У містечок, як і у людей, у кожного своя доля. У одних – наснуєна історичними подіями, у других – пов'язана із життям та діяльністю визначних людей, у третіх – відображення історії оригінальної архітектури, садів і парків, у четвертих доля – то усе разом взяте.
Коли я вперше оглядав палацовий ансамбль Потоцького у Тульчині, то враження було таке, ніби стою перед Зимовим палацом у Санкт-Петербурзі. Не було лише колони посеред площі та, на відміну від північної Пальміри, трохи більше зелені. Згадуючи Тульчин, польський мемуарист кінця XVHI сторіччя Ян Охоцький писав: "Не міг навіть здогадуватись про ту розкіш, яка оточувала цього магната; то був королівський двір, а не чесної людини". Невипадково на зламі XVIII–XIX ст. в оточенні польського короля щораз частіше йшли розмови про "тульчинський двір", а дружби з Потоцьким шукав сам король. Проте усе по порядку: не одними тільки палацами славиться Тульчин...
На Поділлі з давніх часів місця при великих дорогах, торго-вих шляхах, гостинцях, зручні для життя і хоч трохи якось захищені природою, перетворювались в укріплені поселення або фортеці. Там, де дорога від Немирова і Брацлава веде до берегів Дністра, є переправа через невелику заболочену річкy Сільницю – праву притоку Півдешюго Бугу. При злитті Дільниці з іще меншою Тульчинкою утворився досить високий мис.
Звідси можна було контролювати і дорогу, і широкий степ на вододілі малих річок. Не пізніше 1607–1609 pp. тут виникло королівське укріплення Нестервар, поблизу якого з'явилося і поселення з такою ж назвою. Вважається, що ця назва угорського походження: "Нестер" означає Дністер, "вар" – місто, "Нестервар" – місто за Дністром. Так зараз називається тульчинське село – передмістя – Нестерварка [1 ].
У 1609 р. король Сігізмунд III Ваза подарував Нестервар Валентину Калиновському. У польських документах стосовно 1623 р. згадується уже і Тульчин, Щодо походження назви "Тульчин" є багато версій. Вважають, зокрема, що вона виникла від слова "тулитися" (притискатися, знаходити собі схованку), а то й просто від, людського прізвиська Тулець. Вірогідніша, мабуть, та версія, яка виходить зі спільності назви містечка зі словом "турчин", а саме турецький.
Перші укріплення Тульчина були дерев’яними. Невдовзі їх замінила кам'яна фортеця. До нашого часу фортеця не зберег-лась, важко навіть точно визначити місце її знаходження. Народна легенда стверджує, що центр фортеці співпадає з теперішнім центром міста. І нині можна побачити старовинні будинки, підмурки котрих викладено з грубого каменю. Старожили кажуть: коли під час Коліївщини фортецю було остаточно зруйновано, то місцеві мешканці брали з неї каміння для спорудження будівель.
За Зборівським договором, звільнений козаками Тульчин залишився за Україною у складі Брацлавського полку, але у 1654 р. поляки знову повернулись. Проте рід Калиновських занепав, і Тульчин близько 1775 р. перейшов до Потоцьких. Саме у цей час Польща зазнала чергового поділу. Розкішний маєток батьків Потоцького у Кристинополі відійшов до Австрії. Станіслав Фелікс (Щенсний) Потоцький переносить свою резиденцію у Тульчин. А в Тульчині ... в Тульчині лише кам'яні половецькі баби, що стояли на місці фортеці, прикрашали руїни. Потрібно було будувати новий замок.
Невгамовна енергія великого поціновувача садівництва, вер-хової їзди, полювання, танців та сільського господарства знай-шла чимале поле для реалізації. А "поле" Потоцького, до речі, нараховувало півтора мільйона гектарів родючих подільських земель.
