АМАЗОНКИ

Свята мати, первородителька племен наших, премудра Лада благословила безсмертям своє материнське дитя —Жінку-Матір. Уже не одне тисячоліття той дух косацької вольності, муж­ність, ніжність і навіть жорстокість, споконвічне прагнення до рівноправності жінки з чоловіком приваблюють та інтригують уяву всього світу.

Омужені — так називало себе в добу Матері світу мужнє давньоукраїнське плем'я ИІ-І тисячоліття до н.е. Легендарні амазонки займали величезні території від приазовських та причорноморських степів низу Дніпра — до Балтійського моря.

Знаменитий афінський оратор та історик Лісій (459-380 рр. до н.е.) розповідає, що амазонки жили на берегах ріки Фермодонт, де була розташована їхня столиця Феміскира (Мала Азія), і єдині серед сусідніх народів мали залізну зброю та володіли таємницею рослинного клею, який оберігав ту зброю від псування навіть у вогні.

Амазонки першими навчилися їздити верхи, тому їхня поява серед ворогів завлсди була несподіванкою. То справді було неабияке видовище, коли дівоче військо в коротких спідницях, блискавично, з диким виючим криком, від якого холонуло в серці, вривалося у воролсий стан. Амазонки, сидячи на своїх баских конях, уміло, заводячи руку за плече, натягували тятиву і стріляли з луків, чого не вміли робити навіть греки.

За свідченнями Гіппократа (460-377 рр. до н.е.), амазонки володіли секретами народної медицини; приміром, ще в дитинстві припалювали собі розігрітою міддю праву грудь, гальмуючи її ріст, що сприяло переходові всієї сили до правого плеча і правої руки, аби молена було вільніше метати спис, володіти подвійною секирою, мечем і луком. У лівій руці вони тримали легкий щит у вигляді півмісяця, а шоломи прикрашали барвистим пір'ям.

Лівою груддю амазонки годували дітей, яких народжували від молодих скіфів, з якими злягалися один раз у рік на велике свято бога Л рила. Коли народжувався хлопчик, його вбивали або калічили, щоб не міг бути воїном, а дівчаток старанно доглядали і виховували.

Іноді, лише задля продовлсення роду, полонених воїнів залишали на одну ніч, спали з ними, а на ранок заколювали кинджалами. Здебільшого чоловіків приносили в жертву, виражаючи своє благоговіння та сподіваючись таким чином на прихильність могутніх богів.

Стратегію ведення амазонками війни згодом перейняли скіфи, які саме завдяки їй здобули собі славу непереможних після того, як їх не здолало велетенське сімсоттисячне військо перського царя Дарія, що 514 року до н.е. перейшло Босфор і рушило на Скіфію.

Амазонки рідко вступали у відкритий бій. Ворогові завжди доводилося їх шукати. Беручи від степу все необхідне, відганяючи худобу, засипаючи джерела та випалюючи траву, вони зненацька з'являлися і знову десь зникали. Коли ворог повертав назад, переслідували його. Тримаючись від противника на відстані одноденного переходу, вони так вимотували його, що той не спроможний був протистояти їм у битві. Тоді амазонки безжалісно його винищували.

Розповідають, що Олександр Македонський, котрий нібито походив з давньооріанського племені пелазгів, тобто журавлів, теж воював з ама­зонками.

Діодор Сицилійський (І століття до н.е.) описує царицю Фалестру, яка прибула до жорстокого царя Азії Олександра Македонського у супроводі трьохсот амазонок, аби зачати від нього дитину. В разі народження хлопчика вона погоджувалася віддати його батькові. Це була жінка надзвичайної краси і сили, яка вважала, що народжена від таких хоробрих батьків дитина перевершить усіх смертних. Син Аммона-Зевса провів з нею тринадцять днів. Фалестра з великими почестями та дарунками повернулася в Сарматію. Цар-Мати — промовисто говорить саме за себе її ім'я.

Могутнє давньоукраїнське плем'я амазонок дало про себе знати після останньої битви з греками, з якими постійно вело війни. У битві, описаній Геродотом, який жив у V столітті до н.е., греки перемогли цих войовничих жінок, багатьох захопили в полон і повезли на трьох кораблях додому. Коли вітрильники вийшли в море, греки вирішили відзначити свою перемогу вином. Невдовзі здійнялася буря, амазонки напали на своїх переможців і перебили їх усіх до одного. Висадившись на скіфській землі, захопили табун коней і почали громити скіфські городища. Царі скіфів задля приборкання войовничих дів послали молодих воїнів. Як заздалегідь було сплановано, битва не відбулася — юнаки вступили з юними амазонками в інтимні стосунки. Так народилося плем'я сарматів, які лоти на схід від Дону. Головою в родині була жінка, яка продовжувала спосіб життя амазонок. Разом з чоловіком їздила верхи на полювання і війну, носила чоловічий одяг. Жодна жінка з цього племені не виходила заміж, поки не вбила хоча б одного ворога. Згодом сармати нещадно розгромили своїх батьків, скіфів, поклавши край непереможній Скіфії.

