Качанівка
На північному сході України, на відстані 170 кілометрів від Києва, у Чернігівській області, в Ічнянському районі знаходиться перлина садибної архітектури - палацово-парковий ансамбль «Качанівка».
Урочище Качанівка розкинулось на околиці села з однойменною назвою на пересіченому ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс пам'яток архітектури, нижнє - мальовничий парк з 12-ма ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містечками, «руїнами», амфітеатром.
Формування архітектурного ансамблю та паркової зони розпочалось у 80-х роках XVIII століття, коли садиба належала П. О. Румянцеву-Задунайському, генерал-губернатору Малоросії, президенту Малоросійської колегії. За проектом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосцепанов звів розкішний палац і одночасно заклав парк. Архітектура палацу цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII - кінця XIX ст.
Споруда була одноповерховою з двосвітними центральними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, які в цілому асоціювались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник - герой російсько-турецьких воєн.
У 1808 році Румянцев продав маєток поміщику Г. Я. По-чеці та його дружині Парасці Андріївні. Після смерті Григорія Яковича маєток успадкував син дружини від першого шлюбу Григорій Степанович Тарновський і 70 років садиба належала цій родині.
За часів Тарновських палац з романтичного стилю був перебудований у формах характерних для російського класицизму. Під час будівництва садиб XIII-XIX століть створювались палацові комплекси і великі парки. У цей час склалася характерна епосі класицизму триєдина схема побудови садибних комплексів: головний дім, об'єднаний флігелями, і великий парадний двір з парком.
Для парків існувала усталена схема: регулярне планування біля ядра садиби і ландшафтне - віддалік від нього; трипромінність чи центричність в упорядкуванні алей; певна система у розподілі скульптур і малих архітектурний форм, фонтанів, альтанок, містків, лавок, балюстрад та ін. При плануванні парку М. Мосципанов використовував основні стильові напрямки, притаманні садово- парковому мистецтву того часу: регулярний англійський - біля головної частини садиби і ландшафтний - у віддаленні від архітектурного ансамблю. Частина парку, оточена системою великих і малих ставків, розкривала просторові побудови натуралістичного пейзажу та романтичних краєвидів, вдало доповнених архітектурою «малих форм». Головна вісь ансамблю - широка алея від палацу до церкви. Друга вісь - перпендикулярна до головної.
У 1828 році розпочате при Г. Почеці, будівництво храму завершилось (з цегли, в стилі ампір), і церкву освячено Георгієвською - на честь Георгія Хозевіта. В цей час садиба сформувалась у кращих традиціях класичної схеми. Садиба складалася з палацу з флігелями і баштою, двох служб - південної і північної, що завершували парадний двір; церкви-усипальниці, яка завершувала головну вісь композиції садибного комплексу.
Ансамбль, створений за єдиним задумом в одному архітектурному стилі, формувався протягом тривалого часу. Блискавична художня творчість талановитого майстра, воля власника, міркування петербурзьких знаменитостей з'єднались в єдиному прагненні - створити довічну, невід'ємну красу, велику естетичну геніальність тих далеких років. Завершення процесу формування палацово-паркового комплексу припало на період господарювання В. В. Тарновського-молодшого - яскравої особистості, високоосвіченої культурної людини, власника знаменитої колекції «малоросійських старожитностей». Під час володіння Тарновськими (понад 70 років) палац пережив п'ять будівельних циклів і дійшов до нас у зміненому вигляді, але все ж зберіг цілісність планувального рішення ансамблю і цільову єдність споруд.
З одноповерхового палац був перебудований у двоповерховий і завершувався невисоким куполом, а згодом підвищився барабан з куполом над центральною частиною споруди. Перший поверх виконаний з цегли на вапняному розчині, другий - дерев'яний, облаштований цеглою і потинькований. На сході будівлі у флігелях і центральній частині палацу -портики, на заході - галереї. Фронтон портика завершується скульптурами німф.
Після Тарновських садиба належала цукрозаводчику П. І. Харитоненку. У цей час особливих змін в архітектурі будівлі не відбувалося, лише будівлями доповнився господарський двір.
У палаці повністю змінювались інтер'єри. Для виконання робіт був запрошений московський живописець Томашко. Всі роботи з оздоблення інтер'єрів виконувались під керівництвом архітектора Шольца.
З 1914 по 1918 рік садиба належала Олівам, які не вносили змін у будівництво палацу. За період з 1925 до 1981 року в Качанівці розміщувались різні лікувальні установи.
