ДІДУХ

Велика душа оріл — то безкрає зоряне царство предків, з неба якого величаве сонце Дажбога приносить на хвилюючі посіви нив своє золоте тепло. По цих нивах ходили наші предки, засівали їхні широкі простори в ім'я своїх нащадків, заради життя та продовження могутнього роду.

За прадавніми традиціями предків, покровителем родоводу, богом усіх душ тих, хто відійшов від родини в зоряне царство і хто єднає предків з нащадками, вважається Дідух.

Для людей Дідух, Дід — це дух поля, дух Дажбога, справжній земний бог життя та ще своєрідний обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх або пшеничних пучечків, котрі обв'язуються кольоровими стрічками або стеблиною та складаються докупи. За повір'ям, жниця, яка зв'язувала останній сніп жита, повинна цього року народити дитину, бо це зав'язування снопа символічно нагадує зав'язування пуповини.

Вигадливої форми сніп-Дідух ставлять здебільшого на покуті у Різдвяні свята, під час освячення дитини і в дні весілля. Він є уособленням вічності Роду, оскільки вважається, що душі предків постійно підтримують зв'язок з родиною, допомагають по господарству, сприяють родючості нив, стежать, щоб у родині був лад і спокій.

Діти та внуки Дажбога — то совість зоряного неба та Матері-Землі. Ось чому люблені богом орії-орачі, коли надходить благословенна пора, ідуть, від малого до великого, у святкових вишиванках на поле та приносять з собою обжинковий сніп.

Урочисто помолившись до єдиного Бога, дітки підносять віночки до сонця, що встає на сході, і в небо лине пісня:

Вийди, виглянь, Сонечко, усміхнися, Наше зело-житечко, колосися! Виглянь-вийди, Сонечко, усміхнися, Наливайся, житечко, колосися! Після закінчення задушевної розмови з сонечком усі сідають при дорозі біля рушничка, на якому приготовлено їжу для богів — узвар та рум'яні калачі, дар Божий. Після благословення старійшина роду виймає з обжинкового снопа дванадцять священних колосків, пом'явши їх, цілує зерно. Починаючи зі сходу сонця, кидає по три зернини на всі сторони світу безмежної Оріани, щоб так, як дванадцять повних колосків, були повні дванадцять місяців достатку. І так з віку в вік, з роду в рід, від покоління до покоління стоїть на сторожі віри у невмирущість та безперервність Роду добрий Дідух-бог.

Найбільш традиційно вшановують Дідуха на різдвяно-новорічні свята. Дух дідів-прадідів приходить тоді лише в ті сім'ї, в яких у почесному кутку хати — покуті — та ще й протягом тижня або навіть до Водохреща стоїть охоронець родини від злих та нечистих сил — повалений Сніп-Рай, оздоблений засу­шеними квітами та кольоровими стрічками. Тоді ж оберегом від злої нечисті може бути різне столярське причандалля та залізні речі. Біля снопа кладуть плуг, ярмо, сокиру, іноді його перев'язують залізним ланцюгом.

У світлицю Дідуха вносять і ставлять напередодні Багатої куті, тобто в день, що передував Різдву. Цей день в народі називають ще Багатвечір, Вілія, бо саме в цей Святий вечір із настанням сутінків духи прародителів приходять до своїх рідняків відзначити час народин молодого Божича Коляди. На їхню честь біля Дідуха обов'язково ставлять у приготовлене кубельце новий горщик з кутею та узвар, тобто коливо, що вважається поминальною стравою духів, добрі душі яких є охоронцями посівів і врожаїв від пожежі, повеней, бурі та граду.

Від Різдва сонця до народження місяця не можна замітати в хаті, щоб разом зі сміттям не вимести часом доброго духа-Ладо, тобто своє щастя-долю, бо добрі духи-покійники протягом семи днів поселяються біля Дідуха, а також на сіні, котрим притрушують долівки.

Найповажнішою особою на Святвечір вважається господар, котрий виконує роль стародавнього жерця. Скроплюючи оселю освяченою водою, обкурюючи її пахучим зіллям, він запалює на честь іменин бога Коляди Живий вогонь свічки і накликає своїй хаті та своїй родині щастя на новий хліборобський рік. Батькові належиться встановити Дідуха, внести сіна для кубельця, яке робиться з найзапашніших трав. Горщик з кутею накривали хлібом з дрібкою солі. Після закінчення свят частину сіна віддавали худобі, щоби була здоровою, а частину мостили до кубел, аби неслися кури та висиджували курчат.

На Святвечір уся родина і вся худібка мусять бути вдома, щоби по Різдві був мир і спокій.

Як тільки на небі з'явиться Різдвяна зірка, усі сідають до столу, на якому має бути дванадцять різноманітних страв. Господар поминає та запрошує душі покійників до вечері, аби вони на тім світі вечеряли, як і ми тут. Відтак для близьких та далеких членів родини ставлять страви, поруч кладуть ложки та звільняють для них місце, аби померлим душам, що на цім світі загинули, заблукали в лісі, втопилися в морі чи не повернулися з далекої дороги, Бог дарував спасіння. Цей час, північ напередодні Різдва, наші діди-прадіди вважали чародійним, бо тоді розвидняється небо і можна просити у святих усе, що заманеться, приміром, перетворення води на вино, каменя на хліб чи глини на мед.

