Розташований у приморській смузі Алупки, серед великого старовинного парку, палац був збудований в 1830-1848 pp. як літня резиденція генерал-губернатора Новоросійського краю Михайла Семеновича Воронцова. Розуміючи цінність південнобережних земель, М. Воронцов особисто подає приклад їхнього освоєння, набуваючи маєтки в Алупці, Масандрі, Ай-Данілі, Гурзуфі тощо. Для літньої резиденції він обирає Алупку, де були численні підземні джерела. Перші земельні ділянки придбані у командира балаклавського сторожового батальйону полковника Феодосія Ревеліоті. Важливі землі прибережної частини закуплені, із зобов'язанням збудування мечеті, у жителів маленького татарського селища, яке розміщувалося в районі нинішнього Малого Хаосу (побудована в 1840 p., мечеть була зруйнована землетрусом 1927 p.). Прибутки з багатьох родових маєтків М. Воронцова та його дружини - Єлизавети Ксаверіївни (уродженої Браницької), а також інтенсивна підприємницька діяльність М. Воронцова уможливили будівництво великої резиденції, відомої нині як Алупкинський палацово-парковий ансамбль. Початок ансамблю покладений будівництвом у 1824 р. архітектором Ф. Ельсоном "тимчасового притулку" (житла), пізніше названого відповідно до своєї архітектури "Азіатським павільйоном" (зберігся в частково переробленому стані), Чайного будиночка на березі моря, готелю та, пізніше, церкви у вигляді античного храму (дві останні будівлі не збереглися).
У 1825-1828 pp. одеський міський архітектор Ф. Боффо почав опрацьовувати проект палацу. У 1830 р. розпочалося мурування фундаментів головного корпусу у формах класицизму за проектом, підписаним Ф. Боффо (архівні матеріали дають деяким дослідникам підстави вважати, що автором цього проекту був англійський архітектор Т. Харрисон). Але М. Воронцов наказав припинити роботи і доручив розроблення нового проекту провідному англійському архітектору Е. Блору. Через рік новий проект було виконано в неоготичному стилі, що відповідало новітньому романтичному віянню в західноєвропейській архітектурі. Як прихильник історичних стилів в архітектурі, Е. Блор використовував переважно форми англійської готики епохи королів династії Тюдорів (панувала в Англії з 1485 до 1603 p.). На відміну від попередніх часів у цьому перехідному стилі вже не застосовували нервюрних склепінь. На місці вузьких постали широкі віконні прорізи, що добре освітлювали приміщення. Замість оборонних укріплень навколо замків з'явилися парки. Але зовні ще залишався старий вигляд замку. Ці особливості стилю, проте з домішками художньо-декоративних форм східної індійської архітектури часів Великих Моголів, і були покладені Е. Блором в основу проекту резиденції. Роботи зі спорудження палацу за новим проектом розпочав узимку 1832-1833 pp. рекомендований Е. Блором архітектор Гейтон. Однак у червні 1833 р. Гейтон раптово помер і на його місце прибув учень Блора, молодий архітектор В. Гунт. У зв'язку з тим, що Блор не приїжджав до Алупки, В. Гунт відкореіував проекг відповідно до рельєфу, спростив декоративні надмірності, доповнив кресленнями проекти окремих корпусів, виконав креслення багатьох малих архітектурних форм тощо. Його особлива заслуга полягає в талановитому використанні фактурних, колірних та художніх можливостей міцного, але дуже важкого в обробленні зеленого каменю (грюнштейну, або діабазу) - основного матеріалу будівництва. Будівництво провадилося дуже інтенсивно. Кількість робітників на будові коливалася від 200 до 300 чоловік На фундаментах, виконаних за першим проектом, був збудований головний корпус палацу з південним арковим порталом, а в 1834 р. закінчено будівництво їдальні та галереї між нею і головним корпусом, яка в 1838 р. була засклена і перетворена на зимовий сад. У цей же час розпочалося розпланування парадного двору перед північним фасадом головного корпусу з улаштуванням підпірного муру з півночі, в який було вмуровано готичний фонтан з датою "1839". У 1840-1842 pp. до їдальні був прибудований Більярдний зал та завершено будівництво двох прямокутних веж обабіч східної