У 1973 році дирекція туберкульозного санаторію, який розміщувався в цей час у садибі, звернулась до інституту «Укрпроектреставрація» з проханням провести обстеження палацово-паркового комплексу і виконати реставраційні роботи задля збереження пам'ятки історії і культури. Фахівці інституту під керівництвом видатного архітектора-реставратора М. М. Говденка провели обстеження споруд комплексу і розробили програму реставраційних робіт.
Архітектор В. Є. Новгородов виконав обмір палацу, дослідження і проект реставрації. Починаючи з 1975 року головний архітектор проектів Б. Тимофеєв та фахівці інших професій -археологи, хіміки-технологи, конструктори, живописці, деревообробники, металісти - проводили додаткові обстеження палацу, церкви, служб, споруд господарського двору для встановлення їхнього технічного стану.
При обстеженні палацу було встановлено: підлога на
1- му поверсі потребує повної заміни, в деяких приміщеннях
2- го поверху, зокрема в кімнатах, за якими збереглися назви гостей, що неодноразово при Тарновських проживали в палаці, втрачено оздоблення стін, стель, колон, камінів. У цих кімнатах часто зупинялись Т. Г. Шевченко, В. І. Штернберг, М. І. Глінка.
У багатьох приміщеннях втрачений ліпний декор, а також розписи стін у залі-їдальні. У так званій «лицарській» залі плафон стелі, виконаний розписом на штукатурці і частково на полотні, перебував в аварійному стані. Перекриття повністю струхлявіло, а третина стелі обвалилась. Було прийнято рішення: штукатурний шар з розписом замінити повністю, замінити перекриття і відновити живопис.
У південному флігелі палацу повністю втрачено «зимовий сад». На півночі від палацу розібрано оранжерею, а мармурові леви перенесені від неї до огорожі палацу.
Після виселення санаторію, перебуваючи без нагляду, споруди починають руйнуватись. Георгіївська церква зазнала значних втрат. Куполи, портики і дзвіниця повністю відсутні. Інтер'єр церкви втратив розписи, іконостасу та іншого культового оздоблення. На сьогодні реставрація повністю не завершена, але церква функціонує. Господарські будівлі втратили свій первісний вигляд завдяки добудовам, а деякі втрачені зовсім. Архітектори Б. Тимофєєва та Н. Косенко розробили на науковій основі проекти реставрації будівель.
Парк площею понад 700 гектарів виник на основі природного лісу. В ньому налічується близько 50 видів дерев, які добре пристосувались до місцевих умов. Майстерно сформовані пейзажі, що приваблюють відвідувачів і фахівців. Однак парк потребує відродження: не збереглися містки, альтанки, скульптури. Для відродження паркової зони фахівець-ландшафтник А. В. Олехно провела дослідження і розробила проект відродження парку. Вона розкрила центральну частину парку, виявила паркові зони відпочинку: «Омелякова криниця», «Швейцарія», «Гірка Любові», «Гірка Вірності», знайшла місця втрачених містків та ін.
Палацово-парковий ансамбль формувався протягом ХУІІІ-ХІХ ст. Починаючи з другої половини XVIII ст. культурний побут садиби сприяв формуванню духовно-естетичного середовища, своєрідного культурного осередку прогресивного кола суспільства, який живив творчу наснагу визначних діячів мистецтва, літератури, науки. Найкращі представники вітчизняної культури світового ґатунку знаходили своє творче натхнення, перебуваючи в Качанівці: Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Максимович, М. Гоголь, М. Глінка, В. Маяковський, Марко Вовчок, Д. Яворницький, І. Рєпін та ін. У цій садибі жив і працював учень Брюллова і Воробйова - В. І. Штернберг, який написав багато картин про природу Качанівки. Багато факторів впливало на єдність цих муз, але, без сумніву, головний - це велич краси витвору природи та генія зодчого у поєднанні з духовною аурою родини Тарновських.
Створення Національного історико-культурного заповідника повинно, в певній мірі, сприяти відтворенню культурно-духовної атмосфери Качанівки. Для вирішення цієї проблеми слід взяти за модель історичне підґрунтя Качанівки як культурного центру, складовими якого були: архітектура в поєднанні з мальовничим природним середовищем, історико-культурне і художнє надбання України.
Україна з її щедрими землями, чарівною природою, цікавими звичаями і традиціями, хлібосольними господарями була колискою багатьох видатних вчених, письменників, художників, економістів, політиків. Тут народились і творили відомі постаті минулого: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, Д. Яворницький, І. Рєпін, С. Ковалевська, М. Грушевський - всі досить різнобічні, але безперечно обдаровані особистості.
Проте тривалі роки Україна була позбавлена своєї ідентичності і національної самобутності. Ці важливі фактори гальмували її економічний і культурний розвиток.
