КУЛЬТ ПРЕДКІВ

Нерідний бог, як нерідна мати, — сиротою і чужинцем стає той народ на своїй рідній землі, коли чулса воля запанує в його душі.

Душа орійця — то втілення душі >киттєдайного Сонця-Сварога, що з доісторичних часів стало для нього Дажбогом. Хто посилає благодійне тепло? Сонце! Вся природа, як і всеоновлююче сонце, має свою душу. Навесні всетворяще сонце оживлює все, приносить із собою після довгої зимової сплячки любов і радість, життя і надію. Навкруги прокидаються струмки, озера, ріки; зеленіють ліси, поля і луки; лунають голоси птахів; своїм неповторним концертом наповнюють весняний вечірній світ лсаби... Все ожило! Небо стало святістю і відкрило для землі свої небесні золоті ворота.

Птахи повертаються з Вирію; душі предюв також відлітали у Вирій — толе і вони повертаються! Хіба ж під впливом такої чудодійної пори не молсуть воскреснути й вони, родителі-прародителі? Наші предки щиро вірили в цю чудодійну силу воскресіння. Усе відбувається з волі Нав'я, тобто померлих родителів, які живуть у полях, лугах, лісах, водах. Віра ця збагачувалась упродовле тисячоліть, бо з тих прадавніх часів орієць тісно пов'язав своє буття зі світом природи — дерев, квітів, трав, птахів, звірів... Тому й питав своїх померлих родичів, звідкіля їх чекати: Відкіля вас дожидать, Відкіля вас виглядать? Чи вас із поля, чи вас із моря, Чи з високої могили, Чи з глибокої долини ? Стародавня прадідівська висока культура сьогодні — то слава і честь української нації!

Диву даєшся, скільки неповторної, творчо-геніальної символіки у віковічній спадщині орійця! З віри, що людина й після смерті не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу за "новим тілом", аби згодом повернутися до життя через лоно жінки, і постав культ предків. Померлий, відійшовши у Вирій, ставав охоронцем свого роду чи племені. Повертаючись із потойбічного світу, духи-душі дідів-прадідів ставали незви­чайними та могутніми охоронцями свого дому. Саме тому, за стародавнім звичаєм, померлого ховали біля порога хати або під покутем. Ось чому, виносячи померлого з хати, тричі постукують труною об поріг. Найчастіше саме там ховали померлих діток, які після поховання іноді приходять до своєї матінки, щоби вона приголубила, а то й нагодувала. Наші діди-батьки вірили в те, що чиста душа дитини — найкращий посланець у зоряне небо і що вони матимуть відтепер свого заступника перед богами, який вимолить благополуччя для родини. Померла мати приходить до своїх безпритульних дітей, аби втішити їх. Так само й інший мрець, покинувши родину в нещасті, може приходити, аби допомогти їй. Ось чому за покійником не було прийнято плакати, бо його смерть уявлялась як перехід до гурту предків, які померли раніше.

Дух предків дружній до всіх членів батьківського роду і вороже ставиться до інших родів. Горе тим нащадкам, які не шанують своїх батьків, особливо на великі свята, — тоді мерці небезпечні для живих, бо мають велику силу. Могила буде порожньою, коли її розкопати вночі, бо тоді мерці виходять зі своїх могил і блукають по землі до перших півнів, після чого повертаються в могилу. Іноді вони приходять до своїх ворогів, аби помститися їм.

Поховання покійника уявлялося як його перебування в родовому місці — в лоні Матері-Землі, тому багато курганів мають вигляд вагітних жіночих фігур у формі яйця, а сама могила посипалася жовтим піском або охрою, що нагадує жовток яйця. На знак особливої пошани в могилу покійнику клали й речі, якими він володів при легаті. На цій основі виникла віра в амулети — мініатюрні зобралсення звірів, птахів, мечиків, топірців, нолсиків, ложок, гребенів... Ними людина боронилась від злих сил, через що ці амулети почали називати оберегами.

