Давньоукраїнський період
У княжі часи територія сучасного Олеська входила до складу могутньої Галицько-Волинської Русі. Однак монголо-татарське нашестя призвело до занепаду давньоукраїнської держави. Київ, Володимир, Галич впали під ударами досі не баченої кількості завойовників. Наприкінці 1241 року монголо-татари знищили і велике місто Пліснеськ, яке знаходилось неподалік від сучасного Олеська. Залишки колись величних і потужних оборонних споруд Пліснеська - земляні вали і рови, добре продумана система укріплень - ще й тепер вражають не лише туристів, а й спеціалістів у галузі давнього оборонного зодчества.
Після зруйнування Пліснеська життя у цьому колись великому місті (площа 160 га - для порівняння: площа Києва цього часу становила 240 га) поступово занепало, а в XIV столітті воно й зовсім завмерло - про це свідчать археологічні матеріали. Якраз цим періодом датуються археологічні знахідки на території Олеського замку. Крім цього ми знаходимо першу писемну згадку про Олеський замок, датовану 1327 роком. Це дає підставу висловити припущення, що володарі Пліснеська могли облюбувати придатніше для оборони місце - високий пагорб посеред заболоченої місцевості - і спорудити на ньому замок, відомий тепер як Олеський. На користь такої думки свідчать наступні факти.
Внаслідок монголо-татарського нашестя Галицько-Волин-ська Русь потрапила у васальну залежність від Золотої Орди. Тут було запроваджено новий податок - “татарщину”. Не-вчасна сплата данини та непокора викликали руйнівні набіги кочівників. Один з таких набігів відбувся у 1257 році, коли хан Бурундай знищив немало міст і сіл, захопив велику здо-бич.
У 1285 році через землі Галицько-Волинської Русі пройшла монголо-татарська орда на чолі з ханами Телебугою і Ногаєм у своєму поході на Угорщину. Наступного року ці ж хани здійснили набіг на Польщу. Під час обох походів дуже постраждали землі русичів. У 1287 році хан Телебуга знову ходив воювати Польщу, і знову лиха зазнало місцеве населення, через землі якого прямували незчисленні орди завойовників.
З періодом монголо-татарської залежності потрібно пов’язувати і зміни в характері та філософії оборонних споруд. Могутні та грандіозні фортифікації Пліснеська лежали в попелі та руїнах. їхня відбудова вимагала величезних фінансових та людських зусиль, яких на той час не було.
До того ж обставини, що змінилися, вплинули і на місце та роль самого Пліснеська. До 1199 року - часу об’єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем - Пліснеськ відігравав роль прикордонної фортеці і був своєрідним ключем від шляху, що вів на Галич. Із об’єднанням князівств ці функції змінилися, а після монголо-татарської навали споруди втратили своє первісне оборонне призначення. Крім цього завойовники спалили дерев’яні фортифікаційні конструкції Пліснеська, що зробило місто беззахисним і небезпечним для проживання - з огляду на часті набіги монголо-татар. Тому-то оборонні споруди Пліснеська вже не відновлювали. Через те життя тут поступово згасло. Останні поховання у Плісне- ську археологи датують початком XIV століття.
На противагу цьому Олеський пагорб серед боліт став ві-дігравати важливу захисну функцію, яка при значно менших ніж у Пліснеську затратах часу, матеріалів і зусиль, убезпечувала надійніше та краще. Практично з усіх боків Олеський пагорб оточували болота і два потоки, що робило його неприступним для монголо-татарської кінноти - головної збройної сили завойовників. Крім цього сам Олеський пагорб лежав оддалік від головних шляхів, а тому у ньому завжди легше було перечекати небезпеку.
Ці обставини і сприяли укріпленню Олеського пагорба та спорудженню на ньому оборонних споруд. Початок його інтенсивної розбудови слід шукати в період, коли на вимоги монголо-татарських ханів руйнувались оборонні споруди давньоукраїнських міст, у тому числі Галича і Володимира. У цей час, аби мати захист, князі мусили вибирати нові місця. Одним з таких, очевидно, і став Олеський пагорб. Замок на його вершині могли закласти і зміцнити протягом 1250-1280 років. Хоч би як там було, але у 1327 році про нього писали польські дослідники вже як про добре відомий оборонний центр.
Про залюднення Олеського пагорба вже у другій половині XIII століття свідчать численні археологічні знахідки цього періоду. Це, у свою чергу, є доказом того, що тут проживали русичі. Цілком можливо, що на Олеському пагорбі здавна іс-нував форпост Пліснеська, який здійснював контроль на під-ступах до нього ще до монголо-татарського нашестя.
У всіх відношеннях Олеський пагорб був дуже вигідний для оборони, тому тут і заклали фортифікаційні споруди. При їх зведенні використали традиції вітчизняного дерев’яного обо-ронного будівництва та запровадили нові підходи, зумовлені обставинами, що склалися.
Новим явищем в оборонному зодчестві давньоукраїнського часу стало будівництво Олеського замку з каменю. До цього на Русі традиційними були оборонні споруди із землі та дерева - основного місцевого будівельного матеріалу. Перехід на спорудження кам’яного муру на Олеському пагорбі слід пояснити набутим досвідом - монголо-татари спалювали дерев’яні заборола, що робило замок вразливим. Аби цьому запобігти, стали застосовувати нові методи фортифікаційного будівництва. В Олеську заклали досить потужний кам’яний мур, який овальноподібною формою оточував вершину пагорба. Всередині оборонної стіни знаходився просторий дитинець, очевидно, з якимись допоміжними спорудами.
Разом із заболоченою місцевістю потужні фортифікації Олеська перетворювали замок на важкодоступну твердиню. Завдяки цьому Олеський замок став відігравати помітну роль у воєнно-політичній історії давньоукраїнської держави.

У вирі боротьви
Після монголо-татарської навали Галицько-Волинська Русь,хоч і визнала свою васальну залежність від Золотої Орди та платила хану данину, попри те залишалася досить сильною державою, яка активно впливала на події в сусідніх країнах - Угорщині, Чехії, Польщі. Після смерті краківського князя Болеслава Стидливого (1279) галицький князь Лев Данилович виступав претендентом на вільний престол і організував похід на Польщу. Проте він не мав успіху. Літо-пис Руський говорить, що Лев Данилович боровся навіть з німецьким імператором Генріхом IV, підтримуючи у 1285 році польського короля Болеслава. Військо галицького князя Лева Даниловича ходило аж у Сілезію, під Вроцлав; здобуло там німецькі міста, серед них Ратибор, де захопило велику здобич. Сам князь Лев був одружений на Констанції - дочці угорського короля Белли IV. Після смерті Лева Даниловича (1301) і його брата Мстислава Даниловича (1292) влада у Галицько-Волинській Русі перейшла до старшого сина Лева - Юрія. Як галицько-волинський князь він прийняв титул “короля Русі” - так, як його дід - король Данило. Король Юрій брав участь у міжкнязівських усобицях у самій Польщі, згодом з польськими князями він встановив мир і закріпив його шлюбсЗм своєї доньки Марії з мазовецьким князем Тройденом Болеславичем.