Палацовий ансамбль у Тульчині будував Потоцькому архі-тектор Лакруа. На будівництві працювали сотні людей, із ви-тратами не рахувались. Більша частина будівель збереглася до цього часу. Будинки стоять на вирівняному майданчику (400 • 250 м) на правому березі річки Сільниці. У центрі – двоповерховий палац і 2 флігелі, сполучені з головним корпусом (палацом) дугоподібними одноповерховими галереями – зимо-вим садом. У одному з флігелів були розташовані манеж і театр. Під парапетом центрального будинку палацу зберігся вислів польською мовою, складений з великих мідних позолочених літер: "Щоб завжди був житлом вільних і благодійників. Побудований у 1782 p.". Дах палацу покритий мідним листом, який у святкові дні натирали до золотого блиску. Щоб детальніше ознайомитися з цим унікальним палацом, радимо почитати книгу Д. В. Малакова «По Брацлавщинє».
Палацовий ансамбль у Тульчині був оточений оригінальним парком з каскадом ставків та островами на них. В оранжереях парку росли екзотичні дерева, стояли клітки з дивовижними птахами, біліли мармурові копії античних скульптур. Численні джерела свідчать, що цей парк звався Хорошем. Можливо, це трансформація попередньої назви – Лароше, яку дав парку його творець П'єр Ленро у 1793 р.
У 1787 р. з нагоди перебування в Тульчині польського коро-ля містечку надається магдебурзьке право. Воно дозволяло віль-ну торгівлю, але не забезпечувало самоврядування. Після приєднання Правобережної України до Росії 1793 р. Тульчин стає повітовим містечком Брацлавського намісництва. Через кілька років затверджений герб міста у вигляді лицарського щита із зображенням на блакитному тлі старої Брацлавської фортеці, а на зеленому – 3 золотих снопів жита.
У березні 1796 р. О. В. Суворов, "пожалованный” за здобуття Варшави фельдмаршалом, призначений головнокомандувачем вісімдесяттисячної південно-західної армії, прибув до Тульчина, обраний "капиталем". Суворов жив у Малому – Верхньому – палаці Потоцького, який ще при ньому став центром Суворівського військового містечка. Майже рік О. В. Суворов навчав у Тульчині війська. Тут він написав працю «Наука пе-ремагати».
У 1797 р. О. В. Суворова за критику пруської військової сис-теми, яку насаджував у російській армії Павло І, наказом імператора було звільнено з посади і заслано в село Кончанське Новгородської губернії. Є численні описи й спогади зворуш-ливого прощання О. В. Суворова із своїми диво-богатирями. Цей хвилюючий епізод відтворив і Тарас Шевченко. Він зустрічався з колишніми суворівськими солдатами, мав з ними щирі розмови. За розповідями очевидців, Шевченко намалював картину «Прощання Суворова з тульчинським гарнізоном».
Сліди укріплень (відомі пражки), зокрема рештки земляних валів, викопані солдатами Суворова криниці й досі збереглися поблизу Тульчина у селах Кинашеві й Тиманівці, 3 Тульчина у ці села можна дістатися автобусом, велосипедом і навіть пішки. У Тиманівці від 3 криниць Суворова лісова стежка веде до живого свідка давнини – старезного дуба. Його вік більше 300 років, висота – 30 м, діаметр – 160 см. Цю живу пам'ятку природи називають дубом Суворова. У самому селі є музей Суворова, а у 1954 р. у Тульчині відкрито і пам'ятник полководцю. Цей пам'ятник – точна копія ізмаїльського мону-мента, відлитого з трофейних турецьких гармат за проектом одеського скульптора Б. В. Едуардса. Сьогодні пам'ятник – окраса міста Тульчина.
За пам'ятником Суворову підносяться стіни колишнього кос-тьолу домініканського монастиря, побудованого С. Потоцьким у 1780 р. У 1831 р. монастир закрили, а костьол перетворили у православну церкву. Місцеві жителі пишалися костьолом, бо вважали, що він побудований за зразком собора Св. Петра у Римі. Недалеко від базарної площі стоїть Успенська церква, побудована С. Потоцьким у 1789 р. План церкви близький до квадрата, архітектура невишукана. Поряд з Успенською церк-вою на зламі XVIII–XІX ст. збудований невеличкий будиночок для потреб "бывшего офицерского собрания". Тут побувало чи-мало відомих людей, а зараз знаходиться Краєзнавчий музей.