Століттями, не маючи власної державності, Україна не могла самостійно розвиватися. Сама життєва реальність формувала іншу перспективу для України - перспективу культурно-національної багатоманітності, співіснування народів з відмінними культурами.
Українська культура формувалася у поєднанні з домінуючою культурою держави-гегемона.
У XIX столітті українські землі були розмежовані між двома імперіями - Росією та Австро-Угорщиною. Великодержавна політика обох імперій спрямовувалась на задоволення власних потреб та інтересів. Задля власного збагачення всесильні держави викачували з України всі ресурси. Російська імперія вирішувала всі завдання в дусі централізму та «русифікації» неросійських народів, йдучи в цьому відношенні значно далі від сусідньої Австро-Угорщини.
Україна була позбавлена своєї етнічності, її народ асимілювався з російським або польським. Поняття «українець» не існувало. У Російській імперії українців називали «русинами», «малоросами», в Австро-Угорщині ототожнювали з поляками, а українську мову вважали діалектом польської. У скрутному становищі опинилася передова українська інтелігенція, позбавлена державної підтримки. Багато українських вчених їхало до Москви або Відня як із примусу, так і добровільно, бо там відкривалося ширше поле діяльності.
Не можна перелічити всіх українських діячів, що потонули у морі чужоземних культур. Величезне число українських митців зараховано до російської культури: М. Гоголь, І. Мартос (уродженець Ічні). С. Ковалевська (родом із Полтавщини), І. Рєпін, Д. Бортнянський, М. Врубель та багато інших.
Дуже тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, переважна більшість населення країни залишалася неписьменною і далекою від культури. Незважаючи на це, на Україні все ж таки з'явилися творчі сили, які попри урядові репресії досягли насправді чудових здобутків.
У мобілізації національної свідомості та консолідації сил величезну роль відіграла українська інтелігенція, що складалася насамперед із дворян, які походили зі старої козацької старшини. Вони організовували у себе в садибах справжні культурно-мистецькі осередки, духовні центри України, де творили, набирались натхнення відомі постаті минулого.
Одним з таких осередків духовної культури на Чернігівщині протягом майже всього XIX - поч. XX ст. став маєток у Качанівці. За досить короткий час Качанівка з сірої і нічим непримітної садиби перетворилася на досить відомий осередок мистецтва не лише в Україні, а й у світі. Своє «ім'я» Качанівська садиба отримала не випадково. Таке відношення до неї було прямим наслідком тих зусиль, які доклали її власники, підтримуючи молоді таланти, відомих вчених і митців та різні культурно-мистецькі і наукові проекти. Качанівка за свою історію бачила не одного власника, та всіх їх поєднувала одна спільна риса - це продовження і певною мірою відродження традицій своїх попередників. Тому не дивно, що культурно-мистецька діяльність господарів садиби не була чимось одноразовим, епізодичним явищем, навпаки - це був цілеспрямований, довгостроковий проект з підтримки культурно-мистецького життя в Україні. З цією метою качанівські меценати надавали реальну допомогу митцям, вченим, були постійними спонсорами різних культурно-мистецьких, просвітницьких, наукових акцій, відроджували і підтримували народні традиції.
Апогею свого розквіту садиба набула у 30-90-х роках XIX століття за власників із давнього дворянського роду Тарновських, які ведуть свій родовід ще з XVIII ст. Члени кількох поколінь цієї славнозвісної родини залишили помітний слід у розвитку українського суспільства, його культури. Зусиллями трьох поколінь Тарновських у далекій від столиці, глухій, забутій провінції створено справжній культурно-мистецький осередок, неповторне архітектурно-художнє середовище, своєрідний Едем, що поряд із щирою гостинністю господарів перетворило садибу на справжній духовно-естетичний центр України, де творили, закохувались і знаходили душевний спокій і рівновагу численні таланти: музиканти, письменники, художники.
Кого тільки не приваблювала Качанівка тихим задумливим парком з численними ставками, складною сіткою багатоярусних доріг і алей, прикрашених скульптурами. Своїми візитами садибу вшанували: М. Глінка, С. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Ганна Барвінок, подружжя Маркевичів, В. Штернберг, І. Рєпін, брати Володимир та Костянтин Маковські, О. Лазаревський, Д. Яворницький, М. Костомаров та багато інших знаменитостей. Альбом почесних гостей Качанівки налічує 608 автографів. І всі відвідувачі знаходили тут не лише дах над головою, а й затишок, турботу, якою власники оточували всіх, а також належні умови для творчої праці та відпочинку. Не останнє місце займала і матеріальна підтримка талантів. Саме в Качанівці, в глибині чудесного садибного парку, серед тінистих алей народжувались справжні шедеври. Тут Глін-ка написав найкращі частини до опери «Руслан і Людмила», створив неповторні зразки національної музики. Працював Михайло Іванович у мальовничій альтанці, яка в перебудованому вигляді дійшла до наших днів. Тепер вона носить ім'я славетного композитора.