брами господарського двору з встановленням на одній із веж годинника з боєм. Побудовано господарські корпуси та стайні, завершено спорудження корпусу для гостей. У 1843-1844 pp. закінчено будівництво бібліотеки, а в 1851 р. біля неї опоряджено "Бахчисарайський дворик" із встановленням фонтану"Марія". Східна від вестибюля половина корпусу - ділова (парадний кабінет, бібліотека), а західна, що має однорядне анфіладне розпланування, призначена для відпочинку (вітальня, зимовий сад, парадна їдальня, більярдна). Далі на схід, у житловому (для гостей) Шуваловському корпусі розпланування обох поверхів коридорне, однорядне. Поверхи сполучаються маршовими та крученими сходами, розміщеними відповідно в окремій клітці та західній вежі. Назва корпусу пов'язана з ім'ям дочки М. Воронцова - Софії Михайлівни, одруженої з графом О. Шуваловим. Подружжя під час приїзду до Алупки займало східне крило, а гості - західне. До палацу в'їжджали з заходу через браму, фланковану двома різновисокими сторожовими вежами, а далі замковою вуличкою (Шуваловський проїзд), оточеною високими, грубого мурування, кам'яними стінами, посиленими контрфорсами. Новою, притаманною вже XIX ст. деталлю, є перекинутий через вуличку металевий ажурний місток, який правив для переходу музикантів на хори парадної їдальні. Характерна для середньовіччя звивиста вуличка сприяє нарощуванню зорових та емоційних вражень при наближенні до головного корпусу палацу, а також створює враження грандіозності ансамблю, який здасться значно більшим, ніж насправді. З півночі площа оточена підпірною стіною, в яку вмонтовано фонтан з датою "1839"; з заходу вона акцентована двома триярусними вежами, які фланкують в'їзд до господарського двору (на правій вежі -годинник з боєм). На протилежному боці площі -в'їзна східна брама. З площі відкривається один з кращих на узбережжі краєвидів гори Ай-Петрі.У березні 1848 р. спорудження групи корпусів палацу було завершене. Надалі утримання садиби стало неможливим для останнього покоління власників Воронцових-Дашкових, які змушені були зменшити площу квітників, здавати прилеглі землі в оренду і навіть встановити плату за огляд садиби. З 1921 р. палац функціонував як музей. У 1945 р. під час Ялтинської конференції керівників урядів СРСР, США та Великобританії в палаці розмістилась англійська делегація. 8-го лютого в приміщенні парадної їдальні палацу відбулася попередня нарада міністрів іноземних справ трьох держав. Після конференції палац використовувався як державна дача. У 1953 р. його було передано під санаторій, а музейну колекцію розмістили в інших музеях колишнього СРСР. Після відновлення за постановою Уряду (1956 р.) музею вдалося повернути лише частину експонатів. Палац являє собою групу з п'яти переважно двоповерхових корпусів, об'єднаних відкритими й закритими переходами. Надзвичайно сміливо, винахідливо й талановито Е Блор розмістив їх обабіч дороги на Сімеїз, чим досяг водночас функціонального й художнього ефектів. Головну, парадну частину палацу він відокремив, пов'язавши її з довколишнім ландшафтом. Корпуси палацу споруджені з діабазу -1 надзвичайно твердого каменю магматичного походження. Центральна частина першого поверху головного корпусу має трирядне анфіладне розпланування. Як і в англійських замках, центральне положення тут займає парадний вестибюль-хол, з'єднаний з північним та південним головними входами. Другий житловий поверх, призначений для господарів палацу, з розплануванпям, аналогічним 1 -му поверху. Центральний ризаліт фланкований триярусними, що здіймаються понад карнизом, вежами з фігурними банями. До веж з одного боку прилягають еркери. Роги ризалітів та еркерів акцентовані півколонами, які переходять у пінаклі з маківками. Понад рівнем карниза - аттик з кремальерами. Архітектурно-художня пластика бань та маківок нагадує індійську архітектуру часів Великих Моголів. Південний фасад палацу відзначається багатоплановістю. Головним у його композиції є центрально розташований портал з глибокою нішею-екседрою, викопаною в мотивах індо-мусульманської архітектури, що особливо проявляється в наріжних вежах-пінаклях, мереживі парапету.