САТАНА

У безодні чорнобй, серед мороку і тьми, далеко-далеко на заході, ще далі, ніж де закін­чується земля, видніється велетенська брама. Вхід до пекельного царства оперізують вогні чорної безвісті, що смердять сіркою. Там, серед просто­рої чорноти, возвеличується трон, осяяний страшним пеклом; на ньому, попираючи величезним жезлом небо і землю, сидить Сатана.

Не було ще світу, була лише безладна темйа суміш землі, води, вогню й повітря, а вже тоді з того непроникного згустку, не дочекавшись свого часу народження, постав Сатана.

Від початку світу Господь і чорт-Сатана творили разом. Бог творив там, де сходитиме сонце, святий дух та рай, чорт — у протилежній стороні: небесні хмари, темні зимові сили, височенні гори та скелі.

Коли прийшов час створення людини, Бог та чорт не дійшли спільної думки і, пересварившись, вирішили: чорт зробить людину, а Бог вдихне їй душу. Відтоді ведеться: коли людина помре, то її тіло чи попіл, якщо спалюють, іде в землю, а душа лине до Бога.

По смерті душа людини летить але на край світу, туди, де закінчується земля і починається небо. Між небом і землею є глибоке провалля, через яке прокладено кладку таку вузеньку, як ниточка. Душа мусить іти по тій кладці. Котра душа в Бога щаслива, то пройде так, як павук по павутині, а котра грішна — то відразу з тої кладки впаде і полетить просто в безодню, у пекло.

Сталося колись так, що на землі наплодилося багато всякої нечисті. Звідки вона взялася? Скажімо, де взялися чорти? По-перше, чорти бувають різні. Тіло в них вкрите густою рудою шерстю, очі мають маленькі, кругленькі та червоні. Інші — зі свинячим рилом, яким люблять робити всякі чорториї по річках і ярах. Коли буває гроза, то, налякані громом та блискавкою Перуна, чорти ховаються у вихор. Вихор — то великий чорт, а коли він з'являється не в грозу, то йде чортове весілля. Кажуть: якщо кинути в нього сокиру, то буде на ній кров. Усі ті чорти мають маленькі ріжки, вертлявий хвіст, цапину бороду та ратиці на ногах.

Колись чорт поклявся Богові, що не буде більше робити зла, аби тільки не бути самотнім; щоб не нудитися, захотілося йому мати товариство. Тоді влее був Вирій, Білобог та інші боги. Повірив йому світ, дозволив підійти до живої води та вмочити пальця. Однак чорт вмочив цілу руку і почав нею стріпувати: з тих крапель утворилося стільки чортенят, що затьмарився Вирій. Зрадів чорт, захотілося тоді йому дорівнятися до самого Бога. Тим розгнівив Всебога так, що той закинув його у той непросвітний отвір, звідки чорт колись виліз. Відтоді і залишилося повір'я: як умиєшся, то не можна руками бризкати, бо з тих краплин чорти плодяться. Скільки бризок впаде , стільки й чортів народиться.

З того першочасу Сатана, бо так прозвали чорти головного супротивника Бога-Творця, став володарем пекла. Розгнівані боги скинули чортів з Вирію. Сорок діб довелося їм летіти з неба, щоб опинитися на землі.

Смисл життя Сатани — замінити Бога людиною та викоренити її віру в богів. У нього навіть символи ніби гуманні. Однак трикутник кутом вгору означає Бога, а кутом вниз — Сатану. Те саме з п'ятикутною зіркою: одним кутом вгору — людина, двома променями — Сатана. Сатаністи вважають, що в останній битві проти богів Сатана виступить під прапором з червоною зіркою.

Спочатку на землі не було панства: всі люди були вільними і рівними, не мали ні царів, ані панів. Волхви приносили жертви Богу-Вседержителю, юряний дух предків дарував людям усілякі знання з наук та мистецтв і дбав про високий духовний рівень давніх українців.

І понесли орійці свої знання з рільництва та різних ремесел на всі чотири сторони світу. Але згодом з'явилися старійшини (Сатана ласий на душу), які почали вважати себе розумнішими, інших — невільниками. А панство — то все одно, що багато маленьких царків. Стало те панство битися між собою. Бились-бились, поїси самі не попали в неволю до чужого пана, якого необачні люди нарекли богом-царем, бо що бог-цар скаже, те й вважали за добре.