У лютому-грудні 1806 р. у Тульчині служив ад'ютант командуючого корпусом генерала Мейєндорда – видатний український письменник, поет і драматург, автор «Енеіди» та «Наталки Полтавки» Іван Котляревський. На фасаді будинку, де він часто бував (тепер СЗОШ № 2), установлено меморіальну дошку.
У 1818 р. в Тульчин приїхав новий ад'ютант командуючого Другої російської армії фельдмаршала П. X. Витгенштейна пол-ковник П. І. Пестель – організатор відомого Південного товариства. На березі річки Тульчинки у старому саду стоїть білий будиночок з мезоніном, колись з колонами. Тут, у П. І. Пестеля, збиралися члени Тульчинської управи М. В. Басаргін, В. Ф. Раєвський, М. П. Бестужев-Рюміи, брати Бобрищеви-Пушкіни та багато інших. Вони обговорювали складену Пестелем першу республіканську конституцію Росії, готували плани знищення царизму і кріпацтва. Бував тут і Олександр Пушкін. Тульчин зацікавив поета зразу ж після закінчення ліцею як місце розташування Другої армії, в якій він збирався служити. "Пушкін іде на військову службу", “Пушкін не на жарти збирається у Тульчин", – записав у 1819 р. С. І. Тургенев. Наприкінці зими 1821 р. дорогою у Молдавію Олександр Пушкін заїхав у Тульчин. Причиною для зупинки були не лише приємні йому люди, але й пишне святкування у Тульчині "масленицы". Тоді, мабугь, вперше і зустрілися Пушкін з Пестелем, про якого у щоденнику поет записав: “Умный человек во всяком смысле этого слова". Тульчину і Пестелю Пушкін присвятив декілька рядків у десятій главі поеми «Євгеній Онєгін».
Влітку 1827 р. дорогою до Одеси заїжджав у Тульчин польсь-кий поет Юліуш Словацький. Він милувався все ще прекрасним парком біля палацу Потоцького. Однак після повстання 1830–1831 pp. маєток Потоцького було конфісковано "в пользу Удельного ведомства" і почався його занепад. Усе найдорожче вивезли в Париж, частина меблів з палацу потрапила у Немирів, а після передачі у 1875 р. тульчинської садиби Військовому відомству зникли мідний дах, каміни, паркові скульптури і навіть сам парк [1].
Йшов час, і вже нові люди прославляли Тульчин. У селі Маньківка, що поряд з Тульчином, 1834 р. народився письменник Анатолій Свидницький. Його найвидатніший прозовий твір «Люборацькі», написаний у 1861–1862 pp., знаменував зародження в українській літературі соціального роману. У ньому автор реалістично змальовував життя і побут патріархального сільського духовенства на Поділлі в дореформенну епоху, піддав гострій критиці варварські методи навчання і виховання у тодішніх школах. Іван Франко, оцінюючи творчість Свидницького, зазначав, що «Люборацькі» надовго залишаться однією з найкращих оздоб української літератури, а ім'я їх автора "колись гідно стане поруч з іменами Нечуя-Левицького й Мирного".
На початку XX ст. тут мешкав і працював визначний український композитор Микола Леонтович – засновник українського класичного хорового співу, організатор Тульчинської хорової капели. Доробок митця на той час нараховував понад 200 народних пісень, записаних у Тульчині та навколишніх селах. Важко було знайти мистецькі колективи, котрі б не знали Леонтовича, не виконували його пісень, зокрема «Зашуміла ліщинонька», «Із-за гори сніжок летить», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам'яної», «Дударик» та інші. Пам'ятник композитору, трагічно загиблому у роки громадянської війни, стоїть біля нового будинку культури. У помешканні Леонтовича відкрито музей.
Наприкінці XX ст. про минулий образ Тульчина, крім описа-них архітектурних споруд, нагадують лише декілька старих містечкових будинків – колишні лавки, корчми, заїжджі двори.
Та все ж Тульчин – це унікальне поєднання старовини і сьо-годення. Тут мешкає близько 14 тис. чоловік, поступово відроджується промисловість та реставруються архітектурні пам'ятники. Неважко собі уявити, яке б це було оригінальне містечко Подільського краю після повного відродження.
Тульчин заслуговує на це.
Григорій Денисик
1 .Малаков Д. В. По Брацлавщине. – М., 1982.