зубчастому окантуванні арки. Екседра прикрашена всередині балкончиками на рівні 2-го поверху та ліпним орнаментом по стюку та каменю, а з 1844 р. - шестиразовим написом арабською мовою: "Немає переможця, окрім Аллаха!". Дбайливе архітектурне опорядження екседри пояснюється ще й тим, що Е. Блор надав їй функцій відкритого салону, де відбувалися концерти. У 1863 р. тут востаннє у своєму житті виступав великий актор М. Щепкіп. На фасаді палацу привертає до себе увагу легкість терас-балконів, які підтримуються тоненькими стовпчиками-колонками з оригінальними капітелями у вигляді стилізованих квітів лотосу. Це було новітнім на ті часи технічним вирішенням, пов'язаним зі збільшеними можливостями використання металу в архітектурі. Вісь порталу посилена переходом з першої на другу терасу у вигляді широких сходів з каменю, фланкованих шістьма біломармуровими фігурами левів. Надзвичайно витончено вирішено фасади зимового саду та парадної їдальні, побудовані на контрасті мурованих і засклених площин, де тюдорівська тема знайшла творче переосмислення. Шуваловський та господарський корпуси, відповідно до свого другорядного призначення, мають контрасну до головної частини палацу стриману архітектуру з мінімальним застосуванням декоративних деталей. Алупкинський палац - єдина в Україні пам'ятка, в якій повністю збереглися не лише інтер'єри, а й первісне (в основному) умеблювання. З приміщень Воронцовського палацу найбільший архітектурний інтерес становлять парадний вестибюль, мала вітальня, блакитна вітальня, зимовий сад, парадна їдальня. Парадний вестибюль (хол) архітектурою свого інтер'єру продовжує тюдорівську тему англійських замків. Він має дерев'яну стелю з геометричним малюнком гуртів (імітування колишніх склепінь), дерев'яну підлогу й високі різьблені панелі. Інтер'єр збагачений двома камінами, виготовленими з полірованого діабазу з використанням готичного орнаменту. На стінах - парадні портрети, серед яких, зокрема, портрет графині О. Браницької, матері дружини господаря, яка сприяла будівництву резиденції й парку. Мала вітальня (китайський кабінет) вирішена у стриманій ясно-золотавій гамі, з якою контрастує темнотонований орнамент. Верхня частина стіни декорована китайськими циновками, вишитими руками майстринь-кріпачок. У фризі - оригінальний різьблений орнамент італійської роботи XVI ст. Поширення свого часу китайських кабінетів у дворянських палацах обумовлювалося сплеском інтересу до мистецтва Китаю та Японії. В Україні залишились лічені взірці таких кабінетів, а із збереженим опорядженням - лише в Алупці. Блакитна вітальня - одна з найоригінальніших за декоративним оздобленням кімнат палацу. Первісно була відома під назвою "Сераскирської", або "Турецької", як декорованої на взірець кімнати в будинку Сераскира-паші в Константинополі. Блакитні (раніше - лілові) стіни та стеля уподібнені альтанці. Вони вкриті витонченим, дуже привабливим своєю безпосередністю орнаментом з білих квітів та листя, які в малюнку не повторюються, а звиви стебел не кінчаються. Це робота талановитого майстра-кріпака Романа Фортунатова та його товаришів-ліпників із с. Мошни на Черкащині. З декором стін чудово гармонують камін з карарського мармуру, білі з позолотою меблі в стилі пізнього російського класицизму з одеського палацу Воронцова (привезені до Алупки в 1900 p.), декоративні вази імператорського порцелянового заводу початку XIX ст., бронзові канделябри тощо. Витончене високохудожнє опорядження інтер'єру збагачується постійно присутньою живою картиною природи в північному вікні, зверненому до гори Ай-Петрі. Блакитна вітальня правила й за домовий театр завдяки розсувній дерев'яній перегородці, яка поділяла її на сцену та глядачевий зал. У вітальні читали вірші поети В. Жуковський, Я. Полонський, В. Бенедиктов, О. Толстой. У залі бували адмірали М. Лазарєв, П. Нахімов, С. Макаров. Зимовий сад слугує переходом з блакитної вітальні до парадної їдальні. Первісно