Наші діди-прадіди вірили, що покійники приходять до родини тричі на рік: навесні — у Великодній четвер (Навський Великдень), влітку, коли цвіте жито, і на Спаса. Саме в такі дні їм конче потрібно догоджати, аби були добрі до свого роду. Тому, переходячи до трапези, годиться піднести їжу насамперед покійникам, приказуючи до них:

Святії родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти. Або:

їлеге, пийте, влсивайте і нас, грішних, споминайте. Або:

Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада. Натомість у Провідну суботу або в інший прийнятий день родина

справляла трапезу біля гробків своїх рідних. Покійникам у такі дні приносили різні лсертви: пригощали їх поминковим обідом; господар а чи господиня розбивали писанку об намогильний хрест покійника: над батьком-матір'ю — здебільшого син, над дітьми — мати. Приносили на могилу свячену сіль, висипали крихти та рештки їжі, виливали чарку горілки, вина чи меду, качали та обкачували могилу писанкою-крашанкою і віддавали ці яєчка старцям. Клали цілу писанку та ласощі на могилу, щоби потім їх забрали діти.

Влсивання їжі — своєрідний ритуал, що об'єднує людей з предками. Коли за столом збиралася вся сім'я, обід завжди починався з молитви, якою освячувалась їжа. Це — подяка Богу за той первісний хліб, який він дарував людям; їжею покійників вважається коливо — варена тиениця-кутя з медом. Кутя — то обтовчене набіло найдобірніше зерно пшениці, яке мішають з медом і маком. Коливо готують і на Різдво, а після молитви їдять його по лолсечці. На Святій вечері присутні усі. В такі дні у кожній хаті має горіти свічка, на вікні чи на покуті стояти склянка чистої води, а на столі повинно залишитись щось із великоднього свяченого. Обов'язково мусить бути і яйце-писанка чи крашанка.

У багатьох місцевостях покійникові в домовину клали галузки свяченої верби. Клали їх у домовину і бабусі-сповитусі, щоб мала чим відганяти потерчат. Потерчата — це дітки, які померли без хрещення. Вони літають у вигляді птиць. Коли хто почує голос страдчати, охрестить його, кинувши йому кусник платка на крижму, та вимовить відповідну молитву, воно стане ангелом, коли ж ні — до семи літ стає нечистим духом, літає і робить людям збитки, але шкодить не дуже. Інколи вони ходять у темноті з каганчиками і заманюють людей у болото.

Вірили і в те, що верба — то небо, яке тримає на собі сонце, а тому має чарівні властивості, бо на вербі навесні найперше оселяються духи-душі покійників, які захищають людину від лихих сил. А оскільки верба раніше від усіх дерев розвивається, то й перша пошана "дідам" в образі верби припадає саме на весну.

Свято вірували наші предки й у зоряне небо, тобто в потойбічне лсиття, тому орій-воїн ніколи не здавався на війні в полон. Оповідають таколс, що предки, хоча й переможені, ніколи не віддавали себе в руки ворогів; коли не сподівалися врятуватися — встромляли собі в нутро мечі й так себе добивали. А чинили це тому, що були переконані: забиті ворогами на війні після смерті, як душа вийшла з тіла, служать на тім світі своїм убивцям, не балсаючи служити тим, що його заб'ють. Така в них панувала думка. Думаючи про смерть, орієць мав у серці тільки Бога, проймаючись любов'ю до Нього, Всесвіту і Людства.

Ще в доісторичні часи наші предки дуже вірили в очищувальну силу вогню, а тому ще довго зберігали звичай спалювати покійників: ввалсалося, що таким чином душа людини одразу йшла у Вирій. Поховальне багаття запалювали від родинного вогнища, яке слугувало померлому упродовлс усього лсиття. Таке жертвоприношення богам знову спускалося на землю у вигляді дощу, поживи, сімені людини. Так досягалося безсмертя та підтримувалась єдність людини із Всесвітом. Наші пращури глузували з арабів, які кидали чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки. Арабський письменник X століття Масуді повідомляє, що "як помре в них чоловік, то разом з ним палять його жінку, а як помре жінка, то чоловіка не палять. Коли ж помре нежонатий, то його одружують після смерті". Жінки при цьому йшли за своїми ладами добровільно, бо вважали, що чоловік і на тому світі буде жити з нею. Звичай одружувати нежонатого померлого зберігся аж дотепер: дівчину на виданні чи парубка вбирають, як під вінець, на труні несуть коровай, поруч ідуть дружки та старости.