Давньогрецький міф розповідає про дев'ятий подвиг Геракла, сина Зевса, який приблизно в 1220-1218 рр. до н.е. прибув в Оріану, де воював з амазонками. Тоді взяв в облогу їхню столицю Феміскиру і здобув для доньки царя Еврістея Адмети чарівний пояс цариці Іпполіти, подарунок бога війни греків Ареса. Матір цариці, тридцятивосьмирічну красуню Антіону, Геракл віддав своєму вірному другові Тесею, сину афінського царя Егея.

За легендою, Геракл заночував якось у степу, закутавшись у левову шкіру. Коли пробудився, побачив — уся земля вкутана білим покривалом — холодним, але легким, який тане на долонях, снігом. Такого дива він ще ніколи не бачив. Став шукати коней — зустрів жінку, нижня частина тіла якої була як у змії. Від неї народилося три сини, молодшого з яких назвали Скіфом. Скіфи гордилися своїм могутнім родом.

Як символ Праматері, дочки Дніпра-Борисфена, напівдіви-напівзмії, згідно з легендою, що її повідав Геродот, амазонки почали носити довгу дівочу косу, ознаку дівочої вольниці, бо за віросповіданням були язичницями, сонцепокл онницями.

Запорозькі козаки ХУІ-ХУІІІ ст. називали себе нащадками сарматів, а отже, і славних амазонок-косачок. З тих давніх часів передався звичай залишати на голові пасмо волосся, бо, на думку предків, там перебуває людська душа, яка оберігає людину і продовжує її життя.

Легенди розповідають, що в Іллірії, на території стародавньої Італії, жило плем'я жінок, які, коли були в гніві, умертвляли усіх, на кого падав їхній погляд. Такі діви жили ще на острові Родос, але були покарані богами — потоплені за свої магічні чари, які приносили лише шкоду.

Але повернемось до амазонок. Вони брали участь у Троянській війні (XII століття до н.е.) і воювали на боці синів сонця. В одній із битв з греками загинула цариця амазонок Пенфесілея.

Амазонки воювали в Малій Азії, Індії, Карії, Мідії, на Кавказі, де заснували багато міст. В Ефесі вони побудували знаменитий на весь світ храм на честь богині-діви Артеміди.

Аби помститися ненависним грекам за поразку в битві з Гераклом, амазонки пішли на Афіни, де правив Тесей. Увірвавшись у місто, вони захопили пагорб Ареса. Однак згодом афіняни перейшли в атаку і амазонки знову зазнали поразки.

Діонісій Скіфобрахіон (II століття до н.е.) розповідає, як амазонки за багато поколінь до Троянської війни захопили Лівію. Цариця амазонок Мирина на чолі свого війська пройшла Єгипет та Аравію, захопила Сирію, Малу Азію, підкорила Фракію і там, у нерівному бою, загинула з частиною свого війська.

У косацьких загонах царя Святослава (помер 972 р.) служили амазонки-русички, по-чоловічому одягнені та озброєні. У війні з греками завзято билася амазонська рать на чолі з їх отаманкою Славуньою. Чужинці дивувалися, що в ті часи в Україні-Русі ще жили амазонки.

Існує версія: після падіння Трої одні амазонки перебралися в Африку, інші — заселили океанічні острови, а деякі осіли в Південній Америці на берегах знаменитої ріки, яку почали називати їхнім іменем, — Амазонка.

Відгомін тих давніх часів живе і сьогодні. Приміром, у селі Сварицевичі, розташованому серед лісів та боліт Полісся Рівненщини, пам'ять про амазонок дожила до наших днів в унікальному обряді "Водіння Куста". Жінки, які супроводжують на Зелені свята ряджену квітами та листям найвродливішу дівчину, називають себе дівочим військом, або гвардією. Ватага стройових жінок на чолі з Живим Кустом ходять від хати до хати, вітаючи своїх односельців зі святами, а ще з тим, аби вічно жила в зоряному небі душа наших предків.

ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