У спадок від попередніх поколінь городян ми разом із архітектурними пам’ятками Чернівців: храмами, ансамблями майданів і вулиць, - отримали й пам’ятки словесні - імена околиць, кутів і вулиць нашого старовинного міста. На жаль, із цим спадком ми теж обійшлися вельми недбайливо.

Ім’я самого міста Чернівці дійшло до нашого часу від першої писемної згадки нерушеним. Знаменита грамота господаря Олександра Доброго від 7 жовтня 1408 р., яка впорядковувала митну справу в цьому важливому пункті міжнародної торгівлі, подає назву Черновьци, Черновцы, мыто Черновьское, - відповідно до тодішніх традицій староукраїнської літературної мови.

 

Взагалі, топоніми із суфіксом -івці /від давнього -овци, -овцы/ є досить характерними для нашого краю - від першої половини XV ст. відомі такі буковинські села, як Гавриловци /1445/, Иванковци /1452/, Юрковци /1448/, Вашковцы, Васковци /1431, 1433/, Стануловци /1432- суч. Стальнівці/, Топоровци /1412/, Шировци /1453 - суч. Горішні Ширівці/, Неполоковци / 1425/. Первісно імена згаданих сіл означали назву мешканців цих поселень, засновниками або власниками яких були відповідно Гаврило, Іванко, Юрко, Вашко чи Васко /від Івашко, Івасько/. Таким чином, нащадки чи піддані Гаврила звалися гаврилівцями, Юрка - юрківцями й под.

У цьому ряду належить розглядати й ім’я нашого міста. Одразу б хотілося звернути увагу на особливості написання цієї назви уже з перших згадок. Наявність голосного е в першому складі свідчить, що корінь топоніма сягає часів, коли в староукраїнській мові ще не відбулося ствердіння шиплячих, - себто до XIII ст. /порівняй також ім’я села Въшняа Чернавъка, яке згадується 5 квітня 1412, р./. Що означала первісно власна назва Черн /або Чернь/: ім’я засновника-власника чи це відголосок літописного града Черна?  про це без достатніх документальних свідчень можемо лишень здогадуватися. Зате з пізніших джерел відомо про боярський рід Чорних, зокрема його представники Дума Чорний, Кристя Чорний і Фетя Чорний у першій половині XV ст. незмінно виступали серед гарантів господарських грамот. Не виключено, що котрийсь із більш ранніх представників цього впливового роду /що міг належати і до місцевої української знаті ще від галицьких часів/ свого часу отримав за "правую и вьрную службу" "букату землі" над Прутом,

У перших згадках про Чернівці форма присвійного прикметника звучала як Черновский. Такою вона збереглася і в часи Федьковича /"Та до славної до тої вербецирки Чернівської"/, а в народному мовленні дійшла до нашого часу. Подібна модель дуже поширена в місцевій топонімії - у народі кажуть: вашківський /від Вашківців; мало би бути "вашківецький"/, неполоківський /від Неполоківців/, юрківський /від Юрківців/ і навіть офіційно - топорівський /від Топорівців/.

Мабуть, доцільно зупинитися й на тому, як звучало ім’я нашого міста в мовах сусідів. Відомий картограф першої пол. XVII ст, француз деБоплан зафіксував тогочасне польське звучання назви: Сгагпо\Усе. У цьому ж столітті в ужитку з’являється як паралельний і молдавський варіант назви: у волости Чернъуцкои /1641/. Австрійці теж намагалися пристосувати топонім до мовних норм німецької мови: Сгегподуіїг. До речі, звідси виник і просторічний російськомовний варіант назви міста Черновицы, який пізніше витіснився літературно нормативним Черновцы.

Сивої давнини сягають і витоки імен чернівецьких передмість - колись окремішніх сіл, а то й навіть міст: Цецина, Ленківців, Роші, Садгори, Горечі.

