СТРИБОГ

Далеко в морі є плавучий острів, на якому посеред стрімких скель стоїть високий храм господаря вітрів. Багато-багато років живе там Стрибог зі своєю дружиною, шістьма синами та шістьма дочками. Давно йому треба було б піти на відпочинок, та замінити нікому. Через те інколи буває сердитий. Тоді на землю приносить він з моря чорні хмари, бурі і грози, біду та всяку лиху долю.

За розпорядженням головного вітродмуха з чотирьох боків світу дмуть чотири велетенські чоловіки, його рідні брати. То ще за тих давніх часів, коли світ уявлявся чотирикутним, виникло прислів'я: "Йди собі на чотири вітри!". З непомірно величезними вусами та губами ті чотири могутні чоловіки дмуть один на одного; за повір'ям, якщо котрийсь із тих чотирьох велетнів дме сильніше від інших, то з того боку і буває вітер.

Сівер, або Сіверко, — бог холодних північних вітрів. Цей білявий похмурий бог сильний і галасливий. Йому підкоряється сама богиня Хмара, тому розносить він хмари і заморожує воду, ламає дерева і посилає на землю град, сніг, холод і, зрештою, зиму. Чорні хмари Сівера — то його гнів і віщування лихої долі тим, хто погано господарює. Цей бог має таку силу, що повітря аж свище і вихоплюється з-під темних хмар спалахами. Могутній Сівер пробирається в самі глибини земних печер, турбує там темних духів і змушує тремтіти землю.

Літник — бог теплих літніх вітрів. Цей вічно юний засмаглий леґінь завжди літає у широких білих шароварах. Він ніжний, прохолодний та вологий. Взимку пом'якшує сувору зиму, а навесні сприяє росту квітів і трав. Та не завади він такий; іншої пори його звуть Хором, богом західних дощових вітрів і мряки. Старожили, котрим доводилося бачити його, розказували, що в дощову пору він тільки те й робить, що плаче, бо Зсівше в мокрому одязі.

Стрига — бог східних сонячних вітрів. Він швидко поїдає вологий туман, що в наших пращурів був символом лиха та загрози. Туман — це смуток від зради коханого, лихої долі, яка бозна-де бродить, а ще — невідомість і небезпека.

Південний Вітрило літає на вологих крилах, закриваючи своє лице страшною тьмою, а з його тяжкої білої бороди потоками струменить вода. Хмари зупиняються в нього на лобі, а його крила і груди жахливі від води.

Одну з доньок бога Стрибога наші пращури назвали Стригою. І хоча вона вважається заступницею знахарів, однак є ще й богинею чвар. Вона насилає також злі, лихі вітри, які навівають тугу, град та зливи, приносять засуху, висушують землю та викладають хліби.

Але найбільш лихим повітряним духом є Перелесник. На відміну від інших духів він має вогненний хвіст. Коли, бува, пролітає над чиєюсь хатою, то в ній пропадає добробут, гине худоба, бджоли, висихає сад, а часом спалює він хату. Може навіть загубити жінку, до якої цей змій-дух літає для співжиття, бо вона від того чахне.

Стрибог — наймогутніший серед богів вітрів. Володар володарів вітрів має ще більші, ніж у братів, вуса. Люди кажуть, що то бог Стрибог стрибає, а насправді він моргає одним вусом, бо коли б моргнув двома — то знялася б така буря, що вмить перевернула б цілий Всесвіт.

Коли вже сильно натомиться Стрибог — брати йдуть відпочивати. Тоді починають дмухати ангели, які стоять у різних кінцях землі за морем. Буває, що й сам господь посилає до людей слабкий приємний вітерець.

Саме тоді, коли Стрибог та брати відпочивають, намагається зірватися з ланцюга і позбутися пут велетенський чорт, прикутий до кам'яної скелі богом Сварогом ще в незапам'ятні часи. Лютує чорт, сильне дихання його викликає рвучкий, поривчастий вітер, який може осліпити або заподіяти велику шкоду людині. Люди, боячись образити його, відгукуються про нього з повагою.

У володаря вітрів безліч численних слуг — підвладних вітрів. То все — внуки Стрибога. Найвідоміші з них — Ласкавець, Дмухач, Степовий, Грозовий, Буревій, Смерч, Вихор, Бігун, Горішній, Долішній, Шарпун, Крутій, Помірок, Труба, Посвистач, Половій...

Якщо Половій, приміром, лагідний, добрий, помічний для людини вітер, допомагає дозріванню збіжжя, то Помірок навіває холеру та чуму. В давнину їх називали "повєтрієм". Особливо небезпечні Смерч, Бігун і Труба. Останній може підхопити людину і занести світ за очі. Коли носиться Вихор — йде чортове весілля. Якщо кинути в нього сокирою чи ножем, вихор втухне, а сокира чи ніж будуть скривавлені. Лихий Вихор — посланець Чорнобога — був колись чортом, що сім літ повзав гадюкою, другі сім літ — полозом, треті сім літ — чорним змієм, у шерсті, з крильми, з хвостом, з великими нігтями на ногах та руках. Розмахом своїх крил викликає він сильний вітер. Вихор найчастіше прилітає під час грози і живе в полі, ніколи не сидить на місці, а все перебігає з місця на місце. У ньому від громової стріли Перуна ховаються чорти. Під час бурі чи грози, щоби до хати часом не вскочила нечиста сила, затикають комин, у печі запалюють громничні свічки та підкурюють будівлю свяченою вербою. Убезпечитись від грому можна, викинувши на поріг коцюбу й лопату, якою саджають хліб у піч, та ще заклинанням: "Туче, туче, туче, красна дівице, тебе тепер прошу, в навечеріє, при моїй вечері. Прийди до мене швидко від сходу і заходу, сядь зі мною за одним столом вечеряти, з однієї миски, з однієї ложки... Як їсти ти не прийшла до моєї вечері, так лее тучі не можуть прийти до нас вовіки..."

