Я закрила останню сторінку книги «Дика слива мейхуа» Наталія ШАПЛИЧЕНКО.
Засумувала, тому що не хочеться розлучатися з героями цієї дивно доброї і пізнавальної книги. Автор щедро ділиться своїми враженнями про перебування в Китаї - стародавній та загадковій країні, сповненої вікових традицій, таємниць, скарбів, країні, яка до цього часу для іноземця перебуває «за сімома печатками».
Мені доводилося читати різні книги про Піднебесну, але всі вони виокремлювали лише одну проблему, наприклад, філософію, екологію, психологію, юриспруденцію, можливості бізнесу ...
А життя ж багатолике! І мені завжди хотілося дізнатися, а які ж вони - китайці? Чим захоплюються? Як працюють і відпочивають? Про що мріють? Як люблять? Яку їжу готують? Відповіді на ці питання я знайшла в «Дикій сливі мейхуа». Наталія ШАПЛИЧЕНКО можна назвати першовідкривачем справжнього Китаю для українців. Автор дуже яскраво розповідає про свій досвід спілкування з великими майстрами і простими китайцями з далеких сіл, про силу духу китайського народу, про їх душі, вікові традиції, які підтримуються в самому серці китайських сімей. Про їх надії на краще майбутнє, про безмірну працьовитість, гостинність, радості від народження дітей. Всі враження, всіх зустрінутих людей, всіх майстрів вона відобразила у фотографіях, їх в книзі понад 800. Завдяки цим знімкам читач може на власні очі насолодитися божественними пейзажами, священними горами, найпотужнішими дамбами і повноводними ріками, пишністю народних промислів і, звичайно ж, буддійськими і даоськими храмами. А ще ШАПЛИЧЕНКО встигла підглянути і сфотографувати приголомшливо цікаві побутові моменти з життя китайців.
Розповідь у книзі починається в 2012 році, коли весь світ чекав кінця світу, а Наталія з чоловіком академіком Василем Ващенко їхали в Китай, куди їх запросили на роботу, і закінчується в 2015, коли Україна знаходиться в стані неоголошеної війни. Автор проводить багато паралелей між Китаєм і Україною, порівнюючи побут, легенди, реформи, кулінарію, нетрадиційну медицину, поезію, ремесла, релігії, архітектуру, свята, виховання дітей, холокост, проблеми сільського господарства, взаємини між людьми. Книга, як і все наше життя, вийшла насиченою та різноманітною - сльози, сміх, горе, любов, ненависть, страхи, надії ... І все це описано дуже емоційно, гармонійно, яскраво, часом з гумором - так, що, по-хорошому, хочеться пройти той же шлях разом з Автором, а головне, піднятися на Нефритову гору Імператорів Тайшань, подолавши 7.200 сходинок і зустрівши схід Сонця ... Саме стоячи на вершині Великої гори Автор просила кращої долі для України. І це зворушує до глибини душі, тому що разом з Наталією бажали миру і процвітання нашій країні китайці. Розумієш: все люди хочуть МИРУ!
Назва книги - «Дика слива мейхуа» - подвійний образ. Перш за все, це дика слива, квітнуча до улюбленого в Китаї свята Нового року, коли ще лежить сніг. Еталон виживання, стійкості і завзятості. Символ сили духу китайського народу. Це дерево надзвичайно красиве і захоплює своїм кольором всіх навколо. Назва перегукується з іменем, яке дав автору книги селянин з гірської глибинки. Мейхуа - в імені людини, як символ дерева, чий дух не зламати.
В одній із глав автор розповідає чи не про єдине у світі плем’я матріархату, загубленому далеко в горах, про людей, які вперше побачили машину 20 років тому, про чоловіків, які ходять до коханих таємно вночі в заповітне віконце на другому поверсі. Цю главу Наталія ШАПЛИЧЕНКО неспроста назвала «Загублений жіночий рай», розкриваючи суть відносин, звичок, легенд, танців, пісень, обрядів, життя і відходу з неї (особливо для Матріарха малої народності мосо).
Автор познайомилася сама і характерними штрихами знайомить читачів з нелегкою історією китайського народу, часом трагічної і романтичної, але завжди згадує з повагою. Веде читача в ресторан «Маленький Париж», заснований закоханою парою (французом і китаянкою), на священні гори і розповідає про проблеми з народженням «зайвої» дитини.
Вражають барвисті деталі побуту, які доносять до читача самобутність китайського народу, його незламну любов до життя, дітям, людям похилого віку, творчості та історії. Не у багатьох в нашій країні є сувій з іменами предків, а китайці всіх пам'ятають і шанують. Емоційний, індивідуальний стиль письма, прекрасно вивірені мовні одиниці допомагають читачеві чітко зрозуміти і «побачити» ситуацію або конкретних людей. Все описано з любов'ю і повагою до Людини, до Майстра і до Нації.
Дякую за книгу. Хочеться побачити її продовження.
Ірина Виноградова