Сьогоднішній Цецин, - скромне урочище з однойменною горою під Чернівцями, - важко повірити! - у ХІУ~ХУ ст. був у числі важливих городів-твердинь цілого Дністрово-Прутського порубіжжя України-Русі. У документах цього періоду город згадується у різному звучанні: Цецин /1395/, от Цьцина /1479, 1481/, Чечюнь, Нечюнь /кін, XIV ст./', Цецунь /1433/. Дійшли до нас й імена місцевих діячів: пана Хотька Цяциньского /1404/, пана Щефула Цецюнского /1440/, - які управляли адміністративною одиницею, відомою з грамот як Цъциньска держава.

Джерела XIX - поч. XX ст. зафіксовують форму жіночого роду: Цецина. А в сьогоднішньому мовленні чернівчан набирає, не без упливу російськомовного середовища, форма середнього роду: Цецино.

Структура цього топоніма виказує в ньому архаїчне утворення: на думку мовознавця Д.Г.Бучка, в основі назви лежить скорочена форма від якогось складного праслов’янського чи давньоруського імені /наприклад, Цецерад; порівняй також давнє Хотень - від Хотько, Хотимир, Хотислав/.

Роша - в австрійський період до цього передмістя, населеного, переважно, німцями - вихідцями зі Швабії, вела від центральної частини міста вулиця Рошоша /нині вул, 29 березня/. Сьогодні приїжджим та молодим поколінням городян назва передмістя сприймається як покруч від рос. "роща". Плутанину в етимологію внесло й перейменування, штучно запроваджене за сталінських часів, на Красногоровку /за документами - на Червоне/. Таким чином, назва виводилася від молд. "рош", "рошу" - "червоний". А між тим споконвічне ім’я цього поселення звучало цілком по-слов’янськи: Рошоши /1785/, Рошош /1795/. Остання форма вживалася місцевим українським населенням ще на пам’яті старшого покоління.

Розкриттю етимології цієї назви присвятив спеціальну працю відомий дослідник буковинської топонімії Ю.О.Карпенко, який вивів її від форми Росош, котра у свою чергу виникла від загального слова "розсоха" - в значенні "розгалуження", "роздоріжжя". До речі, історик і мовознавець Мирон Кордуба на початку століття зафіксував у с. Банилів Руський, нині Вижницького району, місцеву назву поля Росохатий, а в с. Банилів Підгірний Сторожинецького району й досі побутують назви урочища Рошишний і лісу - Росішний.

Теперішня ж форма назви околиці закріпилася у мовленні під упливом офіційного нім. Яовсії, яке в міжвоєнний період зазнало румунізації. Отож, нинішня Роша являє собою своєрідний мовний гібрид слов’янської першооснови, німецької звукової форми і румунського закінчення.

Монастириська - це старе передмістя лежить у районі вулиці Сторожинецької. З документів XIX ст. відомі дві паралельні форми цієї назви: на -исько /-иска/: Монастирисько /ще Манастириска/ і на -ище /у мові молд. населення -иште/: Монастирище, Монастириште. Ці суфікси виступають, по суті, синонімами, оскільки обидва означають місце, де знаходився колись монастир. У даному ж випадку, очевидно, маються на увазі монастирські володіння.

Клокучка, - як і більшість чернівецьких передмість, теж свого часу була окремим селом /можливо, воно згадується під ім’ям Клокучна від 1 квітня 1645 р./. Але вже 1785 р. назва Кіокисгка подається з приміткою, що це передмістя Чернівців. Воно розпочиналося одразу за Троїцькою вулицею /нині вул. Б.Хмельницького/. В австрійський період українська- народна назва звучала ще як Клокічка.

Назва передмістя виникла від імені річки Клокучки чи Клокучі, правої притоки Пруту, на якій цей кут розташований і досі. Щоправда, з огляду на теперішній жалюгідний стан цієї водойми, етимологія назви - "та, що клокоче", - сприймається вже як гірка іронія.

Калічанка - розпочиналася одразу за т. зв. "Єврейським містом" /див. далі/, від котрого туди вела Калічанська вулиця /нині Одеська/, У документах ім’я цього передмістя Чернівців з’являється відносно пізно: від XIX ст. як Kaliczanka. Деякі мовознавці, зокрема Ю.О.Карпенко, виводять назву від слова "каліка" в значенні "жебрак", "убогий" - прозорий натяк на низький рівень життя тогочасних мешканців передмістя.