У давнину культові відправи здійснювали волхви. Жерці храмів не лише знали, як приносити жертви богам, але й були ворожбитами, знахарями, використовували обрядові пісні-молитви. Спочатку культовими зображен­нями були прикрашені дерева, снопи, маски на обличчях учасників обрядодійства. Пізніше святилище, де молилися наші прапрадіди, почали називати капищем. Прямо під небом, десь біля річки, озера чи на пагорбі, ставили одухотворене дерев'яне зображення божества, часто прикрашене золотом і сріблом, коштовними самоцвітами, до жертовника якого народ приходив молитися. Найвищим небесним божествам — Сварогу, Хорсу, Дажбогу, Перуну, Мокоші — присвячували храми. Храми та святилища були священним непорушним притулком для кожного, хто вручав себе під захист божества. Вчені вважають, що ці храми мали банне завершення, божество сягало бані і стояло біля протилежної до входу стіни. Були вони високі, зовні і всередині прикрашені малюнками і плоскорізьбами.

Упродовж віків дивовижні і надзвичайні храми — а такими вони були й насправді, як про це згадують деякі письмена, — палили і нищили усілякі прийди та зайди. Вони прагнули, щоб орієць забув себе і мову своєї землі, але й до сьогодні не зотлів, не зник дух зоряного неба предків. Не зникло і набуте у віках мистецтво будівництва: руйнувалася плоть споруди, та не зникав її дух. Захищений Всебогом, дух предків зберігся в найдавніших карпатських храмах. Ці величаві будівлі завершуються шпилем, донизу храм звужується ламаною лінією великої кількості заломів і поверхів.

Харківський професор Ф. Шміту книзі "Мистецтво старої Руси-України" (1919 рік) писав: "Український стиль є ніщо інше, як старовинний українськоруський дерев'яний стиль, форми якого відходять ще в глибину дохристиянських часів і повинні знайти собі пояснення у фактах праслов'янської або праруської історії, фактах, яких ми не знаємо і, мабуть, ніколи точно не взнаємо". Коли цей стиль цілком сформовано виглядає у XVII столітті, як це бачимо у численних варіантах, які повторюються по чи меду, качали та обкачували могилу писанкою-крашанкою і віддавали ці яєчка старцям. Клали цілу писанку та ласощі на могилу, щоби потім їх забрали діти.

Вживання їжі — своєрідний ритуал, що об'єднує людей з предками. Коли за столом збиралася вся сім'я, обід завжди починався з молитви, якою освячувалась їжа. Це — подяка Богу за той первісний хліб, який він дарував людям; їжею покійників вважається коливо — варена гапениця-кутя з медом. Кутя — то обтовчене набіло найдобірніше зерно пшениці, яке мішають з медом і маком. Коливо готують і на Різдво, а після молитви їдять його по лолсечці. На Святій вечері присутні усі. В такі дні у кожній хаті має горіти свічка, на вікні чи на покуті стояти склянка чистої води, а на столі повинно залишитись щось із великоднього свяченого. Обов'язково мусить бути і яйце-писанка чи крашанка.

У багатьох місцевостях покійникові в домовину клали галузки свяченої верби. Клали їх у домовину і бабусі-сповитусі, щоб мала чим відганяти потерчат. Потерчата — це дітки, які померли без хрещення. Вони літають у вигляді птиць. Коли хто почує голос страдчати, охрестить його, кинувши йому кусник платка на крижму, та вимовить відповідну молитву, воно стане ангелом, коли ж ні — до семи літ стає нечистим духом, літає і робить людям збитки, але шкодить не дуже. Інколи вони ходять у темноті з каганчиками і заманюють людей у болото.

Вірили і в те, що верба — то небо, яке тримає на собі сонце, а тому має чарівні властивості, бо на вербі навесні найперше оселяються духи-душі покійників, які захищають людину від лихих сил. А оскільки верба раніше від усіх дерев розвивається, то й перша пошана "дідам" в образі верби припадає саме на весну.

