СВАРОЖИЧ

Незмірно щедрий на добро син великого бога вогню Сварога — Сварожич. Народився він і прийшов у світ з тих чистих джерельних вод, які омивають Священну гору, небесну оселю богів. У предковічні часи в битві з гидкими силами мороку Сварожич славою освятив свій божественний вогонь і з тих незабутніх часів залишився у віках богом світового добра. З початку світу люди були беззахисні перед могутньою стихією бога вогню Сварога. Тоді Сварожич узяв вогонь у свого батька і приніс його до людей.

Не десятки, не сотні, а тисячі храмів побудували вдячні Дажбожі правнуки Сварожичу на благодатній землі Оріани. Про один із таких храмів згадує Дітмар Мерзебурзький, хроніст XI століття: "Храм його, — говорить він, — з трьома ворітьми, посеред Священного гаю, побудований був із дерева і стояв у граді Радегості, мешканці якого завжди були гостинними, "раді гостям". В основі підтримувався він рогами тварин, а стіни були розмальовані різними зображеннями богів і богинь. У храмі стояли боги з накресленими таємничими символами-знаками, вбрані в шишаки зі щитами. Кожне з вирізьблених зображень богів було підписане — мало вирізьблене на дереві ім'я. Посеред богів стояв Сварожич, головний огнищанин землі орійської. У цьому храмі після воєн орії-ратаї зберігали свої похідні знамена, приносили сюди жертви і просили богів вгамувати свій гнів. У годину віщувань стародавні жерці, хранителі храму, прикрашали зеленими гілками коня, визнаного священним, проводили його через списи, застромлені навхрест один до одного в землю. В разі щасливого передбачення приступали до задуманої справи, коли ж ні — відмовлялися від свого наміру.

Про інший храм Сварожичу пише хроніст XI століття Адам Бременський. Град могутнього племені рейтарів Ретра, де був храм, мав дев'ятеро воріт і був звідусіль оточений озером, через яке проходили по мосту лише ті, кому належало йти для жертвоприношень і віщувань. Про цей храм згадує і Гельмольд (XII століття), німецький священик, додаючи, що коли передбачення були приємні, богові заколювали биків та овечок, жерці проливали кров жертви до підніжжя золотого зображення бога сонця і родючості Радегоста. На шоломі Божича сидів орел з розпростертими крильми; груди кумира були в кольчузі — їх прикрашав щит із зображенням голови чорного бика, який бог тримав правою рукою; в лівій він мав сокиру з двома лезами. Священний живий вогонь у храмі горів день і ніч.

Бог Сварожич — найвища мудрість землі і неба, тому й призначений Сварогом бути послом неба на землі. Без вогню Божича не було б культури та мистецтва у людей. Своїм добрим, життєдайним вогнем Сварожич зігріває їхні душі. Він — джерело натхнення для художників, поетів та закоханих. Лише смерть здатна пильнувати той вогонь, бо вона — опікунка божественного вогню Сварожича і приходить до людини тоді, коли він погасне. Добрим і ласкавим вогнем-промінням зігріває син Сварога душі людей, оберігає щастя дому і домашнє вогнище всієї родини від злих духів-ворогів. Вогонь Сварожича горить внутрішнім вогнем у душі кожної людини, спалює в тілі всі її нечистоти та перешкоди. А вибраній богом людині великий Божич дарує здатність споглядати паралельні світи, допомагає заглибитись у свій внутрішній світ. Наші предки сприймали вогонь як живу істоту, як мудрого свого наставника, тому й ставились до нього бережно та з повагою. Живий вогонь душі допомагає розвинутись і досягти успіхів у житті.

Колись наші пращури твердо вірили, що вогонь Сварожича вбереже і не спалить невинного, бо вогонь — святий, божий, праведний, тому в давнину ним чинився різний суд Божий. Приміром, дівчину, котра втратила цноту та обманювала молодого, проводили через вогонь. Сварожич страшно карає грішних — вони горять в огні. А щоб молодята ішли чистими і багатими у життя, Божич святим вогнем перепиняє їм дорогу, пропонує переступити через себе і тоді дає їм велику очищувальну силу.

Без вогню Сварожича важко уявити життя людини. Багатшою тілом і душею вона стала лише тоді, коли Сварожич, узявши вогонь від Сварги-Неба, допоміг їй зробити воістину божественний мистецький витвір — перший глиняний горщик. Відтоді син Сварога пильно наглядає, щоб кожна господиня була обережна з вогнем і поважала його: перед тим, як запалювати вогонь у печі, не забувала хрестити його та ставила горщик з водою й поліно, щоби він мав що їсти і пити. У тієї господині, яка вміє краще за інших розводити й берегти вогонь, страви з печі завжди смачні і святкові. Небом блискавиць і громом бога Перуна гнівається бог Сварожич на тих, хто каже про нього щось непристойне, а ще більше на тих, хто плює у вогонь, на його святість. Про вогонь Сварожича кажуть: "Ми шануємо його, як бога, бо він — наш дорогий гість".