Гореча - передмістя в районі суч. вулиці Руської. Ця вкраїнська за походженням назва протягом часу свого існування теж зазнала мовних метаморфоз, загалом характерних для нашого міста з його різноплемінним складом населення. Ще 1718 р. якийсь капітан М.Замфір придбав у власність "луг, званий Гореча".

Ця назва дала ім’я одразу двом поселенням, які виникли тут. Одне виросло довкола однойменного монастиря Ногесеа /1737/. Існувала й інша Гореча, в деяких документах названа Старою /нім. Alt-Horecza/. Примітно, що ім’я цього села на перших порах послідовно згадується у формі серед, роду - характерній саме для української топонімії: Horetzc /1776/, Хорече /1785/, Horecze /серед. XIX ст./. Пізніше назва зазнає впливу румунської мови: до закінчення долучається артикль жін. роду -а: Horecza. Австрійці доповнили ім’я передмістя означенням "Міська": Stadtisch-Horecza. Після 1918 р. ця назва зазвучала в румунському перекладі: Ногесеа Urban (від рум. urban - "міський"), себто "Гореча Міська". Остання ж назва набула в сучасній міській говірці звукової абракадабри: Гарячий Урбан - як тепер часто іменують це ціле передмістя.

По-іншому склалася доля монастирської Горечі. За австрійської доби за цим селом закріпилася назва Ludy Horecza, - що можна тлумачити як іншомовну "редакцію" української конструкції "люди з ГоречоГ, або "люди з монастиря Гореча".

Поетична назва одного з районів Чернівців, а до війни окремого містечка, - Садгори, - викликає чимало домислів. Чернівецький історик австрійської пори Й.Полек відсилає нас до осені 1770 p., періоду російсько-турецької війни за панування над Дунайськими князівстами, - коли в долині Пруту, вкритій непролазним лісом, поблизу с.Рогізни, на берегах струмка Тарнава чи Тарнавка, - розпочалося будівництво монетарні. Протягом 1771-1774 років тут із трофейних турецьких гармат карбувалися гроші для потреб російської Дунайської армії, а також дзвони й легкі гармати.

Власником цього підприємства був барон Гартенбергфон Садогурскі /Gartenberg von Sadogurski/, таємний радник короля Польщі і курфюрста Саксонії. За походженням саксонський дворянин Петер-Ніколаус Гартенберг мав на ту пору чималий досвід у виготовленні мідної монети. У 1768 р. Гартенберг, будучи орендарем обох монетарень Речі Посполитої, отримав польське дворянство й відповідно шляхетське ім’я - Sadogorski. Так на польський лад переінакшили німецьке прізвище барона /порів. нім. Garten - "сад" і Berg - "гора"/.

Колонія, що виросла довкола монетарні, - а населяли її на перших порах запрошені Гартенбергом німецькі майстри, - свою назву отримала, природньо, за ім’ям засновника. Але що цікаво, - в основу топоніма було покладено саме польське ім’я барона, - як більш зрозуміле для російської військової адміністрації, а головне - довколишнього українського населення. Причому, назва прижилася одразу - про це свідчить хоча б позначення місця випуску на медалі, присвяченій заснуванню Гартенбергом у Молдавському князівстві масонської ложі: Sadogura. Очевидно, під упливом російської мови первісний сполучний голосний о було замінено на а, з котрим назва фігурує вже на перших австрійських картах та в документах: Sadagura. До речі, австрійці сприйняли польське шляхетське ім’я барона як саме російськомовний відповідник його прізвища.

На рубежі XVIII-XIX ст. поселення орендує інший барон - фон Мустяца, і завдяки його клопотанням Садагура 7 грудня 1801 р. отримує статус торгівельного містечка. Пам’ять про баронів Мустяц, до речі, збереглася в місцевій назві урочища Баронів Сад чи Баронівка.