за проектом Е. Блора це мала бути відкрита галерея, призначена для більярдної, але вже 1838 р. вона була засклена з півдня і перетворена в зимовий сад. Тут розміщені автентичні декоративні біломармурові скульптури роботи французьких митців XIX ст, які контрастно виділяються на темно-зеленому тлі екзотичних і теплолюбних рослин саду. Особливу увагу привертає портретний скульптурний ряд біля південної стіни, в якому розміщені, зокрема, чудові бюсти господарів палацу М. С. та Є. К. Воронцових роботи відомого французького скульптора Д. Фуатьє, чиї твори прикрашають церкву Мадлен у Парижі. Парадна їдальня - найбільший за площею та висотою (8 м) зал палацу. Відзначається вишуканими пропорціями й високим рівнем художнього оформлення, виконаного переважно в дереві на основі мотивів тюдорівської готики. Стіни обшиті дерев'яною панеллю, яка пов'язує між собою вертикальні пристінні композиції. До центральної композиції на поздовжній стіні входить фонтан у вигляді каміна з полірованого діабазу, викладений всередині італійською майоліковою плиткою з поліхромним зображенням напівфантастичних птахів і драконів. Над ним на рівні 2-го поверху - відкритий проріз хорів з витонченим дерев'яним балкончиком. Центральну композицію фланкують бічні композиції менших за розміром камінів, над якими знаходяться великі живописні полотна славетного французького художника Г Робера. Аналогічні композиції з полотнами Г. Робера прикрашають причілкові стіни, але замість камінів тут використано різьблені буфети, виготовлені в 1850 р. в Парижі в майстерні Гюйоне. Зал добре освітлюється завдяки суцільному заскленню південної стіни, до якої входить великий еркер та портфенетри. Архітектурі залу відповідає умеблювання, в якому центральне місце займає великий, складений з чотирьох частин, стіл з дорогоцінного червоного дерева, виготовлений англійськими майстрами-меблярами в 1 -й половині XIX ст. Стіл прикрашений роботами російських майстрів початку XIX ст. (малахітові канделябри) та славетного бронзівника Франції П'єра Філіпа Томіра (настільна прикраса).
Бібліотека побудована за проектом Е. Блора, удосконаленим В. Гунтом, у 1846 р. Розташування бібліотеки в окремому будинку є рідкісним для тих часів. Зазвичай для цього пристосовувались окремі кімнати в палацах. Вздовж стін залу - високі книжкові стелажі, в які вкомпоновано камін з сірого мармуроподібного вапняку. Над каміном - портрет приятеля сім'ї Воронцових вірменського католікоса Нерсеса IV (художник - Нерсесян). Фонтани, які нині не діють, розташовані на припалацовій території, особливо на терасах регулярного парку та довкілля. Каскад фонтанів був дуже продуманий з метою максимального використання дорогої джерельної води. Частина фонтанів, переважно біломармурових, була придбана та привезена з-за кордону. До них належать, зокрема, каскадні флорентійські парні фонтани першої тераси (болонський скульптор Варнетті, 1846 р.) та фонтан "Амури". Решта фонтанів (діабазові) запроектовані та побудовані в період 1838-1846 pp. В. Гунтом (Готичний фонтан на аванплощі, пристінні фонтани та фонтани-пілони на терасах парку, фонтан "Раковина"). Найстарішими (1829 р.) є фонтани Готичний при Великій дорозі (художник - І. Ковшаров) та "Трільбі" біля Західної брами (художник - І. Ковшаров, каменотес - Яні). Фонтани мають не лише художню цінність, але й символічний зміст та архітектурні риси, які допомагають з'ясувати художньо-стилістичні джерела архітектурного задуму палацового ансамблю. Фонтан Марія розташований у Бахчисарайському дворику палацу і є його головним архітектурно-художнім акцентом, який підтримується й посилюється композиційно підпорядкованим йому фонтаном "Круглим чашоподібним". Обидва фонтани запроектовані та побудовані В. Гунтом у 1851 р. Фонтан "Марія" - це встановлена в глибоку нішу біломармурова стеля, фланкована колонками. На стелі закріплено три ряди витонченої роботи напівчаш. Вода тоненькими струмочками-напівкраплями переливається з одного ряду чаш в інший і так до самого низу, імітуючи сльози. Фонтан