняні вироби, по яких роблять орнамент способом вдавлювання, видряпування (по сирому матеріалу). Застосовують тут також і ріжкування - техніку розпису різнобарвними глинами по підсушеній поверхні. Іншими центрами гончарства в Україні є Хуст (Закарпаття), Дибинці (Богуславський район Київської області), Адамівка (Хмельниччина), Бубнівка, Бар, Смотрич (Поділля). На Полтавщині посуд розписують соковитим рослинним (з елементами зооморфного) орнаментом, на Київщині і Поділлі - вільним рослинним орнаментом, для Гуцульщини характерний рослинний орнамент у поєднанні з геометричними мотивами. 

ФАЯНС І ПОРЦЕЛЯНА. Перший фаянсовий завод в Україні засновано у 1798 році під Києвом. Після відкриття великого родовища білих глин на околиці міста Часів Яр (нині Донецька область) у 1887 році відомий російський фабрикант О. Кузнєцов побудував у Будах поблизу Харкова фаянсову фабрику, яка згодом стала найбільшим в Україні виробником столового посуду.

Перші порцелянові вироби - чашки, чайники, свічники - були створені в Україні у 1790 році на мануфактурі у містечку Корець колишньої Волинської губернії. Нині найбільшим підприємством порцелянової промисловості є Ба-ранівський завод у Житомирській області, заснований у 1802 році. Щорічно тут випускається понад 40 тисяч виробів. Гарний посуд виготовляють майстри колективного підприємства "Синельниківський завод порцеляни" (Дніпропетровська область).

ХУДОЖНЄ СКЛО. Скловиробництво на українських землях започатковане у III-IV століттях, а ранній період склярства Київської Русі припадає на X століття. У цей час основною продукцією скловарних майстерень були браслети, намиста та персні, які виготовляли засобами ліплення, витягування, розкачування. Найбільше поширення гутництво (виробництво скла і виробів з нього) мало на Чернігівщині (у XVIII столітті тут працювало понад 120 скловарних майстерень), Київщині, Волині, де були для цього необхідні матеріали -кварцовий пісок, вапно, крейда, деревина і запаси води. Ремісники-склярі виготовляли різні сорти "простого", зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне скло. Українські майстри гутництва внесли до світової спадщини художньої культури унікальну типологічну групу скляних виробів -фігурний посуд для зберігання рідини. Стародавній український фігурний посуд, в якому насамперед має значення ужиткова роль, не має аналогів. У 60-х роках провідним осередком гутництва, відомим не лише в Україні, але далеко за її межами, став цех гутного скла при Львівській кераміко-скульптур-ній фабриці. Поряд з гугним склом, основою якого є рукотворна праця майстрів над невеликими серіями виробів, розвивається заводське скловиробництво з масовим виробництвом кришталевого, сульфідного та тонового скла. Цей різновид виробництва представляють Київський завод художнього скла та Львівська фірма "Райдуга". Художнє скло в Україні також виготовляють Ар-темівський, Бережанський, Керченський, Попаснянський, Романівський склозаводи. 

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА 3AЛІ3A. З розвитком обробки металів, ускладненням ковальської справи вже у XV-XVI століттях в Україні від ковальства відгалузилися вужчі спеціалізації по виготовленню годинників, голок, ювелірних виробів (золотарство). На кінець XVII - першу половину XVIII століття припадає найвищий розквіт українського художнього металообробництва. Провідним центром золотарства був Київ, а найвизначнішим майстром золотарської справи вважався І. Равич. Окремі цехи золотарів виникали в Острозі, Кам'янці-Подільському, Прилуках, Чернігові, Ніжині. Ливарні майстерні діяли в Києві, Стародубі, Новгороді-Сіверському Глухові, Львові, Самборі, Бродах. Із занепадом у XIX столітті цехового ремесла на перше місце висувається народне металірство. Найбільш відомі його регіони - Подніпров'я, Слобожанщина і особливо Гуцульщина. Найвищий розквіт гуцульського металірства (мосяжництва) припав на кінець XIX - початок XX століття). У той час відбувалися етнографічні виставки у Львові, Коломиї, Тернополі, де можна було побачити й оригінальні вироби з металу. Найбільшою популярністю у гуцулів користувалися латунні держаки палиць у вигляді різної форми сокирок, фігурних закінчень.

Нині осередками художнього ковальства є цехи при реставраційних майстернях Києва, Львова, інших міст, де творчо працюють умільці-ковалі В. Миловзо-ров (Київ), В. Качмар (Львів), О. Дідик (Чернівці). 

ГІАЕТЕНКАРСТВО. Найдавніші пам'ятки українського плетіння походять з кінця XVIII-XIX століть і зберігаються у музеях Києва, Львова, Ромнів. Лозоплетіння і рогозоплетіння розповсюдилися головним чином у місцевостях, прилеглих до озер і річок, а вироби з соломи традиційно побутували у районах вирощування жита і пшениці. У Карпатах і на Поліссі сировиною для плетіння були коріння сосни, гілки ліщини, луб тощо. Розвитку промислу плетіння з природних матеріалів сприяли засновані у 80-х роках XIX століття школи і навчальні майстерні. Одна з перших шкіл виникла у 1879 році у селі Нижнів (нині Тлуманський район Івано-Франківської області). На початку XX століття в Україні було понад десять приватних кустарних майстерень, де виготовлялися плетені вироби, та кілька фабрик. Найбільші - в містах Корсунь-Шевченківському і Цюрупинську - спеціалізувалися на випуску меблів.