Народна етимологія згодом переосмислила топонім як сполуку слів "сади гора", щоправда, залишивши чисто польську "гуру". Так виникла форма Садигура, яку ще й по сьогодні можна почути в народному мовленні. А 1946 р. в містечка з’явилася офіційна назва - Садгора. Як на нашу думку, таке перейменування не суперечить історичній традиції.

Жучка - нині частина Садгірського району, що лежить у районі вулиць Хотинської, Калинівської та прилеглих до них /Стара Жучка/. Село згадується як Zuczka ще 22 червня 1620 р. французьким картографом де Бопланом. Пізніше, коли первісна етимологія назви вже була затемненою, з’являються різні варіанти в її написанні: Жушка /1752/, Джушка /1758/, Шушка /1785/.

У XIX ст. виникла необхідність у розрізненні старого села від нового поселення - Нової Жучки, яке розташоване одразу за власне Садгорою. Нову Жучку місцеві мешканці ще інколи називають Підгорою.

У міжвоєнний період село було перейменоване на Моший Веки, оскільки окупаційна адміністрація сприйняла назву одного з кутів Мушиї /від імені мешканців/ - як похідну від рум. mosie "маєток", "дідизна", Цей новотвір серед населення Старої Жучки не прижився.

Ойконім Жучка - за структурою, безперечно, українського походження, - виник, можливо, від імені першого власника /у пізніші часи село належало до власності Православного фонду/ або ж від гідроніма, який на сьогоднішній день втрачено.

Денисівка - нині цс кут у Старій Жучці та Ленківцях, що лежить одразу за Прутом, у районі приміської автостанції. Свого часу - окреме село, яке згадується з XVII ст.: Denisiuca /1627/. У XVIII ст. Денисівка відходить до міста як земля для присадибних ділянок городян - це відомі з документів Денисівські городи.

Назва із суфіксом -івка є досить характерною для місцевої топонімії й означає приналежність поселення до певного власника або ж його нащадків чи підданих. У даному випадку назва виникла від особового імені Денис чи родового Дениси.

Ленківці - до складу Садгірського району долучено порівняно недавно. Це одне зі старих поселень Буковини, що згадується ще 23 лютого 1488 р. як Лънцовичово село. Родина Ленци /прізвище - від імені Ленко, звідси й похідне ленківці - себто, нащадки чи піддані Ленка / володіла своєю вотчиною і на століття пізніше: 1599 року Марина, дочка Магди Ленци, продала свою частку цього села. Під цим роком згадується й молдавський варіант топоніма: Ленцешть. Українська ж назва на -івці, - яка, безперечно, передувала молдавській, - дійшла до нашого часу лише з австрійських джерел: Lenkifze /1774/, Lenkofzy /1774/, Lenkiwce /1785/. Австрійці перейменували село, розділене на той час між Барновським монастирем і приватними власниками, по-своєму: Lenkoutz-Cameral і Lenkoutz-Privat. Відголоски тих найменувань збереглися у мікротопонімії Ленківців: горішній кут інколи зветься Приватним, а долішній - Камеральним.

Рогізна - донедавна окремішнє село, нині входить до Садгірського району. В грамотах згадується ще 7 жовтня 1519 р. як Рогозна. В ав¬стрійський період засвідчена сучасна форма: Rogisna, Рогисна /обидві - 1774/.

Топонім виводять від назви рослинй рогози чи рогіза, що полюбляє болотисту місцевість, до речі, характерну для тутешнього ландшафту.

Мандрівка у старі Чернівці вийшла б неповною без згадки про народні імена кутів, майданів і вулиць.

Ділове життя торговельного міста, якимзавшебули Чернівці, кипіло довкола кількох майданів чи "пляців" /від нім. Platz, "майдан", "площа"/. Серед тих "пляців" чільне місце посідав звісно, згадуваний у попередні розділах Ринок - головний майдан міста, на якому виросли Ратуша, поважні банки, престижні готелі й ресторани. Назва Ринок, звичайно, поширювалася на весь довколишній квартал.

Від Ринку променями в усі частини міста розтікалося 7 вулиць: Ратушна, Лілійна, Божниці, Поштова, Головна, Руська й Панська.