Василь Штернберг написав у Качанівці свої найкращі твори живопису.
І. Рєпін зробив замальовки до своїх знаменитих «Запорожців» та зібрав великий матеріал до картини «Вечорниці», а також написав ряд портретів власників.
Овіяне легендами і перебування Шевченка в садибі. Він був знайомий з усією ріднею Тарновських і все життя підтримував з ними приятельські стосунки, про що свідчить той важливий факт, що поет неодноразово продавав або дарував родині Тарновських свої твори (картину «Катерина», поему «Гайдамаки», «Кобзар»). Ще й досі вздовж дороги, що вела до старезного дуба, під яким любив відпочити поет, видні-ються темнохвої ялини - своєрідні траурні віночки, що їх велів насадити Василь Тарновський (молодший) в знак скорботи за померлим Кобзарем. У Качанівці до цих пір зберігся своєрідний культ поета, а Шевченкіана Тарновського (молодшого) стала основою створеного в Києві Національного музею Т. Г. Шевченка, є неоціненним внеском в українську культуру і патріотичним подвигом Василя Васильовича перед народом України.
Не байдужими були господарі Качанівки і до долі простих селян, особливо В.Тарновський (старший), який був відомий не тільки як меценат, благодійник, а ще й як борець проти кріпацтва. Розуміючи необхідність освіти для нижчих верств суспільства, Тарновський чималі кошти витрачав на влаштування у своїх маєтках недільних шкіл для дітей селян, а будучи вчителем за фахом, він особисто вчителював у Качанівці разом зі своїми синами Василем та Володимиром.
Протягом майже всього XIX століття Качанівка була і своєрідним музейним центром, де зберігались видатні твори західноєвропейських майстрів XVIII-XIX ст., відомих українських і російських художників.
Справжню славу провінційній садибі принесла величезна колекція українських старожитностей, яку все своє життя формував Василь Тарновський (молодший). Пристрасний колекціонер не шкодував коштів на експонати до колекції. Василь Васильович не тримав своє надбання під замком, а всі охочі могли його побачити в садибі. Тарновський розумів, що будь-які реліквії, сховані від очей народу, втрачають свою цінність, тому попіклувався про своє зібрання і передав його Чернігівському губернському земству для влаштування публічного музею. Фахівці оцінювали колекцію Тарновського у 300-400 тисяч карбованців. По суті, це зібрання безцінне.
Немалі кошти Тарновські вкладали і в допомогу та підтримку молодих талантів. Наприклад, за кошти Григорія Степановича Тарновського навчався художник Штернберг у Петербурзькій Академії художеств. А «Чорна рада» Куліша побачила світ лише завдяки спонсорському внеску В. Тарновського (старшого). Ще далі своїх попередників у меценатській діяльності пішов Тарновський (молодший). Немалі кошти він вклав у спорудження пам'ятника Хмельницькому в Києві на Софійській площі, створеного художником і скульптором Мі-кешиним. Цей пам'ятник є найвидатнішим з монументальних творів скульптури.
Не пошкодував Василь Васильович грошей і на пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Одну з шести тисяч виклав на спорудження хреста на могилі Шевченка в Каневі, а також організовував щорічне паломництво на пароплаві для тих, хто хотів вклонитися праху Великого Кобзаря. У самій Качанівці гоеподарі-меценати влаштовували численні пишні обіди на честь знаменитих гостей, літературні вечори, музичні сходки. Колись у парадній їдальні качанівського палацу лунала неповторна музика Глінки, звучав ліричний спів Софії Василівни Тарновської, яка мала чудове забарвлення контральто, та тоненький голосок її сина Васючка, котрий співав разом з матір'ю. Пізніше він став оперним співаком.
Саме у качанівському парку Тарновський (молодший) планував створити своєрідний «пантеон», де мали бути поховані видатні українці. Зробити це йому не вдалося. Проте садиба все ж таки стала місцем останнього спочинку двох видатних художників. Тут поховані перший ілюстратор «Мертвих душ» Гоголя О.О. Агін та близький товариш Шевченка художник П.М. Честахівський. Всі ці епізоди з життя власників Кача-нівки, безперечно, заслуговують на окрему увагу, тому певним чином підвищують і значущість самої садиби.