Ласкавий весняний вітерець люди прозвали Вітройком. То він приносить до дівчини "вербову дощечку" з милим. Через цей чарівний місточок приходить щастя родинного життя та одруження. На весіллі вітерець супроводжує наречену, заспокоює її, приносить милій вісті, коли наречений далеко, а може й милого принести. То він, Вітройко, приносить теплий життєдайний дощик, роздмухує вогонь закоханих сердець, а творчим людям дарує крила натхнення.

Викликати вітер можна за допомогою свистіння. Хто сильно свище, той викликає сильний вітер. Вирушаючи в морські походи, наші пращури молилися своєму богу Посвистачу, а щоб, бува, не роздратувати грізного бога, суворо заборонялося свистіти під час походів.

На посвисти неодмінно збігається нечиста сила, тому коли надворі завірюха чи метелиця, то люди кажуть: "Це нечистому хтось душу продав і він радіє з того". Хто ж свище тихо й лагідно, той викликає тихий вітерець, тому при віянні збіжжя, аби вітер не пустував, а віяв лагідно, посвистують тихенько. Люди здавна молилися і приносили жертви повітряним богам. Могутнього бога, який може навіяти як добро, так і зло, наші діди-прадіди вшановували 14 липня. "Сей день святкується задля вітру: можна робити все, лише не коло сіна та оборогу, бо вітер геть порозмітає". Щоби вітри були милостиві, наші батьки-діди проводили свято Вітру з певним благанням та заклинанням. Тоді вони дмуть там, де їм наказує володар: не перешкод­жають згрібати сіно, класти його в копиці, не перекидають стогів, кіп та копиць. Богу Стрибогу моляться ще 20 вересня і 21 лютого, аби дав добру погоду.

Грізним богом-нищителем стає Стрибог, коли приходить зі зброєю в руках на землю орійця чужинець. Свою верховну справу він доручає тоді дружині, а сам зі своїми вірними внуками Стрибожими та разом з іншими богами предків нашої Матері-Землі стає на захист благ народу. То він відвертає стріли від мужніх воїнів, і тріпоче в голубім небі золотий стяг Дажбога, зовучи свій народ до Перемоги, Звитяги і Слави.

Нескорима душа орійця на своєму тернистому шляху самопізнання та самовдосконалення освячена і благословленна найвеличнішим даром Божим премудрої богині Лади — зоряним небом предків, тому стоять між небом і землею внуки Дажбожі твердо і сміло, вміють не лише гарно жити та вирощувати хліб, але й гарно вмирати, аби вовіки-віків жила і процвітала рідна Мати-Земля.

Орієць умів боронити свою землю і мав усі права на жорстокість до зайд-напасників. Це — велика таїна, що орійці у світі є раттю нескоримою. Той, хто з первовіку освячений первісним вогнем і первісними водами, не боїться ворога і смерті, а стає володарем неба і землі. Смерть на пг лі брані миліша, ніж неволя. Не страхаючись смерті, орієць у житті сягнув побачених висот, недосягнутих і нині. Згадаймо тільки знамениту золоту пектораль — неперевершений у віках шедевр древньої Оріани!

Орійці першими приручили коня, винайшли колесо та плуг, зорали землю та виростили хліб. Першими викували залізний двосічний меч! А в стрільбі з лука вражали ворога на 4-5 сотень метрів.

Арей, або Apec, — бог війни древньої Оріани, син великого Неба-Сварги і святої Матері-Землі, — народився в Яр-вогненній силі могутнього Сварога, посеред грому і блискавиць Перуна у космічну годину найзапеклішого поєдинку титанів-лицарів із темним мороком зла. Арей став тоді в одну лаву з безстрашними звитяжцями і в кривавій січі був найжорстокішим до ворогів. Після перемоги світла над тьмою зійшов бог Арей з неба на землю і приніс внукам Дажбожим свій меч. Узяв від бога у свої натруджені мозолясті руки орій-хлібороб меч Арея і возніс у віки хвалу та славу великому Роду. З тих доісторичних часів меч Арея став символом безсмертя орійця, що переда­ється у спадок від героя до героя уже не одну тисячу літ.

Земля Оріани, на яку вперше ступила нога бога Арея, почала називатися Арією, пізніше — Фракією. Найхоробрішими і найправеднішими з-поміж усіх фракійців були тоді гети, або інакше скіфи.

Де лише не воювали арійці на бойовищах, всюди на поміч до них приходив їхній бог. Історія свідчить, що були наші предки народом войовничим, боролися не лише захищаючи власну Вітчизну, а й у числі воїнів інших народів, а часто і в рядах найманих військ у чужих державах.