задуманий як художнє втілення романтичної легенди про бранку Марію Потоцьку, пов'язаної з широко відомим Фонтаном сліз у ханському палаці Бахчисараю, оспіваним, як і сама легенда, О. Пушкіним. Легенда ця віддзеркалює дійсну долю невільниці кримського хана красуні-гречанки Дінори (Діляри), загиблої в 1764 р. від рук суперниці. Однак від бахчисарайського Фонтана сліз запозичено ідею водяного каскаду з напівчаш, а решта - цілковито самостійний високохудожній твір у традиціях стильового романтичного напрямку "Тюркері" ("Туреччина"), але з заміною східних орнаментальних рельєфів європейськими. Пристінний фонтан розташований на четвертій терасі біля підніжжя кам'яної підпірної стіни. Належить до групи оригінальних фонтанів палацового ансамблю, запроектованих В. Гунтом у формі пристінних стел. Вони виконують роль акцентів, які архітектурно збагачують великі одноманітні площини підпірних стін та одночасно формують ефектний багатоступінчастий водяний каскад терасового саду. Форми фонтана, запозичені з ісламської архітектури Індії, зокрема маківки над витоком води, співзвучні орнаментальним мотивам південного фасаду палацу. Фонтан "Саркофаг" розміщений в амфітеатрі Чайного будиночка, на його поперечній осі й підсилює момент регулярності загальної композиції. Складається він з двох частин - стели та поставленого впритул до неї саркофага, який використано за водоприймальний басейн. Стела з сірого мармуру має форму портала на основі ордерних елементів. Пристінного типу мармуровий античний римський саркофаг II—III ст. н. е. прикрашено горельєфом реалістично трактованої сцени роздирання левом вівці Такий сюжет у римському релігійному сприйнятті трансформувався в символ перемоги людини над смертю. Каскадний (флорентійський) фонтан, виконаний з білого мармуру, є одним з двох однакових за формою та розмірами фонтанів першої тераси, які в парі відіграють важливу роль у художньому сприйнятті парадної частини морського фасаду палацу. Фонтан являє собою пірамідальну композицію з водометного стовпа та приймальних чаш, які закріплені одна над одною, зменшуючись за розмірами вгору. Витончений оголовок фонтана має вигляд складного квіткового суцвіття, в якому, як і в капітелях чавунних стовпчиків балконної галереї палацу, виразно звучить східний мотив лотосу - символу щастя.
Пристінний фонтан "Амури" розміщений перед бібліотечним корпусом на третій терасі в так званому Грузинському дворику і замикає собою перспективу маленького майданчика, розмір якого відповідає його камерному характеру. Фонтан складається з плити-горельєфа, встановленої на задній стінці водоприймального басейну і закріпленої в скелі. Водоприймальний басейн свого часу спирався на діабазові голови левів (нині замінені на кам'яні блочки). Найцікавішою частиною фонтана є біломармурова прямокутна плита з сюжетним алегоричним горельєфом, якого більшість дослідників вважає твором XVII або XVIII ст. Символіка горельєфа (вода - джерело життя; корабель - торгівля, добробут; поливання квітів -плекання науки) була співзвучна різнобічній діяльності М. Воронцова. Можливо, саме через це плита була закуплена ним в Італії. Парк, який займає площу 40 га, є невід'ємною частиною палацового комплексу. Він створювався одночасно з будівництвом палацу запрошеним німецьким садівником К. Кебахом. У роботах активну участь брав директор Нікітського ботанічного саду А Гартвіс. Пильну увагу створенню парку приділяла Є. Воронцова, визначаючи тематику окремих композицій. Дві селекціоновані А. Гартвісом троянди були занесені до світового каталогу. Одна з них дістала назву "Елізабет Воронцова". Дерева, чагарники, квіти постачалися з усіх країн світу і насамперед з Нікітського ботанічного саду та парку "Олександрія", що в Білій Церкві. За характером рельєфу та зелених композицій парк виразно поділяється на Верхній (західна та східна частини) і Нижній (центральна та східна приморські частини). В основу побудови парку було покладено ідею створення його в романтичному ландшафтному, тобто найбільш наближеному до природи, стилі, яким