Після смерті короля Юрія Левовича владу у Галицько-Волинській Русі утримують його сини Андрій і Лев - вони висту-пають як співправителі. Ці князі проводили досить самостійну зовнішню політику, вістря якої було спрямоване на подолан-ня залежності від Золотої Орди. При цьому Андрій і Лев оріє-нтувалися на підтримку у цій боротьбі західних держав. Однак їхні зусилля не увінчалися успіхом - 9 червня 1323 року обидва брати загинули у ханській ставці. Є відомості, що їх отруїли. В Андрія і Лева не було синів, тому після цієї трагедії місцеві бояри запросили на галицько-волинський трон Болеслава - сина мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки короля Юрія Левовича. Болеслав Тройденович по матері був правнуком короля Данила Галицького, він перейшов у православну віру і прийняв ім’я Юрій II. У документах Юрій II називав себе “Божою милістю князь і дідич королівства Русі” та вживав королівську печатку свого діда Юрія І.
Саме з Юрієм II (Болеславом Тройденовичем) і пов’язує першу писемну згадку про Олеський замок польський історик вірменського походження Садок Баронч. Він пише, що в 1327 році володарем замку став мазовецький князь Болеслав Тройденович. На жаль, С.Баронч посилається на непевне джерело. Крім цього цей історик, намагаючись підтвердити ранній польський вплив в Олеську, акцентує на власнику замку, мазовецькому князеві Бо- леславі Тройденовичу. Однак такий підхід однобоко висвітлює справу, бо на той час - 1327 рік - син мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії Болеслав був запрошений на галицько-волинський престол, прийняв право-славну віру та нове ім’я - Юрій II. Його проголосили спадковим правителем Галицько-Волинської Русі по галицькій гілці Рюриковичів. Тому наголос польського історика на терміні “мазовецький князь” не відповідає історичній дійсності.
Юрій II продовжив мирну політику своїх попередників стосовно Польщі, а також нормалізував відносини із Золотою Ордою: великий хан якої визнав його владу над Галицько-Волинською Руссю. Юрій II підтримував дружні відносини з Литвою і взяв за жінку дочку литовського князя Гедиміна Єфимію.
Щорічні виплати данини монголо-татарам, які здійснював Юрій II, його нерішуча політика, засилля іноземців (значною мірою - поляків) у королівському оточенні призвели до неза-доволення народу. Галицькі бояри навіть зневажливо назива-ли короля Юрія II “Мазуром”. Наслідком стала нова трагедія - 7 квітня 1340 року Юрія II хтось отруїв у Володимирі.
Сам Юрій II теж не залишив по собі дітей. На цьому князеві обірвалася галицька гілка Рюриковичів. У Галицькій Русі роз-почалися заворушення. “Смерть Юрія II, - вважає видатний український історик, академік Іван Крип’якевич, - поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період довголітньої боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами”.
На Волині місцеві бояри визнали князем Любарта (у хрещенні - Дмитро), сина литовського князя Гедиміна і Єфимії - дочки галицького князя Лева Юрійовича.
В Галичині події розгорталися по іншому. Користуючись незгодами серед галицьких бояр та заворушеннями народу, наприкінці квітня 1340 року польський король Казимир, згодом іменований Великим, вийшовши із військом із Кракова, минув руські прикордонні замки Сянік, Перемишль і Любачів та напав на Львів, що стало великою несподіванкою для всіх. Перед загрозою знищення львів’яни здали місто без бою. Кази-мир захопив королівську казну, скарби, церковні коштовності, спалив Нижній і Високий замки і в середині травня цього ж року повернувся з тріумфом у Краків. Натхненні успіхом та бачачи повний безлад у Галицькому князівстві, польські війська під керівництвом короля Казимира 24 червня 1340 року здійснили другий похід на Галичину, здобули руські замки в Перемишлі, Сяніку, Любачеві і вдруге зайняли Львів. Тут Казимир поставив свого старосту, а сам повернувся у Краків. Однак, як свідчить «Хроніка Львова” Дениса Зубрицького, руські князі Дядько із Перемишля і Данило із Острога при підтримці монголо-татар не лише звільнили Русь від поляків, а й знищили частину польських земель, а саме - Краківське воєводство по правому боці Вісли, Сандомирське і Люблінське. Галицька Русь знову стала незалежною від поляків аж до 1349 року, коли ЇЇ втретє захопили війська короля Казимира. Цього разу надовго.
У цей час на Волині не було таких бурхливих подій; волинські бояри і народ визнали владу нового князя Любарта. Тоді Олеський замок входив до складу Волинського князівства.
Захопивши у 1349 році Галицьку Русь, польський король Казимир розгорнув боротьбу за землі Волинського князівства. Тут його опонентом і суперником виступав литовсько-руський князь Любарт, який з 1340 року володів Олеським замком.
Укріпившись у Галичині, польський король Казимир у 1366 році розпочав наступ на Волинь і здобув Холм, Берестя (тепер Брест), Белз і Володимир. Тоді ж волинський князь Любарт змушений був підписати з Казимиром так званий “вічний мир”.
За його умовами до Казимира перейшли волинські міста Кременець, Олесько, Лопатин, Перемиль. За висновком до-слідника цього договору, відомого історика XIX століття М.Довнар-Запольського, кордон між Польським королівством і Волинським князівством проліг тоді із Кременця у напрямку Бродів по річці Солонівці, а потім по Стиру до Перемиля (тепер село коло Берестечка). Таким чином, у 1366 році Олесько вперше опинилося у польських руках. Тоді ж власником Олеського замку став Олександр Коріатович - шляхтич, залежний від Польської корони.
І хоча мирний договір між польським королем Казимиром та волинським князем Любартом було названо “вічним”, він незабаром був порушений і Любарт знову оволодів Олеським замком. Відомо, що в 1370 році замок належав Любарту.
В польській історичній літературі є інформація, що у 1377 році в Олеському замку знаходилася угорська залога. Впродовж якого часу тривала ця окупація, не з’ясовано, однак у 1382 році Олеським замком порядкував волинський князь Любарт.
У буллі Папи Римського Боніфація IX за 1390 рік згадують-ся давньоукраїнські замки Тустань і Олесько, які Папа чомусь дарує галицькому єпископу. Цю дату безперечно можна вважати цілком достовірним повідомленням про Олеський замок.
Між тим є ще кілька інших згадок про Олеський замок за 1327-1442 роки, зокрема про акти його неодноразового дарування чужинцям, однак, впродовж усього цього часу фактично у ньому порядкували русини-українці.
