Найбільше місто (220.7 тис. жителів) і центр області, розташоване у межиріччі Бистриці-Солотвинської і Бистриці-Надвірнянської, ледь вище за течією від місця їхнього злиття.
Поселення в 1662 р. заснував польський коронний гетьман С. Потоцький, який назвав його на свою честь Станіславів і в тому ж році домігся Магдебурзького права для свого нового володіння. За традицією того часу у місто для розвитку ремесел і торгівлі були запрошені вірмени і євреї, що вважалися неперевершеними фахівцями цього бізнесу на польських землях. їхня працьовитість і заповзятливість, помножені на можливості Потоцьких, уже до кінця XVII ст. перетворили Станіславів у великий ремісничий центр, до того ж розташований на головному торговому шляху зі Львова в Молдавію та гирло Дунаю. Найстарішими спорудами Станіславова, що дійшли до наших днів, є палац Потоцьких (1672–1682 рр.) і парафіяльний (фарний) костел Пресвятої Діви Марії (1672–1703 рр.), що з 1979 р. використовується як Музей мистецтв. Ще один неодмінний архітектурний атрибут міста — ратуша, у якій розміщався польсько-український магістрат, була побудована в центрі ринкової площі в 1695 р.
Між світовими війнами вона була докорінно перебудована поляками в 1929–1932 рр. і перетворилася на найвідомішу конструктивістську споруду на теренах усієї Західної України. Колишня ратуша, в приміщеннях якої розміщена експозиція краєзнавчого музею, знаменита ще тим, що саме над нею в 1990 р. вперше у країні був піднятий символ незалежної України — жовто-синій прапор. Сучасна влада міста та області займає значно більш місткий будинок, побудований у помпезному адміністративно-радянському стилі.
На початку XVIII ст. у Станіславові з’явилися головні католицькі просвітителі — єзуїти. Ними був зведений найзначніший у місті костел (1729 р.), що згодом став кафедральним собором української греко- католицької церкви, а духовна школа, створена А. Потоцьким ще в 1669 р., була перетворена на єзуїтський колегіум (1744 р.). Для вірменської громади міста, яку ще в перші роки її появи в Станіславові прилучили до унії, в 1762 р. на ринковій площі побудували костел. Це, втім, не утримало їх у місті, і за сім років австрійський уряд переконав майже всіх вірменів Станіславова переселитися за Карпати на імперську територію. Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. місто входить до складу Австрії і стає одним з 18 окружних центрів Галичини. Австрійський уряд викупив його в 1801 р. у П. Потоцького, і місто перестало бути приватною власністю. В 1866 р. завдяки вдалому географічному положенню Станіславів стає важливим залізничним вузлом, а роком пізніше – центром повіту.
У другій половині XVII — початку XX ст. значно виріс обсяг міського будівництва. Десятки адміністративних будівель, гімназій, готелів, що збудовані в ці роки, формують привабливий архітектурний вигляд центральної частини сучасного Івано-Франківська. А пішохідні вулиці, що з’явилися в останні роки, серед яких здавна користується особливою популярністю у городян т.зв. “стометрівка”, створюють затишну атмосферу, властиву містам Західної України. Панування в Станіславові католицької церкви, що тривало сторіччями, практично витиснуло з його культового архітектурного вигляду православні риси. Наприклад, Українська православна церква розташована в костелі і палатах духівництва (1895 р.), що примикають до нього, і зовні може бути ідентифікована лише за формою хрестів на храмі.
Спроба в 1918 р. в умовах розвалу Австро-Угорської імперії і громадської війни проголосити Західноукраїнську Народну Республіку із центром у Станіславові закінчилася новою польською окупацією, що протривала два десятиліття. Цей час вніс свою лепту і в архітектурний силует міста, прикра-сивши його, зокрема, розташованими по сусідству стрімким костелом Іосифа (1920-ті роки) і величною Троїцькою церквою (1935 р.). Із встановленням радянської влади місто стало називатися Станіслав, а в 1962 р. було перейменовано на Івано-Франківськ.