Особливу силу має живий вогонь, добутий тертям дерева об дерево. Воскова горюча свіча-трійця, запалена таким вогнем на Різдво молодого Божича-Сонця та на Водохреще, — то свята Божа пам'ять про творення трьох небесних світил — місяця, сонця і зорі, що їх принесло первовічне Дерево життя, пливучи по первовічних водах.

Кожна родина в наших далеких пращурів мала своє святилище і свій жертовник, біля якого молилася до свого Овина — домашнього вогню.

Овином у давнину називалася не тільки піч, але й клуня, стодола для сушіння зерна та саме вогнище, яке запалювалось від іскри, добутої тертям дерева об дерево. Свято Овиного Домовика наші батьки-діди відзначали 24 вересня. Священний вогонь хліборобів горів не тільки біля стодол, клунь на току та в печі, — ним запалювали також свічки на весіллі. З тих предковічних часів Сварожича вшановують ще як бога плодючості.

Вогонь Сварожича має велику благодійну силу. Ним на Ордань підсмалюють дітям волосся, щоб були розумні, щасливі і не мали страху. Стрітенський вогонь боронить від грому й додає здоров'я.

У давнину, аби позбутися людської недосконалості та освятитися зоряним світлом прозріння, людина віддавала себе у самопожертву богу Сварожичу. Пройшовши через вогонь терпінь, така душа ставала чистішою і доско­налішою. Молоду людську душу вогонь Сварожича загартовував чистим жаром, і вона ставала "таким молодцем, що ні задумать, ні згадать, хіба в казці сказать". Протягом свого довгого життя не одного творця і мислителя засвітив ясним світлом прозріння добрий син Сварога.

Найбільшу радість і повноту життя приносить Сварожич у день Великого четверга та у Великодню ніч. У святу ніч під Великдень Сварожич великими вогнями своїх божественних чарів очищає землю від нечисті. Це — найсильніше очищення людини від злого демона тьми. Вогонь Сварожича — частка сонця Дажбога, його рідна кров. Чистий, чарівний вогонь Божича має велику силу і в Купальську ніч. Стрибання через купальські вогні, вогні в ритуальних обрядах, — то всеочищаюча сила, яка приносить добробут людині, тварині, рослині — всій Матері-Землі. Саме тому, вшановуючи свого бога, парубки на Купала пускають з гори чи горбка обгорнуте соломою запалене колесо, бо це — праобраз небесного бігу синів Сварога: Дажбога і Сварожича, їхнє світло та тепло.

Справжній божий дар людям — це вогонь життя Сварожича. Коли людина вперше запалила світло, Всебог навчив її славити живий вогонь Сварожича. Від покоління до покоління передає орій-батько молитву-пам'ять в ім'я горіння божественного неба Сварога: "Слава тобі, що показав нам світ!"

Коли яйце, яке зніс у первопочині світу біло­сніжний лебідь Білобога, по році розлупилося, то з одної половини шкаралупи сталася земля, а з другої — небо. Темний морок зла хотів пере­шкодити світлому буттю стати вічністю, та у велику битву титанів з огидними силами мороку втрутився сам Господь-Бог, створивши під землею пекло, куди через широко відчинені залізні ворота Мати-Земля котила повержені кудлаті голови. Владикою неба, землі та підземного царства Всебог призначив Трояна, брата Дажбога. Той відміряв час на роки, а рік розділив на три частини — весну, літо, зиму — та доручив богу Ярилу, богу Семиярилу та богу Коляді, кожному у свою пору року, допомагати Дажбогу котити по небу сонце. Заразом бог Троян став опікуном світлоносної трійці та заступником її від злих сил Чорнобога.

З давніх-давен бог Троян навчав наших пращурів теслярської та різьбярської справ, а заразом і будування міст. Коли наші далекі прапращури побудували на трьох горбах, де стрімко несе свої води Дніпро, місто, Троян став його богом, освятивши своїм Золотим Трисуттям його Минуле, Теперішнє і Майбутнє. Зрештою, число "три" стало священним, бо любе богу Трояну. Приміром, спадкоємцями та наслідниками престолу ставали тільки три старші сини. Народна приказка говорить: "Один син — не син, два сини — півсина, а три сини — ото син". То правда, що тільки третій стає тим новим пагоном, з якого квітне дерево роду і відкривається вхід у майбутнє. Знову-таки: казки та легенди вістять про трьох богатирів, трьох братів, три царства. У побуті людина традиційно користувалася трьома повторами: тричі кланялися, тричі цілувалися, тричі вибачалися, тричі благословляли у далеку дорогу, тричі піднімали іменинника і труну з покійником.