Неодноразові згадки про дарування Олеського замку чу-жинцям, про перебування у ньому іноземних залог, безумовно, є свідченням впертої боротьби за нього. Польське королів-ство усіляко прагнуло захопити Олеській замок - ключ до південних воріт Волині.
Олесько тоді належало до Волині. Навіть через 100 років - у 1573 році - француз Бліз де Віженер згадує Кременець, Лопатин і Олесько у переліку волинських міст.
Боротьба за Волинь не припинялася. Олеський замок став важливим центром опору польському наступу на давньоук-раїнські землі. Цю боротьбу не зупинила навіть Кревська унія 1385 року, коли польська королева Ядвіга взяла шлюб з великим литовським князем Ягайлом. Тоді Польське Королівство і Велике Князівство Литовське фактично об’єднались в одну державу. Проте волинські землі ще досить довго зберігали да-вньоукраїнські княжі традиції. Це особливо проявилося під час повстання Свидригайла - литовського і волинського князя та рідного брата польського короля Ягайла. Тоді волинські бояри-русичі активно підтримали Свидригайла. В часи цього повстання Олеський замок знову став одним з найбільших центрів опору наступу польської шляхти на давньоукраїнські землі Волині.
У 1431 році відбулася знаменита оборона Олеського замку від польських завойовників. Організацією відсічі нападникам керував староста Івашко Преслужич Рогатинський. Оскільки, за тодішньою традицією, прізвище вказувало на місце по-ходження, то звідси можна зробити висновок, що Івашко походив з Рогатина. Крім Івашка, джерела називають інших його соратників. В обороні Олеська брали участь Олекса Черемоський (на південний захід від Пліснеська є село Черемошна), Івасько Мостич Кадлубиський (с.Кадлубиська, тепер Лучків, що між Ясеновом і Заболотцями), Сенько Смоленський (с.Смільно коло Бродів), Демко Ожидівський (с.Ожидів), Іван з Підгорець, Старобродський (с.Старі Броди, коло Бродів), Лев Чеський (с.Чехи коло Заболотців). Згадується і ще якийсь Мисько Каленкович. Очевидно, всі вони були місцевими боярами, які прибули в Олеський замок на чолі своїх загонів. 6 тижнів тривала облога поляками Олеського замку, але його оборонці вистояли.
Наступного року до Олеська надійшли ще більші сили польських завойовників. Цього разу оборонці замок здали. У джерелах говориться, що тоді польський король надав усім захисникам замку привілеї на володіння ними їх-» німи ж селами. Це, напевно, заспокоїло українських бояр і вони здали Олеську твердиню.
Варто зазначити, що нащадки оборонця замку Івана Підгорецького володіли селами Підгірці і Загірці аж до середини XVII століття, коли вони продали їх польському шляхтичеві Станіславу Конєцпольському.
Дуже цікавий і промовистий факт: Львів польський король підкорив у 1349 році, а Олеський замок - через 83 роки після цього!
Із остаточним захопленням Олеського замку поляками у 1432 році закінчується давньоукраїнський період його історії.
Події героїчної оборони Олеського замку лягли в основу відомого роману “Черлене вино” львівського письменника Романа Іваничука, а також опери "Олеська балада”.

Крізь віки
Через дев’ять років після захоплення Олеського замку польський і угорський король Владислав Варненчик 24 травня 1441 року видав привілей шляхтичу Янові із Сєнна на володіння Олеським ключем і всіма населеними пунктами, що до нього належали, включно із Бродами та Лопатином. Усі добра передавалися Я.Сєнінському у вічну власність з правом закладання міста за Магдебурзським правом.
Після смерті Яна Сєнінського власником Олеського замку став його син Петро, якого джерела вже називають “Одесь-ким”. У 1481 році в центрі Олеська Петро споруджує великий оборонний костел.
Варто зазначити, що у XV-XVI століттях західноукраїнські землі зазнавали частих нападів кримських татар, які руйну-вали села і міста, забирали в неволю (ясир) тисячі полонених ними людей. Особливо спустошливими стали набіги 1474, 1488, 1491, 1498 років. У цей час Олеський замок входив до системи оборонних споруд українських земель, належних польській короні, та відігравав важливу роль у боротьбі проти завойовників. Дуже часто жителі Олеська й сусідніх сіл знаходили захист за міцними мурами фортеці.
У 1511 році Петро Олеський помирає, і замок ділять між собою по половині дві його дочки Анна та Ядвіга, а після пошлюблення кожної ці замкові половини закріплюються за їхніми чоловіками - відповідно: Фредеріком Гербуртом і Мартином Каменецьким.
У 1512 році між Буськом і Олеськом кошем стояла татарська орда. Навколишні села і містечка знову були спустошені; багато людей забрано в ясир. Під ударами татар тоді впав і Олеський замок.
Через сім років у бою із татарами під Сокалем загинув один із власників Олеського замку Фредерік Гербурт. Анна вийшла заміж вдруге, за Юрія Даниловича - представника давнього українського боярського роду. Після смерті Анни половиною замку заволодів її син Станіслав Данилович. Другу частину замку родина Каменецьких у 1580 році продала гетьманові Станіславу Жолкевському. Ще 25 років Олеським замком володіли дві сім’ї, аж поки Станіслав Жолкевський не віддав свою дочку заміж за сина Станіслава Даниловича - Івана. От тоді весь замок опинився в руках однієї родини - Даниловичів. Сам Іван Данилович відіграє велику роль в історії Олеського замку.
Нащадок давнього українського боярського роду Іван Данилович народився в Олеському замку у 1570 році.
Як для свого часу, Іван Данилович - людина високоосвічена і водночас типовий магнат, непослідовний у своїх вчинках. Будьякими способами він намагається поліпшити своє суспільне становище, піднятися вгору по щаблях кар’єри. Іван одружується з багатою нареченою - Катериною Красицькою. За її придане починає розбудовувати замок. Вдруге він одружується з дочкою великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського - Софією. Саме завдяки їй він отримує другу частину Олеського замку, а також землі на Чигиринщині. Напевне, не без допомоги коронного гетьмана Іван Данилович стає каштеляном львівським, а з 1614 року - воєводою руським. З вигодою для себе намагається влаштувати і своїх дочок. Одну він віддає за старосту красноставського Якуба Собєшина.
Енергійний, темпераментний Іван Данилович уже на посаді воєводи руського міг побитися на бенкеті у Кракові з воєво-дою Радзейовським. А коли у краківському костелі один із шляхтичів хотів убити короля Зигмунта III, то першим йому на допомогу кинувся Іван Данилович.
Івана Даниловича з повним правом можна назвати будівничим. Він будує в Олеську першу школу і лікарню для селян. А в 1613 році закладає містечко Сасів. Для утримання тільки одного костелу Іван Данилович виділяє ціле село Розваж і дозволяє збирати по десятині від доходів із селян навколишніх сіл Йосипівки, Ожидова, Кутів, Хватова.
