Що ті Гаваї, коли є Дике поле

Степові природні ландшафти (сьогодні вже віртуальні, умовні), створюючи неповторну пейзажну палітру, поєднують красу неозорих межиріч, загадковий спокій байрачних лісів, весняний розлив розважливих річок, дзвінкий мелодійний спів журбанів у високості.

Який він, справжній дикий степ? Він і співає жайворонком, і стогне грозою. У ньому вовки виють по яругах, вистежуючи здобич. Весною і на початку літа чарує квітуче різноманіття краєвидів. Веселкові барви хвилями котяться ген за обрій. Земля вкрита пухнастими ковдрами з ковили.

Уявляєте — злива у степу? Не те, що мрячить дощик на Поліссі. На відміну від північних районів, де переважає впродовж року циклональна погода, у степу — антициклональний тип кліматичних умов. Влітку сонячно і сухо, але з інтенсивними зливами. Взимку бувають сильні морози (у заповідних «Кам'яних Могилах» температура падала до — 36) і завірюхи. Пам'ятаєте, в яку хуртовину (за трилогією Михайла Старицького «Богдан Хмельницький») добирався у грудні 1647 р. майбутній гетьман на Запорозьку січ?

Так от — літній спекотний день. Легкий подих гуляй-вітру. Від нього хвилюється сріблясте від сивих «султанів» блідо-зелене море пірчастих ковил. Безмежжя простору! Не видно навіть горизонту. Тут земля не сходиться з небом. Уява малює численні табуни джейранів, сайгаків, степових скакунів — тарпанів. Пекуче сонце гонить їх до прохолоди байраку у балці чи до невеликої річки. Враз на обрії появляються спочатку ледь помітні, а згодом чорні дощові хмари. Повітря напоєне тривожним ароматом гіркого полину і духмяного чебрецю. Раптом його прорізують гострі половецькі стріли. Небо миготить від спалахів. Довжелезні хвости блискавок, неначе поламані списи, наповнюють простір. Грізно гуркоче сердитий Перун. З його грудей виривається драконівське шипіння. Земля здригається від стогону. Все перемішалось, повітря тремтить від напруги, хилиться додолу травостій. Десь блискавка, вдарившись з гулом об суху, розпечену землю, спричинює пожежу. Зринає заграва, палахкотить вогонь, куриться і здіймається дим. Мить — і як з відра полився на спраглу землю дощ. Немов батогами, періщить він по обличчю, мокрому тілу, обгортаючи його водяною ковдрою. Відкривай рот і пий воду прямо з неба. Але недовго триває ідилія — дощ раптово припиняється.

Загалом у степу все значно величніше, грандіозніше, ніж деінде в Україні. Iснує субмеридіональна закономірність природних змін з півночі на південь. Взяти, приміром, наші села. На півночі, в лісовій зоні вони невеликі (250—500 чол.), там багато хуторів. У Лісостепу сільські поселення середні (500—1500 чол.) і вже великі, розкидисті — у степу (населення сягає кількох тисяч чоловік). Також з півночі на південь понижується рівень ґрунтових вод. Якщо на Поліссі копнув — і вже вода, колодязі неглибокі, то в степу — заглянеш у криницю і дна не побачиш — як мінімум 30 м!

Степова зона становить 40 відсотків площі країни, але справжнього, повноцінного (заповідного) степу залишилось менше відсотка її території. А кілька століть тому степ був безкраїм, як море. У ньому можна було без належного досвіду зникнути безслідно. I навіть втопитися, провалившись у «медову» яму диких бджіл.

Доля степового ландшафту трагічна. Його історична та біосферна роль людиною неусвідомлена. Степ як природна екосистема та екологічна ніша живої матерії на межі зникнення. Жодна з природних зон за останні 150 років не зазнала таких катастрофічних змін, як степова. До загибелі останніх острівків біотичного різноманіття степу — лише один крок. Якщо не залишиться їх у степових заповідниках, бачитимемо степ тільки на картинах і фотографіях. Приміром, як у цивілізованій Європі чи Америці — там степів давно вже немає.

Відбуваються якісь неймовірно глибокі і (важко повірити!) незворотні трансформації як фізичної, так і духовно-філософської основи (тобто архетипів, за К. Юнгом) степу. Тільки люди з даром божого провидіння, науковці зі світобаченням гуманіста-патріота по-справжньому розуміють суть спустошливих процесів на теренах степу. На очах — злам і перебудова докорінної (ландшафтної) структури степового біому і водночас генетичного коду українця.

Втім, навіть у новому, третьому (2009 р.), виданні Червоної книги більшість занесених туди рослин і тварин є степовими видами. Факт: Червона книга України стала їх гарно оформленою «надмогильною плитою».

{{phocagallery view=category|categoryid=71| limitstart=0|limitcount=33|detail=6|displayname=0| displaydetail=0|displaydownload=0|imageshadow=shadow1|displaybuttons=0}