Свято вірували наші предки й у зоряне небо, тобто в потойбічне лсиття, тому орій-воїн ніколи не здавався на війні в полон. Оповідають також, що предки, хоча й переможені, ніколи не віддавали себе в руки ворогів; коли не сподівалися врятуватися — встромляли собі в нутро мечі й так себе добивали. А чинили це тому, що були переконані: забиті ворогами на війні після смерті, як душа вийшла з тіла, служать на тім світі своїм убивцям, не бажаючи служити тим, що його заб'ють. Така в них панувала думка. Думаючи про смерть, орієць мав у серці тільки Бога, проймаючись любов'ю до Нього, Всесвіту і Людства.

Ще в доісторичні часи наші предки дуже вірили в очищувальну силу вогню, а тому ще довго зберігали звичай спалювати покійників: вважалося, що таким чином душа людини одразу йшла у Вирій. Поховальне багаття запалювали від родинного вогнища, яке слугувало померлому упродовж усього лсиття. Таке жертвоприношення богам знову спускалося на землю у вигляді дощу, поживи, сімені людини. Так досягалося безсмертя та підтримувалась єдність людини із Всесвітом. Наші пращури глузували з арабів, які кидали чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки. Арабський письменник X століття Масуді повідомляє, що "як помре в них чоловік, то разом з ним палять його жінку, а як помре жінка, то чоловіка не палять. Коли ж помре нежонатий, то його одружують після смерті". Жінки при цьому йшли за своїми ладами добровільно, бо вважали, що чоловік і на тому світі буде жити з нею. Звичай одружувати нежонатого померлого зберігся аж дотепер: дівчину на виданні чи парубка вбирають, як під вінець, на труні несуть коровай, поруч ідуть дружки та старости.

У давнину культові відправи здійснювали волхви. Жерці храмів не лише знали, як приносити жертви богам, але й були ворожбитами, знахарями, використовували обрядові пісні-молитви. Спочатку культовими зображен­нями були прикрашені дерева, снопи, маски на обличчях учасників обрядодійства. Пізніше святилище, де молилися наші прапрадіди, почали називати капищем. Прямо під небом, десь біля річки, озера чи на пагорбі, ставили одухотворене дерев'яне зображення божества, часто прикрашене золотом і сріблом, коштовними самоцвітами, до жертовника якого народ приходив молитися. Найвищим небесним божествам — Сварогу, Хорсу, Дажбогу, Перуну, Мокоші — присвячували храми. Храми та святилища були священним непорушним притулком для кожного, хто вручав себе під захист божества. Вчені вважають, що ці храми мали банне завершення, божество сягало бані і стояло біля протилежної до входу стіни. Були вони високі, зовні і всередині прикрашені малюнками і плоскорізьбами.

Упродовж віків дивовижні і надзвичайні храми — а такими вони були й насправді, як про це згадують деякі письмена, — палили і нищили усілякі прийди та зайди. Вони прагнули, щоб орієць забув себе і мову своєї землі, але й до сьогодні не зотлів, не зник дух зоряного неба предків. Не зникло і набуте у віках мистецтво будівництва: руйнувалася плоть споруди, та не зникав її дух. Захищений Всебогом, дух предків зберігся в найдавніших карпатських храмах. Ці величаві будівлі завершуються шпилем, донизу храм звужується ламаною лінією великої кількості заломів і поверхів.

Харківський професор Ф. Шміт у книзі "Мистецтво старої Руси-України" (1919 рік) писав: "Український стиль є ніщо інше, як старовинний українськоруський дерев'яний стиль, форми якого відходять ще в глибину дохристиянських часів і повинні знайти собі пояснення у фактах праслов'янської або праруської історії, фактах, яких ми не знаємо і, мабуть, ніколи точно не взнаємо". Коли цей стиль цілком сформовано виглядає у XVII столітті, як це бачимо у численних варіантах, які повторюються по всій Україні від Карпат до Слобожанщину то "можемо сміливо зробити висновок> — говорить проф. Шміт, — що початки його відходять до значно давніших на кільканадцять віків часів".*

Спогади про храми наших предків знаходимо в араба Масуді, у "хроніці" єпископа Дітмара, в Адама Бременського, Гельмольда, Отгона Поморського, в "Історії данській" Саксона Граматика тощо.