У 1605 році Іван Данилович одружується з дочкою коронного гетьмана Станіслава Жолкевського Софією, і та із Жовкви перебирається в Олесько. Для її охорони С.Жолкевський виділяє козаків, старшим над ними був Михайло Хмельницький - батько майбутнього українського гетьмана. До цього Михайло Хмельницький перебував у Жовкві на службі у великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Цілком ймовірно, що сам майбутній гетьман Богдан Хмельницький народився в 1595 році у Жовкві, однак в Олеську минули його дитячі роки. Перебуваючи в Олеському замку, Михайло Хмельницький деякий час виконував функції управителя. Мабуть, не одну стежину біля замку протоптали дитячі ноги малого Богдана.
Деякий час Іван Данилович служив представником польсь-кого короля на Запорізькій Січі. Він старався підтримувати Добрі стосунки із козаками, розуміючи їхню міць і силу. На початку XVII століття Іван Данилович стає корсунським і чигиринським старостою, він володіє великою кількістю зе-мель на Чигиринщині. Саме І.Данилович призначає Михайла Хмельницького своїм чигиринським підстаростою і за службу дарує йому хутір Суботів.
У час володіння Іваном Даниловичем Олеськом розпочався третій, найбільш масштабний період будівництва замку, який припадає на кінець XVI - початок XVII століть. Саме при Іванові Даниловичу до овалеподібного оборонного муру добудовуються та надбудовуються двоповерхові корпуси у східному та західному крилі, триповерхове приміщення з північного боку замку, нова надбрамна вежа. Тоді ж змінюється характер укріплень, засоби оборони виносяться поза мури. Якщо раніше основним житлом слугували дерев’яні будинки, що стояли за валом, біля підніжжя пагорба, то тепер замкові приміщення розширюються, набувають житлового характеру, і, як наслідок, - внутрішнє подвір’я-дитинець дуже зменшу-ється. Велике значення надається оздобленню стін і веж. Для об’єднання всіх приміщень місцями влаштовуються відкриті галереї. На другому поверсі вікна отримують нові кам’яні об-рамлення, а двері-портали; над воротами та в порталах розташовуються герби власника замку.
Реконструкцію замку Іван Данилович проводить із 90-х ро-ків XVI ст. по 20-ті роки XVII ст. На кам’яному обрамленні одного з двох спарених вікон лівої частини замку з боку дитинця вирізьблено дату “1599”, можливо, вона пов’язана із розбудовою замку, наприклад, завершенням спорудження цієї його частини.
Хто ж здійснював ці великі фортифікаційні роботи? Як відомо, батько першої дружини Івана Даниловича Катерини Красицької збудував у Красичині, що недалеко від Перемишля, прекрасний ренесансний замок. Мабуть, роботи у Красичині та Олеську проводились за участю одних і тих самих майстрів. Підтвердженням цього є створення аналогічних порталів і гербів в одному і другому замках. А в Олеську постало ще й нове завдання - давню фортифікацію перетворити у ренесансний палац. Результати цієї роботи свідчать про те, що туту працювали добрі зодчі. Можливо, італієць Галеаццо Аппіані, який працював у Красичині. Про далекого з учасників цього будівництва записано в «Олеській городській книзі». Тут декілька разів згадується Альберто Мураторі, можливо, італієць за походженням, і муляр Войтіх.
Масштаб будівництва в Олеську вражав сучасників. Про його розмах свідчить кількість каменю і цегли, які фірами підвозили до замку. Зрозуміло, що основну участь у будівництві брали жителі навколишніх сіл Ожидова, Йосипівки, Кутів, Чехів, Хватова, Закомар’я, Розважа і, звичайно ж, - Олеська, які належали Даниловичу. Очевидно, на будівництві працювали також полонені турки і татари.
Під час зініційованої І.Даниловичем реконструкції Олесь-кого замку вміло і напрочуд гармонійно поєднано давні оборонні стіни з новими спорудами. При цьому давні мури посилено, в замку збудовано велику кількість житлових кімнат, просторих палат та допоміжних приміщень. В’їзну браму прикрасила нова вежа. Завдяки старанням Івана Даниловича Оле-ський замок перетворився на розкішну магнатську резиденцію і став міцною фортецею. Тоді він набрав майже тих обрисів, які збереглися до наших днів.
Через позицію Івана Даниловича у 1615 році в Олеському замку сталася велика трагедія. Син коронного гетьмана Речі Посполитої Адам Жолкевський, закоханий у дочку І.Даниловича від першого шлюбу Маріанну, не отримавши від її батька благословіння на шлюб, на знак протесту привсе-людно вдарив себе ножем і так покінчив життя самогубством. Ця трагедія спричинилася до згасання славного польського роду Жолкевських.
У свої спадкоємці Іван Данилович готував сина Станіслава. Він направив його вчитися за кордон. Після завершення навчання молодий Данилович перебував при дворі польського короля. Але після поєдинку із старостою Калиновським він втік із Кракова в Україну, де в одній із сутичок з кримськими татарами потрапив до них у полон і там загинув.
Другий син, Ян, помер у дитячому віці. Так згас і давній український шляхетський рід Даниловичів.
Після загибелі Станіслава Олеський замок, як придане дочки Івана Даниловича Маріанни, перейшов до рук Конєцпольських.
А за рік до смерті Івана Даниловича, яка настала у 1628 році, його дочка Теофілія вийшла заміж за Якуба Собеського. У 1629 році Теофіля в Олеському замку народжує сина Яна - майбутнього польського короля Яна III Собеського - переможця знаменитої битви під Віднем 1683 року та рятівника Європи від турецької навали, правнука видатного воє-начальника Речі Посполитої Станіслава Жолкевського.
Ось як згадує про народження майбутнього польського короля його мама: “В Олеську народився мій син Ян року 1629, дня 17 серпня, між годинами чотирнадцятою і п’ятнадцятою, в п’ятницю, останнього повного місяця, а назавтра новий місяць настав”.
Сам Ян Собеський про цю подію пише так: “Народився я в Олеську, замку на високій горі, в милі від Білого Каменя, де теж король Михайло народився. Під час мого народження били сильні перуни (громи) так, що аж кравець моєї мами від того оглух і був глухим до самої смерті. У цей же час татари напали на околиці замку”.
Ян III Собеський згадує польського короля Михайла Корибута Вишневецького - сина Єремії і Гризельди із Замойських, князів Вишневецьких. У цей час Вишневецькі володіли сусіднім з Олеськом Білим Каменем; саме там, за словами Яна III Собеського, і народився ще один польський король - Михайло Вишневецький. Сталася ця подія у 1639 році.
