ДЕБАЛЬЦЕВЕ

Місто обласного підпорядкування, розташоване на кордоні з Луганщиною за 75 кілометрів від Донецька серед перехрестя залізничних і автомобільних доріг міжнародного значення. Великий залізничний вузол.
Свій літопис Дебальцеве починає з 1878 року, коли відкрився регулярний рух поїздів на Донецькій кам’яновугільній магістралі. Своє ім’я місто успадкувало від Іллі Миколайовича Дебальцова, колезького асесора, який був власником села Іллінки. Дебальцов поселив частину селян на північних кордонах своїх володінь. Тоді і з’явилася друга назва цього селища — Дебальцівка. В документах разом з назвою Іллінка додавалося уточнення в дужках — Дебальцеве.
Першими поселенцями були будівельники залізниці. На схід і на захід від залізниці тягліїся вулиці Головна, Вокзальна, Велика. У 1897 році в селищі мешкало 2048 чоловік.
У роки революції і громадянської війни Дебальцеве стало ареною жорстоких боїв і було зруйноване. Населення зменшилося з 20 до 8,6 тисячі чоловік. Але дебальцівці завзято і наполегливо відроджували своє місто. Вони крок за кроком реконструювали залізничний вузол і навіть збільшили його технічне оснащення. Дебальцівське відділення досягло рекордного рівня відвантаження — 3370 вагонів за добу. Разом з цим значно збільшився випуск продукції на Дебальцівському машинобудівному заводі. У 1925 році він брав участь у спорудженні Новокузнецького та Магнітогорського комбінатів. А з 1964 року став спеціалізуватися на ремонті металургійного устаткування. Продукція заводу експортується в 11 країн світу.
Життя дебальцівців трохи налагодилося, і до 1937 року населення зросло до 33 тисяч. Але наступне десятиріччя спричинило нові випробування. Вогняний смерч війни 1941-1945 років приніс місту непоправні втрати. Населення Дебальцевого вдвічі зменшилось: 384 чоловік розстріляно фашистами, 1139 дебалцівців не повернулись до рідного міста, поповнивши скорботний список жертв війни.
Період 50-80-х років минулого століття — час промислового, господарського і культурного розвитку Дебальцевого, яке піднімали на ноги не тільки дебальцівці, але й мешканці сусідніх сіл. Результатом такої наполегливої праці стало введення у жовтні 1953 року першого турбогенератора Миронівської ТЕС. На березі водосховища, створеного вмілими руками людей, зростало й розвивалося нове селище енергетиків — Миронівське, яке поступово перетворювалося в промисловий супутник Дебальцевого і врешті-решт стало підпорядковуватися Дебальцівській міській раді. У ньому з’явилися завод залізобетонних конструкцій, деревообробний комбінат, палац культури, кінотеатр, лікарня, школи, дитячі садки, стадіон.
Сьогодні Миронівське — це сучасне селище міського типу, розташоване у 20 кілометрах від Дебальцевого. Населення — 8,9 тисячі чоловік, площа — 413,4 гектара. Житловий фонд нараховує 155 комунальних будинків і 650 приватних.
На території селища розміщені підприємства й організації енергетики, будівництва, промислового залізничного транспорту, газозабезпечення, 16 підприємств малого і середнього бізнесу.
У 1969 році поряд з Дебальцевом з’явилося ще одне підпорядковане йому місто — Світлодарськ. Сьогодні це красиве упорядковане містечко: висотні й п’ятиповерхові будинки розташовані живописними групами з зеленими майданчиками. Воно зростало поряд з однією із найпотужніших в Європі Вуглегірською теплоелектростанцією. Невдовзі за високі трудові показники місто було нагороджене орденом Трудового Червоного Прапора, а 85 робітників, що відбудовували підприємство, удостоєні орденів і медалей.
У Світлодарську побудовано понад 200 тисяч квадратних метрів загальної житлової площі, 2 школи, 4 дитячих комбінати, кінотеатр, лікувальний комплекс і профілакторій, музична школа, спорткомплекс з плавальним басейном. На березі водосховища посаджений парк, обладнаний пляж і човнова станція.
За свою 129-річну історію Дебальцеве перетворилося на цілий край зі своїми традиціями і способом життя.
Сьогодні в Дебальцевому 148 вулиць, 12 загальноосвітніх шкіл, 3 школи естетичного виховання, 13 дитячих садків, професійно-технічне училище, 11 бібліотек, технікум за-лізничного транспорту, історичний музей, культурний центр, палаци спорту.
Промисловість міста представлена переважно електроенергетикою (Вуглегірська й Миронівська ТЕС) і виробництвом будівельних матеріалів. Електростанціями міста виробляється 4431 мільйон кіловат електроенергії на рік. Промисловими підприємствами реалізується продукції на 906 мільйонів гривень. У місті створюються умови для розвитку малого й середнього бізнесу, проте найбільша частина населення зайнята на залізничному транспорті і в промисловості.