Ратушна обтікала Ратушу ліворуч /якщо дивитися від Ринку/ й пролягала старим торговельним шляхом, що вів до Сочави, Біля "Чорного Орла" вона переходила в Семигородський шлях /оскільки він також вів де Семигороду/. Однак для городян цебула насамперед дорога на Рогатку. П оригінальна назва кута виникла під упливом міської митниці чи рогатк яка розташовувалася при в’їзді до Чернівців з боку Сочави і Серета, районі теперішнього проспекту Незалежності між вулицями Головною і Стасюка.

Ліворуч від Семигородської, приблизно в районі сучасних вулиць Кармелюка, Вінницької та Миргородської, знаходився кут Хабаківка з кутком Стара Галіція. Обидві назви виникли від перших поселенців: перша від імені, друга - від краю, звідки котрийсь із них прибув.

Праворуч Ратушу обтікала Лілійна /Liliengasse - нині І.Франка/, якою можна було потрапити на інший міський майдан /у рад. час - Радянська площа/. Спершу він називався Дров’яним /Holzplatz/, оскільки тут торгували дровами. Від 1819 р., коли поблизу завершили спорудження в’язниці, чЦ, як тоді казали, криміналу, - майдан став Кримінальним. Пізніше Гольцпляцом стали називати дров’яний ринок на площі Фердінанда /сьогодні тут Червоноармійський ринок/. 1875 р Кримінальний майдан отримав офіційну назву Austriaplatz. Однак україномовні городяни витлумачили латинську назву по-своєму - як "Гострий пляц".

Вулиця, яка вела до Ринку зі "Старого міста", звалася Головною. На поч, століття вона була невеликою: вміщалася між Ринком і Фонтанним "пляцом" /Springbrunnenplatz - приблизно, де зараз тролейбусна зупинк.

"Вул. Сагайдачного"/. Вправо від Головної відгалужувалася Жидівська вулиця /Judischegasse чи Obere Judischegasse, тобто, Верхня Єврейську вулиця - нині вул. Шолома-Алейхема/.

У розвилці між Головною та Жидівською знаходився кут Під Шіфов або просто - Шіфа. Наприкінці XVIII ст. у цьому кварталі, поблизу Фонтанного "пляцу", стояла корчма "Zum Goldenen Schiff" /"Під Золотим Кораблем"/. Згодом ця назва закріпилася й за будинком, що виник на розі Головної та Жидівської наприкінці минулого століття й зовні справді схожий на корабель - "шіфу". Та й увесь цей квартал нагадує велетенський корабель, що наче вклинився своїм рогом у вуличну течію.

Жидівська вулиця розпочиналася з одного з найстаріших міських майданів - Старого Ринку /Alten Markt/. Від цього "пляцу” розпочиналася й Нижня Жидівська вулиця /Niedere Judischegasse - офіц. звалася Фонтанною, Springbrunnengasse/, яку за майданом Турецької Криниці продовжувала Кушнірська /Kurschergasse/, де на ту пору мешкали кушнірі. Обидві вулиці нині об’єднані під однією, яку названо на честь героя Хотинської битви гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Нижня Жидівська відкривала вхід до одного з найстаріших міських кварталів, котрий німецькомовні городяни називали Juden-Stadt, тобто "Єврейським містом".

Від Ринку відходить вулиця, ім’я якої нараховує понад століття. Це - Руська. Первісно це була теж невелика вулиця, яка вела прямо до греко-католицької церкви Святих Петра і Павла, спорудженої в стилі українського барокко в 1820-х роках. Конфесійна специфіка виділяла цей храм з-поміж румунізованих на загал православних церков міста, отож в очах різноголосих Чернівців він сприймався як національний руський, себто український. Пізніше, внаслідок перепланування кварталу, назву було поширено на всю теперішню Руську вулицю.

У нашому короткому екскурсі ми згадали, безперечно, лише якусь частку із численного сузір’я міських мікротопонімів - маловивченої й самобутньої сторінки літопису Чернівців.

ІгорЧЕХОВСЬКИЙ.