Крім куті, в ніч перед Різдвом на столі має бути спеціальний обрядовий калач-Карачун, який нагадує про те, що короткі осінні дні закінчуються і день починає довшати. Символічний хлібець — своєрідна пожертва на честь народин молодого Божича Коляди, а тому один зберігали до весни, щоб навесні разом зі снопом-раєм вийти в поле на перший засів яровини.

Помолившись, аби Бог послав усім померлим царство небесне та раювання в небі, усі сідають на лави, застелені рушниками, попередньо продмухавши місця, щоб не покалічити добрих духів.

Щедрий дух, що причаївся в цей час у снопі-Дідухові та у сіні на столі й на долівці, усе бачить, усе чує й усе добре знає. Але його бачать лише інші боги та душі померлих, та ще худоба, тому родина на чолі з господарем його вшановує — то їхня подяка за урожай.

Напередодні народження місяця (28 грудня), опівночі, Дідуха виносять з хати, бо в цей час добрі душі залишають родину і відправляються на свої постійні місця проживання. Вважається, що тоді на подвір'ї можна почути, як Новий рік проганяє Старого, який прагне забрати з собою все, а Новий намагається віддати лише лихе, тому частину Дідуха разом зі сміттям з раніше заметеної хати спалюють. Цей вогонь вважається священним. Він спопеляє усі торішні сили, очищаючи людські душі, аби ті чистішими увійшли в Новий рік. Дим спрямовують так, щоб він обкурював фруктові дерева, аби добре родили і не побив їх мороз чи град. Потім через дим переганяють домашню худобу.

Душі прародителів поминають у народі чотири рази на рік, влаштовуючи сімейну "вечерю для дідів" — на Святвечір, на Мертвецький Великдень, на Зелені свята та на Спаса.

У Чистий четвер перед Великоднем готують короваї-баби. Жовті баби, вчинені з пшеничного борошна на яєчних жовтках, призначаються милосердному сонцю Дажбога й небу, білі — покійникам і повітрю, аби не приносили лиха й смерті, чорні — господарям та Матері-Землі. Вважається, що за три дні до Великодня, у Чистий четвер, духи-душі приходять по небесному мосту справляти свій Мертвецький Великдень, тому для них готують трапезу — спільну вечерю з покійниками, бо в цей час їхні душі не бояться ні хреста, ні молитви й вельми агресивні за наші гріхотворні вчинки, які рано чи пізно всеодно доведеться спокутувати. Вважається також, що від Четверга і до Провідної неділі покійники провідують своїх родичів, а на Проводи їх треба знову відряджати до Вирію.

Вшановують покійників і в останній напередодні Зелених свят тиждень, так званий Зелений, або Клечальний. У цей час, коли починають квітнути жита, оживають душі мертвих, тих, хто помер не своєю смертю — втопився, народився мертвим або помер нехрещеним. Не дай Бог у ці дні розгнівити душі померлих, хоча б русалок. Тоді вони можуть принести лихо — наслати град, зливу, бурю, потолочити жито чи збити на ньому цвіт.

У липні, коли настає час зажинків, умившись джерельною водою та помолившись, люди удосвіта йдуть в поле, щоб зробити жнив'яний почгін — обрядовий сніп. У цей день дух предків особливо уважний до людей, а тому годиться бути чемним, не підвищувати голос навіть на худібку, ситніше її годувати, щоб не наврочити жнивам. При цьому готують непарну кількість снопів (3, 5 чи 7), ставлять їх у коло, а посередині кладуть зажинковий хрест. Зажинковий хрест — дві жменьки збіжжя, складені навхрест. Перед за-жинком, який починав господар поля або найстарша жінка, годилося гарно подякувати душам померлих у родині та випити по чарці, щоб їм добре ікнулося на тому світі.

Згодом, коли настануть власне жнива, вшановують покровителя врожаю Спаса та бога Перуна, бо громовержець не лише громом проганяє чортів та різних дідьків, але й засіває ниви золотим зерном та оберігає від граду урожаї. В кінці косовиці, зробивши "спасову бороду", жінки-жниці витягують з кожної копи по колосочку і роблять з них квітку-китицю, сніп-рай, або плетуть колосяний хрест і несуть у село. Зерно з "бороди" витру­шували на землю, щоб випустити духа поля, клали на землю хліб і воду, потім усі, хто хотів, лягали на ниву й качалися по ній, щоб Мати-Земля повернула втрачені сили; при цьому співали жниварських пісень:

... Ой нивонько, нивонько,

Верни нашу силоньку,

Як ми тя зажинали,

Томи силоньку мали.