Арабський історик Масуді у своєму творі "Золоті луги" детально змальовує слов'янський храм, на одному з каменів якого були написані пророцтва. Ось як про це розповідає вчений: "У краях слов'ян були будинки (тобто храми), що шанувалися ними. Між іншим, був у них храм на горі, про яку писали філософи, що вона — одна з найвищих гір у світі. Про цей храм є оповідання про якість його будівлі, про розміщення його різнорідного каміння і про їхній колір, про дірки, зроблені в горішній його частині, і що в цих дірках зроблено, аби наглядати над сходом сонця, про покладене туди коштовне каміння, і про знаки, зроблені в ньому, які вказують на майбутні події та остерігають від випадків перед тим, як вони збудуться, про звуки, що їх чути в його горішніх частинах, і про те, що станеться з тими, хто слухає ці звуки".

"А другий храм був побудований одним з їхніх царів на Чорній горі; його оточують чудодійні води, різнокольорові та різновиді, відомі своєю красою. У ньому вони мали свого великого ідола в ріст людини, зробленого у вигляді старої людини з палицею в руці, якою він рухає кістки мерців з могил. Під правою його ногою є зображення різних мурашок, а під лівою —малюнок чорних воронів, чорних крил та іншого, також малюнки дивних хабащів та занджців".

"А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом; він був побудований з червоного коралу та з зеленого смарагду. Посередині його була велика баня, а під нею ідол, члени якого зроблені були з коштовного каміння чотирьох родів: зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю, а голова його — з червоного золота. Навпроти стояв другий ідол на взір дівчини, яка приносить йому жертви й ладан. Ця будівля приписується якомусь мудрецю, що був у них за давнього часу".**

* Див.: Шевчук В. Мисленне дерево. С. 158.

**Див.: Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. С. 159—161.

Наші предки будували храми відповідно до законів сонцевороту. Це вказує на те, що стародавні жерці володіли неабиякими астрономічними знаннями. Відомо, що волхви могли лікувати людину, враховуючи розташування на зоряному небі планет та зірок. Храми були обернені головним входом на захід, а святилище розташовувалося на схід від входу, де, як вважали наші пращури, починається лсиття, бо там сходить Бог-Сонце.

Храми будувалися переважно з дерева і донині не збереглися, бо ці чудові святилища наших предків поруйновано, як про це свідчить письменник XI століття, чернець Яків у своєму творі "Пам'ять і похвала князю Володи­миру", в якому аж тричі говорить, що князь Володимир "раздруши храми ідольския со лжеіменними боги... І требища бісовская потреби, і храми ідольския раздруши... Храми ідольския і требища всюду раскопа, і посіче, і ідоли сокруши".

Князь Володимир, як і його баба, княгиня Ольга, був хитрим, жорстоким і віроломним, але мудрим, до того ж — братовбивцею і блудягою (мав триста жінок і вісімсот наложниць). Зруйнувавши рідну віру, князь знайшов утіху в новій релігії, яка вміла пробачати гріхи і відпускати їх.

Храм — то душа народу. Той цілком сформований архітектурний стиль XVIII століття — подоба оріанських храмів. Те, що нова віра часто використовувала храми віри старої, відомо давно. Занесена з чужих земель, чужа культура змушена була іти на примирення з народом — іншого шляху в неї не було. На верхівці храму, де колись у сонці Дажбога сяяв орійський хрест — хрест з чотирма променями та колом посередині, ставився християн­ський хрест, окроплений святою, улсе для служби новим богам, водою. Вертикаль орійського хреста означала батьківське начало, горизонталь — материнське, а сам хрест з колом утворював третю силу — синівську.

Багатовікова душа орійця — то та висока прапрадідівська молитва любові і високої доброти, прощення і прагнення до кращого життя, що віками лине у зоряне небо предків до святого неба Всебога і кожен раз повертається через Небесні Золоті ворота до сповнених знову божественною святістю новонародлсених душ-дітей, долаючи всяке зло в ім'я Воскресіння, Народження і Смерті.

ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