Історична місцевість на південному заході від Видубичів, на правому березі річки Либідь. До Лисої Гори вулиці ведуть вулиці Лисогірська і Жигулівська.
За часів Київської Русі на Лисій Горі проводилися язичницькі обряди. За легендами, князь Володимир часто розправлявся тут з тими, хто «... оскверняху землю требами своїми ...", "... пред дубом молебні співають ...». Стародавні мудреці зробили перші підземні ходи на Лисій Горі. З часом частина Гори перейшла Печерському монастирю - тут ченці розміщували свої пасіки. Але в другій половині XIX століття міська влада викупила ці землі для використання у військових цілях. Незважаючи на громадську думку, налаштована проти зведення фортеці (що мало на увазі руйнування будинків міщан поблизу Лисої Гори і вирубку древнього лісу), військовим вдалося домогтися дозволу на будівлю форту. У 1872 році під керівництвом генерала та інженера Едуарда Тотлебена почалося будівництво Лисогірського форту. Після завершення робіт форт являв собою складну систему бастіонів, равелінів, теналов, люнети, ретраншементу. Земляні вали (висотою 10-12 м) були наскрізь прорізані потернами - довгими (до 40 м) тунелями, викладеними цеглою та закритими з обох сторін решітками. В казармах могли розміститися кілька тисяч солдатів. Поряд з фортецею були побудовані казарми інженерних частин (як нагадування про них залишилася назва місцевості «Саперна Слобідка» і вулиці «Саперно-Слобідська»). План фортеці тримався в суворій таємниці (покаранням за її розкриття було посилання в Сибір, у воєнний час - розстріл). Були побудовані підземні резервуари для води - в разі заняття ворогом укріплення, фортеця повинна була затоплюватися разом з гарнізоном. Згодом Нова Печерська фортеця (до її складу входив Лисогірський форт) отримала статус фортеці ІІІ класу. З 1897-го форт перетворений у військові склади та гарнізонну в'язницю. У 1906 році в Північній частині Лисої Гори були встановлені шибениці для виконання вироків над «державними злочинцями». Засуджених до смертної кари доставляли вранці з Косого Капоніру; після виконання вироку кат закопував тіла неподалік від шибениць. (Нині багато хто з цих могил розриті невідомими.) В 1930-х Лису Гору перетворили у військовий підземний завод. За часів німецької окупації у підземеллях розташувалась база танків «Тигр» (їх залишки й тепер знаходять навіть на поверхні). Німецькі війська при відступі підірвали входи до підземелля.
Після Великої Вітчизняної війни на Лисій Горі розташувалась військова ракетна частина. Приблизно в 1970-х місцевість втратила стратегічну цінність, тому військова частина звідти була виведена. (Так званий «Радіооб'ект № 7», який раніше глушив іноземні радіосигнали, відданий під ретранслятор Міністерству транспорту та зв'язку.)
У 1982 році Лиса Гора отримала статус «Природного парку». Ліс на Лисій горі - один із найгустіших і непрохідних в лісопарковій зоні Києва. Напроти нього (через Столичне шосе) знаходиться урочище покоління. На Лисій Горі традиційно проходять збори молодіжних субкультур (язичників, толкіністів).
Щоправда, парк цей через певні обставини є найменш відвідуваною лісопарковою зоною столиці. Обачні кияни бояться заходити у густий і темний ліс. І небезпідставно. Ті, хто відкинувши усі забобони, усе-таки наважилися на прогулянку Лисою горою, стверджують, що відчувають тут неабиякий дискомфорт: весь час ввижається, що з густих паркових хащ за ними пильно стежать десятки очей, а їхні погляди відчуваються ледь не фізично. Відомо, що ще за часів існування Лисогірського форту начальник гарнізону видав дивну інструкцію, у якій зазначалося: «перед выходом в караул офицер обязан предупреждать солдата, чтоб он не смущался непонятных шумов – то всего лишь порывы ветра и крики ночных птиц…» Крім того, дослідники стверджують, що неодноразово стикалися з рапортами німецьких солдатів, у яких ті описували свої зустрічі на горі з незвичайними та паранормальними явищами. Також серед вояків траплялися випадки втрати глузду та самогубств. Словом, зловісна Лиса гора цілком підтверджує свою лиху репутацію…