Зареготав тоді Сатана і сказав на все пекло: "Отепер, коли чоловік назвав себе і царем, і богом, прийшло наше царство, бо рід людський забув Бога". І покарав усеправедний Всебог за цю провину рід людський чварами. Та, мабуть, мало було Божої кари, бо не покаялись люди. Кожне плем'я знову почало видумувати собі царків-богів, молитися до них, а там знову стали битися. Взявся Сатана ходити по світу і бачить: смерть поливає землю кров'ю, посіває попелом та кістками. Зрадів Сатана, що скрізь голод, біда та різні хвороби. І знову розгнівався справедливий Всебог та й покарав людей найстрашнішою карою — неволею!

Заплакав уранішній степ небесною росою, захвилювалися чебрець та полин на могилах предків, затужила душа за чарами природи. Спалахнуло зоряне небо душами предків і став посеред Оріани-України у витканій сонцем Дажбога білій одежі сивочолий тисячолітній волхв, та й сказав:

— Сила орійця — там, де сила світла, бо там — Дажбог! Там, де збирається чорна хмара, — хай згине тьма-Сатана! Там, де люди стають зрадливої крові, — хай згине зло-Сатана! Тоді не буде ката в Україні, а буде Син і буде Мати! Бо Зоряне Царство Предків наших, як і Рідна Віра, вічні!

Полинув у прозору безмежну блакить над золотоколосими нивами жайворон-птах. Зраділа оріаночка-україночка, підбігла босоніж, з пахучим віночком на голові, до мудрого прапрабатька-волхва, поцілувала у засмагле лице та й заспівала пісню про чарівну Лелю-Весну.

Всяка нечисть найбільше боїться грому бога Перуна. Чуючи його, вона пищить, свистить, виє та намагається втекти у різні чортячі місця: багно, болота, ковбані, в очерет, у покинуті хати, до мли­на. Тьма їх ховається під корчами та трухлявими пеньками повалених колись громом дерев, де повно різного гаддя та червів. За багато віків той чортячий страх породив страшне руйнівне чудовисько, перед яким уся ця нечисть повзає та рачкує. Косолапий і розкарячений, обкиданий лишаями, оброслий мохом, з розкуйовдженим, повним грязюки і гною волоссям, Вій завжди весь у землі, бо там і живе — під землею.

На Золотій горі, де ростуть райські сади і живуть душі пращурів, по сусідству з сонцем і місяцем живе і лагідний легіт, від якого діброва заквітає пташиними голосами. Це — голос вітру, а над і під землею живе зловісний смерч пекельної стихії — Борвій. Борвій, або Вій, — це велет-песиголовець з одним оком посеред чола. Коли він спіймає чоловіка, замикає бідного у пивниці і годує лише волоськими горіхами, щоби набрав тіла. Як тільки пере­конається, що чоловік вгодований, кусає його за мізинець лівої руки. Коли кров не сикнула — чоловік обріс уже товщем. Тоді вбиває і з'їдає того чоловіка.

Чорти — то зовсім інша нечисть. Хоча вони й виникли на початку світу від того велетенського чорта — Сатани, який колись був у Бога найстаршим ангелом, однак дуже і дуже змінилися. Почали, як люди, народжуватися, одружуватися, от тільки що не вмирають, одначе старі люди кажуть: є таке зілля, що коли його зварити та покропити тим відваром чорта, то він згорить.

Деякі чорти навіть почали жити серед людей. Знають, як у них можна душу купити, — роблять за те їх багатими, бо золота мають незліченно, аби тільки та людина дала розписку кров'ю з мізинного пальця.

Чорти перевтілюються в будь-яку тварину, крім пса, бо пес — найщиріший друг людини. Чорт може постати у вигляді якогось пана, гарно вбраного в чорний фрак з блискучими ґудзиками, у чорному циліндрі на голові, може перевтілитися в жида, бусурмана, навіть священнослужителя, аби тільки загубити дівчину чи піддурити чоловіка. Не гордують чорти й молодицями. Один чорт довго ходив до молодиці, перебраний за парубка, але якось вона впізнала його та, покропивши відваром зілля, спалила. Але був і інший випадок. Чорт дав сотку чоловікові за те, аби той пустив свою жінку спати з ним. Чоловік згодився, та чорт тої ночі замучив її і здер з неї шкіру.