Наприкінці XIX ст. у Качанівки з'явилися нові господарі -цукро-заводчики Харитоненки. Глава родини, Павло Іванович, був не лише багатою людиною, промисловцем, землевласником, а й доброчинцем. Тож меценатська традиція, започаткована в садибі Тарновськими, продовжувалась і надалі. Харитоненки підтримували тісні взаємини з К- Сомовим, В. Сєровим, К. Петровим-Водкіним, М. Добужинським (два останні відвідали Качанівку в червні 1915 р.). Користувався Харитоненко заслуженою славою і як колекціонер, причому діапазон його колекціонерської діяльності був досить широкий. Це твори художників-передвижників, давньоруський живопис, український і російський іконопис, зарубіжне мистецтво, а також твори декоративно-ужиткового мистецтва.
З придбанням садиби Харитоненко приніс у Качанівку перші блага сучасної цивілізації. Качанівку було телефонізовано, електрифіковано, проведено водогін і систему каналізації.
Епоха руйнації садиби настала з приходом радянської влади у 1918 році. Палац втратив своє багатство, сліди колишньої величі. Парк за роки недбалості заріс самосівом. Для нової влади було ненависним все, що стосувалося колишніх господарів-панів, у яких вона вбачала ворожий клас. Тож знищувалося все, що потрапляло під руку. Нерідко це були твори мистецтва. У садибі спочатку влаштувалися безпритульники, а потім настала черга оздоровчо-лікувальних закладів.
Так продовжувалось аж до 1981 року, коли естетична вартість Качанівки належним чином була оцінена вітчизняними спеціалістами. Згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 24 листопада 1981 року Качанівку було оголошено Державним історико-культурним заповідником. А враховуючи цінність архітектурно-паркового ансамблю, в лютому 2001 року заповіднику було присвоєно статус національного.
Як і кожна новостворена установа, заповідник зіткнувся з численними проблемами, багато з яких актуальні і сьогодні. Ці проблеми є спільними для всіх культурних закладів відповідного напрямку. Насамперед це величезний об'єм реставраційних, ремонтних робіт у спорудах заповідника, заміна застарілих комунікацій та впорядкування споруд, що їх обслуговують, відновлення ландшафтів парку.
Лише при повному відтворенні інтер'єрів кімнат палацу можливе його перетворення на музей-палац. Процес відновлення в інтер'єрах предметів оздоблення та побуту ускладнюється тим, що вжиткові речі палацу майже повністю втрачені. Якась їх частина зберігається в окремих музеях та приватних колекціях. Ледве жевріє надія на те, що колись вони будуть повернені заповіднику. Хоча останнім часом є певні оптимістичні зрушення. Щорічно надаються кошти на поповнення фондів заповідника антикварними речами. Це дало змогу розпочати поетапне відновлення інтер'єрів кімнат палацу (частково вмебльовані окремі приміщення).
З 2004 року започатковано проведення щорічного літературно-мистецького свята «Качанівські музи».
Впорядковані три туристичні маршрути, налагоджено екскурсійне обслуговування, на основі фондових матеріалів створені нові виставки. Качанівка стає відомою все більшому загалу. З кожним роком зростає коло її шанувальників. Підтвердженням цього є той факт, що кількість відвідувачів за останні роки збільшилась у декілька разів. У заповіднику проводиться наукова, пошукова, дослідницька, культурно-просвітницька та експозиційна робота. Налагоджені стосунки з нащадками родин, які тривалий час володіли Качанівкою.
Палацово-парковий ансамбль Качанівка включено до Державного реєстру національного культурного надбання, до національної системи туристичного маршруту «Намисто Славутича».
Враховуючи все вище сказане, зрозуміло, що Качанівка заслуговує не лише на окреме визначне місце у культурній спадщині України, а й на відродження. Адже дійсно, вона є перлиною культурного національного надбання, її значення для України не менш важливе, як Репінські «Пенати» та «Абрамцево» для Росії. За багатством і значущістю архітектурних пам'яток Ка-чанівку можна порівняти з підмосковними садибами Кусково, Останкіно князів Шереметьєвих. Цінність ансамблю не тільки в його надзвичайній красі, а й у тому значенні, яке мала садиба для розвитку української і російської культур.
Практично комплексне відродження Качанівки стало можливим завдяки титанічній праці колективу працівників на чолі з істинним патріотом України, професіоналом своєї справи, людини до нестями закоханої в рідний край, Заслуженого працівника культури, Генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» Володимира Буренка.
Я. Очеретько
Адреса комплексу: 16735, Чернігівська обл.,
Ічнянський р-н, с. Качанівка
тел.: 8 (04633) 241-15; 8 (04633) 241-05