Нині в Україні налічується понад 30 підпрємств художнього плетіння та чимало осередків, які функціонують за принципом домашнього промислу. Найбільші фабрики і цехи лозоплетіння є у Чернігові, Корсуні-Шевченківському Бром-лі (Сумська область), Хусті, Тячеві, їзі (Закарпатська область). Значні центри рогозоплетіння розміщені у селах Вільшаниця, Шкло Львівської області, Бутані, Поляні, Хотовицях, Пишківці Тернопільської області, Городищах, Гиряві, Ісківці Полтавської області, Ізмаїлі, Кілії Одеської області. У різних місцевостях майстри виплітають з соломи капелюхи, серветки, унікальні скриньки. Жіночі й молодіжні торбинки з обгорток кукурудзяних качанів виготовляють переважно на Закарпатті народні майстри сіл Боронева та Вишкове. 

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ДЕРЕВА. Здавна улюбленим матеріалом для виготовлення різноманітних виробів в Україні було дерево. У художній обробці дерева найпоширенішими видами техніки є видовбування, вирізування, виточування. До найдавніших технік художнього декорування належить різьблення (ажурна, плоска різьба), інкрустація (орнаментальне оздоблення шматочками твердих матеріалів, які врізають у поверхню виробів). Поширеним у народі було і випалювання на ялині, сосні, клені. Особливо розповсюдженим було художнє різьблення з використанням інкрустації. Відомими центрами художнього різьблення на Полтавщині були села Диканька і Хорол (майстри І. Васильчиков, Г. Велько), на Черкащині - село Сунки, на Чернігівщині - Вишенки, на Гуцульщині Косів, Речка, Яворів (майстри - сім'я Шкрібляків, сім'я Корпанюков, М. Мегединюк, В. Девдюк). Народні традиції художньої обробки дерева продовжують нині майстри Косівського, Івано-Франківського художньо-виробничих комбінатів, Львівської фабрики художніх виробів, Полтавщини, Кіровоградщини. Підготовку фахівців із художньої обробки дерева проводять Львівське, Вижницьке, Ужгородське училища ужиткового мистецтва, Косівський технікум народних художніх промислів. 

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ШКІРИ, КІСТКИ ТА РОГУ Сліди художньої обробки шкіри в Україні датуються II тясячоліттям до н. е. Великим попитом користувалися досконалі за формою вироби цехових майстрів середньовіччя з Києва, Львова, Кам'янця-Подільського. Протягом століть усталилася техніка оздоблення шкіряних виробів - холодне і гаряче тиснення, ажурне вирізування з підкладкою, аплікація, плетення кольоровими ремінцями, карбування тощо. Нині серед шкіряних виробів найпоширенішими є жіночі декоративні сумки, пояси, футляри, адресні папки, шкатулки, одяг тощо. Відомими майстрами художньої обробки шкіри нині є О. Бойков, О. Кваша (Івано-Франківськ), Н. Лисенко (Миколаїв), В. Ковальчук (Тернопіль) та інші. Ще в епоху неоліту на території України було започатковане художнє різьблення на кістках та рогах. У давньоруській державі майстри виготовляли красиві гребінці, сагайдаки, ґудзики, шахові фігури. У XVH-XVIII століттях найбільш відомими виробами з рогу були козацькі порохівниці. Нині на підприємствах народних художніх промислів виготовляють анімалістичні фігурки птахів, тварин, сувенірні квіткові композиції, вітрильники, попільнички, набори для напоїв, декоративні плакетки із портретними зображеннями відомих людей, пам'ятників архітектури тощо. 

ДЕКОРАТИВНИЙ РОЗПИС. З давніх давен сільські малювальниці - майстрині по розпису хат та їх внутрішньому оздобленню - прикрашали селянські помешкання зображеннями дивовижних квітів та птахів. Поступово розпис був витіснений паперовими "мальовками", які стали улюбленою прикрасою в оселях мешканців Придніпров'я. Уславлений осередок декоративного розпису - село Петриківка, назване так на честь кошового отамана Війська запорізького Петра Калнишевського.

Час безжальний і до імен славнозвісних народних майстринь, і до творінь їх рук. Одним з перших серйозних дослідників та збирачів творів петриківських "малювальниць" був катеринославський історик і етнограф Д. Яворницький. Першими стали відомі імена Т. Пати, Н. Білокінь, І. Пилипенко. їх справу продовжили талановиті майстри П. Павленко, Н. Тимошенко, Г. Пилипенко-Ісаєва, П. Глущенко, В. Вовк. Зі стін відкритої у 1936 році школи декоративного малюнка, яку багато років очолювала Т Пата, вийшли такі уславлені майстри, як Г. Прудникова, В. Кучеренко, Є. Клюпа, І. Завгородній, М. Шишацька, О. Шкуш, Н. Шулик, Ф. Пайко, В. Соколенко та 3. Кудиш. Вони та їх учні відродили декоративний настінний розпис, знайшли великі можливості його використання у різних видах ужиткової графіки та книжкової ілюстрації, промислових виробах і тканинах.

Петриківські майстри відкрили для себе нові матеріали - порцеляну, метал, дерево, кераміку і навіть пластмасу.