захоплювалася Європа у 2-й половині XVIII ст. Визнано, що парк в Алупці, поряд з парком "Софіївка" в Умані та "Мопрепо" під Виборгом, є найяскравішим серед парків на теренах Російської імперії втіленням цих романтичних настроїв. Великого значення в парку було надано розкриттю зовнішніх панорам, особливо після приїзду до Алупки у складі царської свити знавця цієї справи поета-романтика В. Жуковського, який відзначив недостатній зв'язок парку з довкіллям. Щоб виправити цей недолік, М. Воронцов навіть виїхав до Англії для ознайомлення з особливостями пейзажних парків. Після цього Верхній парк розкрив перспективи на гірське пасмо з домінантною вершиною Ай-Петрі, а Нижній - в бік неосяжного моря. Розпочалося будівництво парку з освоєння в 1824-1829 pp. північно-західного кута території Верхнього парку, що було пов'язано з будівництвом тимчасового житла господарів. Тут закладено оливковий та перший у Криму (найбільший і досі) кипарисовий гай, посаджено перші магнолії, очевидно, привезені з парку "Олександрія". Існуюча нині екзотична пальмова алея - пізніших часів, вона посаджена в 1860-1880 pp. садівником І. Бешковичем. З будівництвом головного корпусу палацу на схід від нього розпочалося створення найбільш романтичної частини Верхнього парку, до якої входять Малий і Великий хаоси та їхнє довкілля. Малий хаос - це нагромадження скель і великого каміння в поєднанні з дикою та спеціально посадженою рослинністю, аранжовані К. Кебахом у 1824— 1827 pp. у своєрідну низку природних інтер'єрів, пов'язаних стежками з короткими "древніми" напівзруйнованими сходами. Це мало на меті викликати відчуття максимального злиття з природою. Такий підхід схвально відзначив В. Жуковський під час відвідин Алупки в 1837 р. Великий хаос - вражаючий каскад кам'яних брил застиглої та зруйнованої землетрусом магми - знаходиться північніше, в глибокій улоговині, до якої веде прокладена в 1824-1826 pp. "дика" стежка. Численним водним каскадам та групі ставків поблизу самшитового гаю було надано характеру гірських озер. Поряд з ними - сформована К. Кебахом у 1830 р. Платанова галявина, яка прикрашена, крім платанів, ще й гігантськими, 45 м заввишки, секвоями. Далі на схід на пологих схилах простягається пейзажний район Верхнього парку, розпланований вільно, відповідно до рельєфу та задуманих зелених композицій. Тут під керівництвом К Кебаха у 1830-1840-х роках створено Сонячну і Контрастну, а в 1840-1850 pp. - Каштанову галявини, поєднані парковими дорогами з послідовним розкриттям довколишніх краєвидів. Кожна з галявин має свою, притаманну лише їй, художну характеристику. Зокрема, затіненим частинам парку в районі хаосів особливо контрастує розлога, відкрита до світла сонячна галявина. Окремим куточком Верхнього парку є територія на північ від аванплощі палацу, до якої входять велетенський Місячний камінь та діабазовий павільйон над басейном (архітектор - В. Гунт, 1848 p.), поряд з яким у давнину в дусі тогочасних романтичних настроїв були створені штучні руїни акведука. Роботи у Нижньому парку проводилися одночасно з розбудовою Верхнього парку. Навкрути Чайного будиночка розплановано амфітеатр і встановлено фонтан "Саркофаг". Влаштовано регулярний сад з квітниками, для чого за проектом В. Гунта споруджено чотири тераси, зміцнені кам'яними підпірними стінами. Друга та третя тераси поєднані сходами, четверта прилягає до приморської дороги. Тераси, захищаючи припалацову територію від зсувів грунту, водночас надають паркові більшої репрезентативності. Головною частиною терасної композиції є розташована по осі палацової екседри Левова тераса зі сходами, щедро прикрашена біломармуровими скульптурами. У східній частині Нижнього парку, розпланованого також у пейзажному стилі, привертають увагу урвисті схили прибережжя, де завдяки скелям з майстерним наближенням до природи влаштовано великі водяні каскади, воду до яких підведено з джерел Верхнього парку. Воронцовський палац з парком в Алупці є найвизначнішою пам'яткою доби пізнього романтизму в Україні.
Є. В. Тинамович
