У 1996 році, якраз в 10 річницю трагедії на Чорнобильській електростанції, я та мої однокласники були в 11 класі. Тоді ми точно не знали, що ж саме відбулося десять років тому в Чорнобилі, але ми були впевнені в тому, що на іспиті з української літератури буде «Чорнобильська мадонна» Івана Драча. Зрештою, так воно і сталося. Пізніше, до нас в університет приїжджала Ліна Костенко і розповідала про закинуті будинки у селах, про мертве місто Прип’ять, про покинуті зошити та книжки на партах в школах. Та про безліч інших фантастичних речей, які були за якихось сто кілометрів від Києва. Звичайно, що мені хотілося поїхати в найбільше місто-привид у світі.
Ще з дитинства пам’ятаю чорнобильські страшилки про гігантських вовків, та лисиць, які бродять чорнобильськими просторами наганяючи жах на випадкових забрівших туди людей. А ще ж радіація. Не хотілося якось у двадцять років бути лисим і ні нащо не здатним. Хоча цікавість робила своє.
Сумніви розвіяв мій знайомий генетик, який щороку їздить у чорнобильську зону і не по роботі. А відпочивати!
Зрештою, я наважився.
Сам для себе вирішив, що весь час буду стежити за своїм самопочуттям, адже на кону стояло не аби що… А власне здоров’я. Однак жодних якихось разючих змін я не відчув. А сама подорож викликала досить таки суперечливі, я б навіть сказав контрастні відчуття.
Відразу б хотілося відзначити природу, яка упродовж 25 літньої відсутності людини почала бурхливо відновлюватися. Попри те, що мозок весь час нагадував, що тут всюди витає радіація, хоча справедливості заради варто зазначити, що дозиметр ніде перевищення й не зафіксував, однак легені просто таки п’яніли від небаченої до того кількості кисню. Це тяжко передати, але відсутність людей на фоні дикої природи якось так надихала і підносила. Створювалося якесь відчуття внутрішньої радості. По дорозі до Чорнобиля ми заїхали на риболовлю. На моє здивування ми не впіймали жодної риби з трьома очима чи двома головами. Та й взагалі, жодних природних аномалій упродовж всієї поїздки я не зустрів.
Контрастним душом стали покинуті села та сам Чорнобиль, які безмірно тиснули на мене своєю закинутістю та занедбаністю. От тут уже відсутність людей, яка так тішила мене на лоні природи почала серйозно непокоїти. На зміну піднесеності прийшли хвилювання та страх. Мертва тиша міста –привида створювала гнітюче враження. Не поліпшило настрій і споглядання самого саркофага. В голові прокручувалася трагедія, яка тут сталася 25 років тому, яка забрала стільки життів.
До дому повертався з досить таки неоднозначним враженням, адже побачене перевершило всі сподівання. І не від того, що я був у захваті від побаченого чи від того, що воно мене вразило чи здивувало, просто нічого подібного я не бачив. До тями повертався кілька днів. Зараз я аніскілечки не шкодую про цю поїздку, але чи їхати туди ще раз – мабуть добряче подумаю.