Залишки маєтку Вишневецьких у Білому Камені проісну-вали до Другої світової війни. Замки в Олеську і Білому Ка-мені знаходились майже поруч - їх відділяла відстань у 5 км. Отже, Олеська земля дала двох польських королів - Яна III Собеського і Михайла Вишневецького. В жилах обох текла й українська кров. У Яна III Собеського — старовинного українського шляхетського роду Даниловичів, а в Михайла — княжого роду Корибутів.
У 1648 році розпочалася Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польші. Шляхтичі покидали свої насиджені місця і втікали від козацько-селянських військ Богдана Хмельницького. Це саме зробили і Конєцпольські, нові власники Олеська, яке було здобуто козаками у вересні 1648 році. Тоді замок зазнав значних руйнувань.
Після відступу армії Хмельницького на Велику Україну Ко-нєцпольські повертаються в Олеський замок, який по смерті Ан-дрія Конєцпольського переходить до його брата Станіслава. Але через десять років замок і навколишні землі діляться між 17 кредиторами Конєцпольського. Замок перебуває у різних руках до 1682 року, коли Ян Собеський, уже будучи польським королем, виплачує борги Конєцпольського і бере замок у свої руки.
Весною 1682 року Ян III Собеський із синами відправляється на огляд своїх маєтків. Маючи тоді 53 роки, король вперше переступив поріг замку, в якому народився. Під враженнями оглядин Олеська і замку Ян III Собеський пише у листах до своєї дружини Марії Казимири: “В Олеському замку з того місця і покою, де народився у 1629 році. Єдина втіха душі і серця, найвірніша, найвдячніша і найкоханіша Марисенько. Спеціально сьогодні поїхав з воєводою руським і іншими, аби придивитися до місця, яке ледве тепер пам’ятаю. Застали замок і місце дуже спустошеними, але село добре і костел, де лежить мій дід, руський воєвода Данилович, в порядку. Сьогодні повертаємося назад на ніч до Золочева. Намовляють мене ще і до Підгорець поїхати, але не знаю, чи буду мати час”.
У наступному листі Яна Собеського до дружини зустрічає-мо такі слова:
“У Зборові в середу 22 квітня 1682 року, на пів до восьмої вечора. Мусили тепер рушити із Золочева, щоб полювати тут. Нам пощастило - вполювали багато сарн і зайців. День видався теплим, хоч похмурим. Забув повідомити, що вчора в Олеську чув дикий рев. Тепер по лісах різноманітне птаство і квіти, особливо анемони, жовта сон-трава, медуниця...”
Згадка Яна III Собеського про “дикий рев”, який він чув у лісі коло Олеська, свідчить про наявність тут великих звірів. Король міг чути рев тура, зубра, лося чи ведмедя - у XVII столітті всі вони водились у цих краях.
Ян III Собеський прагнув повернути родинне гніздо, яке за борги було закладене 17 кредиторам. Уже через рік після того, як тут побував, король, заплативши борги, викупив замок.
Під опікою королеви Марії Казимири розпочалися реставраційні роботи. За бажанням королеви відновлено кімнату, де народився Ян Собеський, впорядковано перший поверх і дитинець з в’їзною брамою, оновлено каплицю. Можливо, що виконували роботи в замку придворні майстри Яна III, які працювали у Вілянові під Варшавою.
Відновлений Олеський замок вперше зустрів короля і його дружину влітку 1684 року. Наступний приїзд королівської сім’ї відбувся через три роки - влітку 1687 року. Про це писав у своїх спогадах француз Франсуа Далейрак, який супроводжував короля у його поїздці. Останній раз Ян III Собеський з дружиною відвідали замок у 1693 році.
Ф.Далейрак залишив гарний спогад про замок кінця XVII століття, в якому вміло змалював навколишню місцевість, замкову гору, замок, оборонні споруди, житлові приміщення. Він. описує внутрішній простір і зали замку: “Покої...всі дуже гарні, просторі, високі, добре освітлені, викладені великими тафлями штучного мармуру. Житло для челяді на партері має гарне склепіння. Криниця надзвичайної глибини, бо, щоб добратися до води, треба було її копати аж до самої основи гори. Від усього тут віє старожитностями великопанської садиби”.
До недоліків замку Ф.Далейрак відніс надто тісний дитинець, брак вільного простору і місць для прогулянок.
Але недоліки, на які вказував француз, цілком компенсувалися прилеглою до замку територією, на якій розкинувся парк, сад та кілька чудесних ставків.
Після смерті короля Яна III Собеського Олеський замок залишається у руках Марії Казимири, яка перебуває у Франції, але навіть там цікавиться його станом.
Під час Північної війни в Олеському замку зупинялися ро-сійські війська.
У 1716 році королева Марія Казимира померла, і замок пе-рейшов до її сина Якуба, який через три роки продав його Станіславу Жевуському. Згодом замок стає власністю сина Станіслава Жевуського - Северина, волинського воєводи.
Саме він багато робить для того, аби перетворити будівлю в розкішний палац у стилі XVIII століття.
Северин Жевуський для переобладнання інтер’єрів запрошує французького скульптора Лебласа. В кімнатах з’являються нові каміни та печі, стіни покривають монументальними розписами та ліпниною.
Тоді було завершено спорудження надбрамної вежі і добу-довано кімнати для обслуги на третьому поверсі. Однак основні роботи в інтер’єрі велися поверхом нижче. Стіни покриваються орнаментальними рельєфами, а плафони - живописними малюнками із міфологічними сценами; вмонтовуються нові, різьблені з мармуру каміни.
Досить грунтовно переобладнали каплицю, у якій встановили новий вівтар, а стіни покрили штучним мармуром рожевого відтінку.
У другій чверті XVIII ст. кімнати зазнали найбільших реконструкцій, внаслідок чого вони набули вигляду палацових палат.
Кожна палата мала свою назву. «Портретна» - називалась так від намальованих на стінах портретів королів; «європейська» - бо плафон стелі прикрашала міфологічна сцена «Викраденя Європи»; «віденська» - бо центральне місце у ній займала велика картина «Битва під Віднем»; у «дзеркальній» стіни були мистецьки оздоблені дзеркалами, а «жовтою» називали палату, пофарбовану в насичений жовтий колір.
Піднявшись на другий поверх, відвідувач потрапляв у ве-ликий світлий зал із шістьма вікнами і підлогою з тесаного каменю.
Спочатку тут діяла їдальня, стіни залу прикрашали портре-ти королів і велике батальне полотно “Битва під Віднем”. У XVIII столітті ця зала стала однією з найважливіших - тут приймали гостей. У холодну пору року зал обігрівався великим мармуровим каміном і кахельною пічкою.
У передпокої перед “віденським залом” був влаштований туалет з каналізаційним стоком. Сьогодні у дверний отвір цієї кімнати вмонтовано оригінальні двері XVII століття, що збереглися з того часу.