Тепер ми марнесенькі,

Як лебідь білесенькі.

Саме цей обжинковий сніп-рай, або Дідух, на Різдво ставили на покутті, де мали перебувати душі покійників та духи-душі Ладо. Сіно, яке стелили на стіл, називали Бабою. Разом з Дідухом воно символізувало космічний шлюб у почині світу.

З настанням холодів, а саме 21 жовтня, в народі поминали "осінніх дідів". Діди-батьки "приходили" у гості до своїх родин. Жінки випікали тоді спеціальні калачі, роздавали їх дідам-жебракам, яких наші предки вважали перевдягнутими душами, щоб ті молилися за померлих родичів. Готували також поминальне їство, щоб пара була, бо душі вдихають пару від їжі. Сито

(каша з маком), налисники, гриби, горілку та іншу їжу, але без м'ясного, ставили на покуті, поруч клали багато ложок, бо поминають кожного на ім'я, та наливали в посуд води, щоб душечки померлих повмивалися та пообідали. Для них пекли і три калачі: перша хлібина призначалася давно-померлим пращурам, друга — померлим дідам-батькам найближчого роду, третя — померлим на війні або іншою наглою смертю.

Дідух-бог — то свята пам'ять зоряного неба предків, Сніп-Рай, якого щороку, від покоління до покоління, від віку до віку, оновлюють в родині, єднаючи давні покоління з сучасними. Він завжди був, є і залишиться таїною вічності, як і віра в єдиносущого і всеправедного Господа Всебога.

Вшановують покійників і в останній напередодні Зелених свят тиждень, так званий Зелений, або Клечальний. У цей час, коли починають квітнути жита, оживають душі мертвих, тих, хто помер не своєю смертю — втопився, народився мертвим або помер нехрещеним. Не дай Бог у ці дні розгнівити душі померлих, хоча б русалок. Тоді вони можуть принести лихо — наслати град, зливу, бурю, потолочити жито чи збити на ньому цвіт.

У липні, коли настає час зажинків, умившись джерельною водою та помолившись, люди удосвіта йдуть в поле, щоб зробити жнив'яний почгін — обрядовий сніп. У цей день дух предків особливо увалений до людей, а тому годиться бути чемним, не підвищувати голос навіть на худібку, ситніше її годувати, щоб не наврочити жнивам. При цьому готують непарну кількість снопів (3, 5 чи 7), ставлять їх у коло, а посередині кладуть зажинковий хрест. Зажинковий хрест — дві жменьки збіжжя, складені навхрест. Перед за-жинком, який починав господар поля або найстарша ланка, годилося гарно подякувати душам померлих у родині та випити по чарці, щоб їм добре ікнулося на тому світі.

Згодом, коли настануть власне ленива, вшановують покровителя врожаю Спаса та бога Перуна, бо громовержець не лише громом проганяє чортів та різних дідьків, але й засіває ниви золотим зерном та оберігає від граду урожаї. В кінці косовиці, зробивши "спасову бороду", ланки-лениці витягують з колаюї копи по колосочку і роблять з них квітку-китицю, сніп-рай, або плетуть колосяний хрест і несуть у село. Зерно з "бороди" витру­шували на землю, щоб випустити духа поля, клали на землю хліб і воду, потім усі, хто хотів, лягали на ниву й качалися по ній, щоб Мати-Земля повернула втрачені сили; при цьому співали жниварських пісень:

... Ой нивонько, нивонько,

Верни нашу силоньку,

Як ми тя зажинали,

Томи силоньку мали.

Тепер ми марнесенькі,

Як лебідь білесенькі.

Саме цей обжинковий сніп-рай, або Дідух, на Різдво ставили на покутті, де мали перебувати душі покійників та духи-душі Ладо. Сіно, яке стелили на стіл, називали Бабою. Разом з Дідухом воно символізувало космічний шлюб у почині світу.

З настанням холодів, а саме 21 жовтня, в народі поминали "осінніх дідів". Діди-батьки "приходили" у гості до своїх родин. Жінки випікали тоді спеціальні калачі, роздавали їх дідам-жебракам, яких наші предки вважали перевдягнутими душами, щоб ті молилися за померлих родичів. Готували також поминальне їство, щоб пара була, бо душі вдихають пару від їжі. Сито (каша з маком), налисники, гриби, горілку та іншу їжу, але без м'ясного, ставили на покуті, поруч клали багато ложок, бо поминають кожного на ім'я, та наливали в посуд води, щоб душечки померлих повмивалися та пообідали. Для них пекли і три калачі: перша хлібина призначалася давно-померлим пращурам, друга — померлим дідам-батькам найближчого роду, третя — померлим на війні або іншою наглою смертю.

Дідух-бог — то свята пам'ять зоряного неба предків, Сніп-Рай, якого щороку, від покоління до покоління, від віку до віку, оновлюють в родині, єднаючи давні покоління з сучасними. Він завжди був, є і залишиться таїною вічності, як і віра в єдиносущого і всеправедного Господа Всебога.