Згодом град Трояна став поселенням із трьох осад. Вождь Кий зі своїм родом став жити на одній горі, Щек засік город на горі, що зветься нині Щекавицею, а Хорив сів на третій горі, яка зветься Хоривицею. Спільне місто Київград було названо ім'ям старшого брата Кия.

У бога Трояна був ще рідний брат Триглав — з трьома головами. У давнину храм Триглава стояв у місті Щетін, далеко на північ від града Кия. Щетінград був збудований, як і місто Трояна, на трьох священних горбах. У храмі височіла скульптура-образ Триглава. На очах у бога був золотий покров, щоб не бачити людських гріхів.

Триглав допомагає богу Трояну тримати владу над небом, землею і пеклом. Та здебільшого Триглав — віщий бог, бо наділений силою Всебога пророкувати майбутнє. У святилищі храму щетінці зберігали золотий і срібний посуд, турові роги для пиття і для сурм, зброю та здавали десяту частину здобичі, взятої на війні. Сюди також приносили свої жертви, порятовані від бурі на морі.

На честь Трояна і Триглава наші пращури влаштовували свята з ритуальними іграми, танцями та бенкетами. Біля головного храму були три будівлі, в яких стояли лавіси і столи; сюди народ сходився на Троянові віча, аби вирішувати важливі проблеми. В храмі Триглава завжди тримали священного коня, і тільки вороного. За ним дивились по черзі жерці; ніхто не мав права на нього сідати. Перед військовими походами жерці проводили коня через дев'ять списів, і коли кінь проскакував, не зачепивши їх, то віщували щасливий кінець задуманого.

Бог Троян виїжджає у світ тільки по ночах. Він володіє божественним даром перевтілюватися в міфічного звіра з козлиними вухами і ногами, іноді стає триголовим, а тому не боїться найстрашніших демонів ночі. Тоді він може навідатись і в минуле, і в майбутнє людини. У житті довкілля бог Троян творить початок, середину і кінець — весну, літо, зиму. В єдиному хороводі небесних світил для кожної пори року окремо бог Троян приносить для людини і три великі свята: сіяння, збирання та споживання земних плодів. Орій-хлібороб ніколи не скупився на багаті пожертви великому богу.

померлих, приносили туди їжу та напої, робили зливання на честь покійників, щоб вони, добрі душі-Лада, допомогли виростити високий врожай, оберегли від тучі-трому, від зливи та вогню. Потім на честь великого бога справляли урочисті бенкети та тризну. Тризна — то богатирські ігри з кулачними поєдинками та боротьбою. Такі бої-ігри особливо богоугодні Трояну. У цих поєдинках бог Троян своїм Золотим Трисуттям світла Дажбожого гартував тіло та душу орійця для безсмертного майбутнього.

Першим було свято Весни, коли, як кажуть у народі, бог Ярило брав Зиму на вила. Розпочиналося свято торжеством на честь бога Трояна та богині Всесвіту, матері сонця Дажбога, великої Лади. Після богослужіння в храмі богові приносили в жертву козла. У вічному змаганні світлого та темного, дня і ночі, літа і зими бог Троян початком весни та приходом хліборобського року відзначає перемогу Білобога — бога щастя, добра, білого дня над Чорнобогом — богом зла, чорного пса ночі. Під час цього великого торжества наші пращури освячували небо словами-гімнами на честь сонця Ярила, бога весни, а зрештою, і війни теж. Слово "яр" означає і весну, і лютість. Молитви людей линули в небо до богів з проханням, щоби вони освятили та послали родючість і дощ для землі, закликали птахів розвеселити співом ліси та діброви. Це буває в час весняного рівнодення, 21 березня, коли увесь світ славить перемогу світла над тьмою. Дівчата з хлопцями водять тоді хороводи, прославляючи верховну любов світла і води. Ігри та пісні дівчат і парубків сповнені залицянь, а наприкінці свята молоді поєднувалися шлюбом в ім'я вічності триєдиного сонця Дажбога. Закінчувалося свято поминанням душ предків: після веселих ігрищ ішли на могили чи до тих пам'ятників своїх "рідняків", де стояли на стовпах посудини з попелом