Поруч знаходились дві житлові кімнати, які у XVIII столітті називали кімнатами “Флори” і “Юпітера”, а на початку XIX століття вони отримали назви “жовта” і “блакитна”.
З цих кімнат шлях вів у велику залу, яку називали «євро-пейською». Тут влаштовано поліхромовану дерев’яну арку, а за нею створено альков (спальню). По боках алькова стояли дві позолочені скульптури Аполлона і Діани. На стінах - ліпний карниз. В кутку - новий мармуровий камін. Замість кам’яного покриття настелили дерев’яну підлогу. Віконні і дверні прорізи прикрашала стюкова мозаїка.
Вийшовши з кімнати з альковом, потрапляли у кімнату над брамою, де один портал живописний, а другий - кам’яний. У XVIII ст. тут знаходилась аптека, де зберігалися медикаменти, лікарські рослини.
Стіни цього залу були розмальовані, а дерев’яне перекриття стелі - пофарбоване. У пізніші часи у цій кімнаті влаштували гардероб, що одночасно служив бібліотекою та архівом.
З “віденської” палати потрапляли у зал, гарно оздоблений художніми розписами; його також обігрівали пічка та камін. Піднявшись декількома дерев’яними сходинками, входили у кімнату, яку називали «мозаїчною», бо її підлога була викладена з різньоко- льорового мармуру. Стіни і стеля розмальовані фресками. У кутку стояла біла кахельна пічка, на стінах висіли дзеркала.
З великих сіней, куди заходили по сходах з лівого крила замку, можна було потрапити ще у два зали. Один з них називався іменем міфологічного бога Бахуса. Стеля тут виконана у стилі художнього столярства, на червоно помальована, підлога викладена каменем. Стіни покрито рельєфами, а прорізи вікон прикрашені мозаїкою. На жаль, нічого цього не збереглося.
На третьому поверсі у лівому крилі замку знаходилось тільки дві житлові кімнати. У XVIII ст. тут провели ремонт і відтворили інтер’єр у східному стилі.
Кімната на вежі дістала назву «зеленої».
По смерті Северина Жевуського Олеський замок переходить до його брата Вацлава, який володів сусіднім Підгорецьким замком. Він перевозить всі цінні речі з Олеська до Підгірців, а Олеський замок продає у 1796 році Олександрові Зелінському.
1824 року у замку з’явилися нові власники - сім’я Літинських, яка належала до збіднілої шляхти. Власники туляться у двох-трьох кімнатах другого поверху, більшість вікон забита дошками. Та й самі власники завдають шкоди будівлі. В одній із кімнат було знайдено замурований скарб, після чого почали шукати скарби в різних місцях замку. Руйнувалися розписи на стінах, підіймалася підлога. Але чи знайшли ще щось, не відомо. Та й саме Олесько у цей період мало жалюгідний ви-гляд. Як писав один із очевидців, “ніхто не може втриматися в цьому бідному містечку. Нудьга і туга нападають, коли по-дивишся на двох чи трьох перекупок, що в нецьках продають булки та недозрілі фрукти. Кілька євреїв з руками за поясом ходять по розкислій грязюці. Гусар стоїть в дверях шинку і палить бакун... Ось місцевий колорит”.
Великої шкоди будівлі замку завдав землетрус, який стався 23 січня 1838 року. В стінах з’явилися великі тріщини. Мож-ливо, цей землетрус позначився і на стані замкової криниці, яка, хоч і була пошкоджена, ще діяла до 1875 року.
XIX століття стало періодом повільного руйнування замку.
У 1882 році виникла спілка приятелів для викуплення Олеського замку у її власниці Софії Літинської з метою його відбудови та збереження; навіть створено комітет опіки над зам-ком, у який входили князі С.Сангушко, В.Чарторийський, відомий художник Ян Матейко та інші. Ця спілка 20 жовтня 1882 року викупила замок у С.Літинської за 15000 золотих римських. Але оскільки не вистарчало відповідних документів, то замок був переданий державі. Спеціальна комісія визнала, що споруда надається до реставрації.
Думки щодо використання будівлі замку були різні. Одні пропонували зробити тут інтернат для студентів учительської семінарії, інші пропонували віддати споруду у розпорядження монастиря. Висловлювалися пропозиції в одній частині ство-рити народну школу, а в другій - музей Яна III Собеського. Однак замок віддали для розташування тут сільськогосподар-ської жіночої школи.
У 1889 році крайовий відділ доручив Л.Вєжбіцькому і Ю.Захаревичу подати пропозиції реставрації Олеського замку, і вже через 2 роки тут розпочалися роботи. Було полагоджено дах, відремонтовано ряд кімнат, почалася реставрація художніх цінностей. Стіни південно-східної частини замку, які найбільше постраждали від землетрусу 1838 року, укріпили масивними кам’яними контрфорсами. Тоді планувалося відно-вити всі кімнати, реставрувати обрамлення вікон. Проте через брак коштів роботи призупинилися. А в роки Першої світової війни навіть те, що вдалося відновити, було частково знищене.
Після закінчення Першої світової війни довший час жодні роботи в замку не проводилися, що завдало йому немалої шко-ди. Лише у 1933 році в замку знову розпочинаються реставраційні роботи. Керівництво всією реставрацією було покладене на ректора Львівської політехніки, відомого архітектора В.Мінкевича. Безпосередньо на місці роботами керував архі-тектор А.Маєвський. До замку облаштували під’їзну дорогу, виготовили нову браму. Велися роботи і всередині замку. Крім ремонтних та будівельних робіт, проводилась художня реставрація живопису, стюкової мозаїки, ліпнини. Коштів для цього надходило досить мало, тому до початку Другої світової війни багато чого із запланованого так і не вдалося реалізувати.
Під час німецької окупації у 1941 році у замку та прилег-лому до нього монастирі капуцинів влаштували табір для ра-дянських військовополонених, а потім - військові склади. В цей час будівля зазнала нових пошкоджень.
У 1951 році через несправність громовідводу замок загорівся від удару блискавки. У нищівному полум’ї згоріли дах, перекриття, обсипалися ліпнина, настінний живопис; пошкоджено портали і віконні обрамлення. В стінах з’явилися тріщини. Здавалося, що замок загине.
Але у 1954 році на замовлення відділу будівництва й архітектури Львівського облвиконкому, з ініціативи відомого архітектора А.М.Шуляра проведено обмірні креслення замку та виготовлено проектну документацію на його реставрацію. А вже у 1958 році в Олеському замку розпочалися відновлювальні роботи, які здійснювали Львівські міжобласні науково-реставраційні майстерні (архітектори І.Р.Могитич, І.В.Старосольський, Є.М.Пламенецька, А.М.Шуляр).
Робітників набирали з Олеська і прилеглих сіл. Прибули сюди досвідчені майстри Ковальчук, Марушко, Собків, Медвідь із села Підгірці. Вони вже працювали над реставрацією сусіднього Підгорецького замку і тому мали відповідні навики, вміння та досвід.
У замку укріплювали стіни і склепіння, влаштовували нові перекриття, монтували дах.
В основному ремонтно-будівельні роботи з реконструкції замку закінчилися у 1965 році.
Спочатку у замку планувалося створити будинок відпочи-нку. Але для цього потрібно було докорінно переробити ін-тер’єр, добудувати нові приміщення, - тому перемогла пропо-зиція архітекторів, мистецтвознавців створити у замку му-зейний комплекс. Ця ідея належить видатному діячеві вітчиз-няної культури, директорові Львівської картинної галереї Борисові Григоровичу Возницькому. Для створення тут музею він віддав увесь свій досвід мистецтвознавця та організаторський хист і доклав титанічні зусилля.
13 січня 1969 року вийшла постанова бюро Львівського обкому компартії України і виконкому обласної Ради депутатів трудящих “Про створення відділу Львівської картинної галереї в Олеську Буського району”. З цього часу в замку розпочалися роботи з пристосування приміщень під музей. У ході робіт студенти Львівського інституту прикладного мистецтва виявили кам’яну кладку замкової криниці. Частину її розчистили, укріпили і за наявними описами зробили конструкцію для добування води.
Під час проведення електромонтажних робіт робітники ви-явили не відомий до того часу первісний вхід до каплички, бо до цього існував зовсім інший вхід, зроблений у пізніший час. У давньому вході зберігся дерев’яний готичний портал. Саме в цьому місці замку найпомітніший дух і час середньовіччя.
21 грудня 1975 року відбулося урочисте відкриття музейної експозиції “Олеський замок” - відділу Львівської картинної галереї, директор якої Б.Г.Возницький провів тут першу екскурсію.

Замок
Як свідчить вітчизняний і європейський досвід, середньовічні укріплення завжди пристосовували до особливостей навколишньої місцевості.
Місце для замку в Олеську вибрали на високому природ-ному пагорбі на південному краї дуже заболоченої низини, що з давен звалася “Покрова”. Ця низина колись була непрохідним болотом. Її так і назвали - “Болото” або “Болотце”. Давнім відгомоном про це є два топоніми. На південному краю цієї болотистої низини, в Олеську, є урочище “Підболотці” - у XIX столітті тут знаходився фільварок, який так і називався. А недалеке село на північний схід від цієї ж заболоченої низини має назву “Заболотці”.
Відстань від пагорба серед болота до села Олесько близько одного кілометра. Ще в давнину їх з’єднали двома земляними насипами - греблями. По них і здійснювалося сполучення із самим замком. Ці греблі стали дорогою до замку, а побіч неї простягалися непрохідні болота і трясовини.
На південному краю болота званого Покрова розкинулось село Олесько - воно впиралося у відроги Подільської височи-ни, яка тут сягає 396 метрів від рівня моря. Замок, ставки, гори створюють тут неповторної краси краєвид. Ним милу-ється кожен, хто підніметься на вершину замкової гори.
Олеський пагорб з півночі, півдня і сходу омивають два не-великі потоки, які несуть свої води в Стир. З півдня і півночі пагорба, прямо біля його підніжжя ці потоки творили два чималі ставки. Водяні плеса додавали замку краси, а водночас і відігравали додаткову захисну функцію. На захід від замку безіменні потоки з’єднувались в одне русло невеличкої річки Ліберції - лівої притоки Стиру.
Висота Олеського пагорба сягає 40 метрів від рівня боло-тистої низини, завдяки чому він панує над навколишнім прос-тором. Лише із заходу пагорб має похилий спуск, а з усіх інших боків у нього досить круті схили, по яких і зараз непросто піднятися догори.
Крутизна схилів, два потоки і дуже заболочена місцевість створювали природний захист пагорба.
Слід зазначити, що у давні часи води в потоках і болотах було значно більше, - наприкінці XIX століття тут провели перше велике осушення, а масштабні меліоративні роботи 60- х років XX століття ще більше змінили місцевість. Тепер по сіножатях може і трактор проїхати, а у 50-х роках минулого століття на них топилися коні і корови.
Перші укріплення на Олеському пагорбі виникли ще у кня-жі часи - про це свідчать археологічні знахідки ХП-ХІІІ сто-літь. Мабуть, спочатку оборонні споруди були традиційно дерев’яні.
Після монголо-татарського нашестя, за якого дерев’яні укріплення русичів нищились вогнем, відбулися певні зміни у фортифікаційному будівництві - важливіші оборонні центри почали споруджувати з каменю.
Саме тоді на високому природному пагорбі серед боліт побудували фортифікаційний мур, який у плані має овальну фо-рму. Довжина по зовнішньому периметру кладеної з кам’яних блоків стіни - 130 метрів; її висота сягає 10 метрів; ширина - до двох метрів. У стінах влаштовано бійниці. Конфігурація оборонного муру Олеського замку завершувала природну, такої ж овальної форми, маківку пагорба.
З північного боку замку була влаштована в’їзна брама, а перед нею - підйомний міст. Під’їзна дорога простягалася із заходу на схід і пролягала повз північну замкову стіну. Таке розташування дороги, ставило її під контроль захисників зам-ку, а розміщення в’їзної брами з півночі не давало можливості здобути її з допомогою тарану - для нього бракувало місця.
Перед в’їзною брамою знаходився підйомний міст. Підсту-пи до замку прикривали земляні вали, рови та частоколи. На-прикінці XIII-XIV століть Олеський замок став досить неприступною твердинею, про що свідчить півторамісячна, невдала для поляків, облога замку у 1431 році.
Характер внутрішньої забудови замку цього періоду ще не достатньо вивчений. Більшу частину його становила відкрита площа, на якій під час небезпеки зосереджувалися воїни та мирні жителі. Однак тут мусили знаходитись і якісь приміщен-ня, найімовірніше, дерев’яні.
Після вимушеної здачі Олеська польському королеві у 1432 році та його передачі Іванові Сенінському замок пристосовують для нових власників. У другій половині XV - першій половині XVI ст. усередині оборонних стін будують муровані при-міщення, які збереглися до сьогоднішнього дня.
Однак головні будівельні роботи провели щойно наприкін-ці XVI - початку XVII століть, коли замком володів Іван Данилович. Саме при ньому Олеський замок перетворився не лише на розкішну магнатську резиденцію, а й став потужною твердинею.
Але не тільки Іван Данилович організував будівництво на Олеському замку, яке змінило його вигляд, - великий обсяг реставраційних робіт провели ще й наприкінці XVII століття, коли замок викупив польський король Ян III Собеський. Певне відновлювання велося у XVIII, наприкінці XIX і в 30-их роках XX століття, але найбільшими стали реставраційні роботи 1960-1970 років. Тоді Олеський замок набрав того вигляду, який він мав наприкінці XVIII століття.
Оборонні стіни нижньої частини замку мистецьки поєднано із надбудованими над ними різноманітними житловими, представницькими та допоміжними приміщеннями.
Овальний у плані, замок має два головні крила - західне і східне. їх поєднує в’їзна триповерхова вежа і прибудований до неї з півночі двоповерховий корпус.
Якщо в’їзна вежа єднає обидва крила замку, то внутрішнє подвір’я (дитинець) їх розмежовує - з півдня дитинець замикає кам’яний мур і дерев’яна галерея, з якої відкрива-ються мальовничі краєвиди на парк, став, Олесько і гори Вороняки.
У нижній частині східного крила знаходиться замкова кри-ниця; її глибина сягала колись 42 метрів.
На жаль, до наших днів не все збереглося і не все, звісно, відновлено. У XVII столітті дуже цікаво виглядав в’їзд до замку - на мурованих аркадах, які проходили паралельно до північного боку замку. Аркади і замок розділяв глибокий рів. Аби підійти до в’їзної брами, ворог мусив здолати довгий шлях на гору по аркадах, які добре обстрілювались із замку.
Перед в’їзною брамою аркади повертали майже під прямим кутом до в’їзної брами і раптово обривались. Далі їх і в’їзну браму розділяла глибока прірва, через яку перекидався підйо-мний міст.
За описами, сама брама була дуже масивна, дубова і мала двоє дверей. Фактично вона була подвійною. Спочатку про-ходили одну браму, а потім - другу.
Над в’їзною брамою вмонтовано різьблений з каменю ве-ликий прямокутний барельєф, пишно прикрашений портретами, символічними постаттями людей, зображеннями тварин і химер. Його основу складають дві прямокутні пілястри, з’єднані у верхній частині трикутним фронтом із різьбленим зображенням Бога Отця. Під фронтоном, у верхній частині пілястрів, зображено символічні постаті Віри (ліворуч) і Справед-ливості (праворуч). Під барельєфами Віри і Справедливості розташовані медальйонні портрети шістьох польських королів. Пілястри і фронтон мистецьки підпирають округлі карту-ші, увінчані головами двох оскалених химер. У центрі барельефа розташований круглий щит з картушевим обрамленням, який підтримують два ангели. Поле щита розділене на чотири частини, у кожну з яких вмонтовано зображення родинних гербів власників Олеського замку. У верхній частині - Сас і Топір, у нижній - Гербурт і Корчак. Ангели-хранителі, які утримують картуш гербового зображення, стоять на двох лежачих левах - символах сили і могутності. Між двома пілястрами під трикутним фронтоном, якраз над гербовим щитом, роз-ташовані три символічні постаті амурів. Верхні частини піля-стрів двома заокругленими картушами поєднані з трикутним фронтоном, головним елементом якого є зображення Бога Отця. Всевишній у лівій руці тримає яблуко - символ заповідей Божих, а піднята правиця застерігає людей від порушення їх. Зображення Всевишнього домінує в усій барельєфній композиції - такий був задум: Бог є Життя, Правда, Сила і Любов.
Барельєф над в’їзною брамою вмонтували на замовлення Івана Даниловича під час реконструкції Олеського замку в кінці XVI - на початку XVII століття. Незважаючи на те, що час і природні явища дещо згладили зображення, все одно ба-рельєф зберігся напрочуд добре, і кожен, хто входить на подвір’я замку, мимохідь зупиняється, споглядаючи його.
Близькі підступи до замку колись прикривали глибокі оборонні рови, земляні вали і частоколи - їх було влаштовано у підніжжі Олеського пагорба.
У XVII столітті містечко Олесько теж мало досить міцні оборонні споруди, основою яких був земляний вал з дерев’яним частоколом. В’їжджали у місто через три брами - Львівську (західну), Кременецьку (східну) і Бродську (північну).
З Бродської брами шлях серед боліт вів до Олеського замку; місцина перед ним ще й до сьогодні називається Підзамче.
Головна площа Олеська - Ринок, там знаходилась ратуша і торговиця. До наших днів тут вціліло кілька давніх торгових будинків.
Збереглося немало згадок, відомостей та описів Олеська і замку XVII-XVIII століть. Але вони заслуговують окремої уваги.
***
Реставрація Олеського замку та відкриття у ньому музейної експозиції стали важливими подіями в культурному житті України. З року в рік кількість відвідувачів не зменшується.
Упродовж значного часу територія Олеського замку слу-гувала знімальним майданчиком для кіностудій України, Білорусії, Росії та Польщі.
Київська кіностудія ім.Довженка знімала тут фільми “Овод”, “На крутизні”, “Козаки йдуть”, “Час збирати каміння”. Білоруські кінематографісти здійснювали зйомки фільмів “Дике полювання короля Стаха”, “Королева Бона”, “Пастух Янко”. Студія “Мосфільм” в Олеському замку відзняла етюди фільму “Три мушкетери”. Але наймасштабніші зйомки провели польські кінематографісти ще на початку 70-х років - тут та в сусідньому Підгорецькому замку було створено багато фрагментів чотирисерійної кіноепопеї “Потоп”. Знімалось в Олеську і немало документальних кінострічок, дитячих фі-льмів. Не раз замок добре слугував і телевізійникам.
В останній час замок переживає не найкращі часи. Катаст-рофічно не вистарчає коштів не лише на ремонтно-реставраційні роботи, а й на підтримання його в належному стані.
Незважаючи на прикрі труднощі та повну відсутність на-лежної реклами, Олеський замок притягає до себе великі маси народу. Щорічно музей приймає майже 60 тисяч відвідувачів. Часто у підніжжі замкової гори влаштовуються народні фестини, концерти, фестивалі, конкурси майстрів народної творчості.
На відзначення свята козацької слави, приуроченого 500-річчю з дня народження Богдана Хмельницького, 25 червня 1995 року біля замкової гори в Олеську зібралося коло 5 ти-сяч людей з усіх куточків України. Вже зранку на призамковій площі вирував велелюдний ярмарок. Після урочистого мітингу в різних частинах замкової території одночасно відбулося п’ять естрадних концертів, спортивні змагання, коза-цькі забави. Окрасою свята стали виступи членів збірної України з парашутного спорту, показові польоти військових гелікоптерів. На завершення урочистостей, увечері, відбувся великий концерт духового оркестру штабу Прикарпатського військового округу.
Олеський замок став візитною карткою не лише Львівщини, а й всієї України, його зображення можна зустріти в численних книгах, буклетах, календарях, на листівках. Однак конче необхідно не лише провести повномасштабні ремонтно-реставраційні роботи у замку , а й відновити в’їзд по аркадах через підйомний міст. Твердиня має виглядати так, якою вона була у XVII столітті. Олеський замок цього вартий.


    фейсбук