Історія Диканьки - цього загальновідомого в нашій країні селища, так чудово розрекламованого О.С.Пушкіним та М.В.Гоголем, - здається простою і зрозумілою. Згадується вона вперше в 1658 році, коли тут відбувся бій козаків полтавського полковника Пушкаря з військом гетьмана І.Виговського. Згодом Диканька стала сотенним містечком. Багато її угідь, селян належали страченому Мазепою генеральному козацькому судді Василю Кочубею, а потім перейшли до його нащадків.

Але в історії селища є й загадкова сторінка. Пов’язана вона з розгалуженою сіткою підземних ходів, які пролягають під Диканькою. Які вони, що являють собою? Про це влітку 1981 р. я записав розповіді деяких очевидців (19).

С.І.Гудебський, пенсіонер: «Живу на вулиці Гоголя, 24. У кінці лютого цього року на садибі утворилося провалля метрів 7 глибини. Яблуня, що росла на тому місці, опустилася в нього по самісіньку верхівку. І видно було, що вбік хід якийсь тягнеться десь до проїжджої частини вулиці. Могла б і хата в яму посунутися, та, спасибі, голова виконкому районної ради народних депутатів М.В.Перехрест прислав самоскиди із землею, щоб засипати.

Прямо по нашій вулиці нинішньої сирої весни утворилося провалля на самісінькій дорозі, а трохи далі - під хатою пенсіонера М.Г.Белея. Я родом з Хмельницької області, з Красилівського району. У нас там чимало таких ходів по селах. Кажуть, у них люди від татар ховались. То, мабуть, і в Диканці для того ж їх вирили».

Ю.М.Овсяник, шофер: «1979 року, в центрі селища, навпроти маслозаводу, споруджували п’ятиповерховий житловий будинок. Коли забивали палі для фундаменту, то провалилася земля і відкрилося підземелля. Я спустився туди. Видно, що потайний хід. Угорі - сферична поверхня, стіни й підлога акуратно підстругані. Ширина - метрів два з половиною. Стояв я в повен зріст. Глибина від поверхні десь метрів 4. З обох кінців хід нікуди не вів, мабуть, завалився. Від нього йшло невеличке відгалуження, що закінчувалося глухою стіною, на якій виднівся видовбаний хрест. У стінах були ще невеличкі ніші. Цього року навесні кілька провалів сталося також на вулиці Дзержинського (вона йде паралельно Гоголівській), біля будинків №№ 11, 15, 22. Такі ж ходи років 15-17 назад відкривалися неподалік Троїцької церкви. Там бачили, кажуть, і якісь написи на старослов’янській».

В.С.Білоус, працівник Диканського історико-краєзнавчо- го музею: «Якраз побіля тієї церкви колись стояла початкова школа. Біля неї, на схилі яру, 1934 року теж провалився підземний хід. То ми туди спустилися. Як пригадується, був він вузьким і низьким, ми на повен зріст не підіймалися. Йшов кілька метрів, а далі - завал. Видно було, що стіни викопані людьми, закопчені.

Підземні ходи були ще й ген кілометрів 5 за селом, в урочищі, де сходяться Вовчий та Яковенків яри, на одному зі схилів. У дитинстві теж доводилось там бувати. З ліхтариком пролазили метрів 15. Старі люди казали, що хід іде з центру Диканьки аж до самих Вовчих печер. У 50-х роках я працював у лісництві, не раз бував у тих місцях, але печер не знаходив: засунулись.

В одному з кутків Диканьки Нараджівці, навпроти нинішньої аптеки, жила колись баба Скоринка і в неї в сараї був погріб, в ньому - ніші. Дві невеличкі, третя - метрів шість довжиною, а, забравшись в четверту, можна було пройти метрів 25 в повен зріст аж через вулицю. Ми, хлопці й дівчата, під час окупації там кілька разів переховувалися, щоб не забрали до Німеччини».

І.М.Кодак, старожил селища: «Мені не раз доводилося чути про підземелля. Перед війною стався провал якраз навпроти Будинку культури, де нині сквер. То хлопці Микола П’ятак та Іван Бабенко спускались туди. Довгенько йшли. Може, й метрів 100. А потім стало важко дихати. Хід був викопаний в глибині, шириною метра півтора, висотою до двох метрів. Знайти в ньому нічого не вдалося.

Знав я одного нині померлого діда Опанаса Дрижака. Він колись у Кочубея служив. І як ото розгромили князівський маєток, то знайшов він там якийсь здоровенний бронзовий ключ, на якому було відлито: «От тайного хода». Якого саме, хтозна. Може, з панського будинку, може, з кочубеївської церкви. Ще старі люди переказували, що саме в один з ди- канських підземних ходів Василь Кочубей передбачливо заховав свої коштовності, починаючи боротьбу з Мазепою. На мою думку, центр, де збігаються всі підземні ходи, - Троїцька держава. До неї колись вело кілька сільських вулиць. Під ними й тяглися ті ходи, аж до Жукової балки, колись вкритої густим лісом. В ньому люди й ховалися від татар».

О.С.Коваль, будівельник колгоспу імені Леніна: «Мені теж доводилося чути, що до Троїцької церкви ведуть усі ходи. Один з них починався в конюшні, що стояла неподалік. Про нього в 1919 році знали партизани, ховались там, нападали на денікінців. Кажуть, якось приїхали в село білі шукати тих партизанів, а піп здибав їх у конюшні і давай розказувати: хто підозрілий, кого треба схопити. Партизани ж якраз сиділи в підземеллі і все чули. Тільки від’їхали денікінці, вони вискочили й зарубали попа. І це, мабуть, не вигадки, бо якось в одному з ходів, що провалився, люди знайшли гвинтівку.

Ще доводилося чути, що один з диканських лісників Жадан колись спустився у підземелля біля Вовчих печер. І ходи там були такими розгалуженими, що він заблудився. Довго блукав, думав уже, що й світу білого не побачить, але потім якось вибрався аж коло Чернечого Яру».

Диканське підземелля - досить цікаве явище, хоча в деяких наведених свідченнях, звичайно, є й властивий народним переказам елемент перебільшення. Цікаве з тієї точки зору, що на Полтавщині підземні ходи зафіксовані здебільшого у великих містах, таких, як Полтава, Лубни. Це колишні значні фортеці, де жило чимало людей, які й змогли вирити ці трудомісткі фортифікаційні споруди. В Диканьці ж слідів древнього городища не було виявлено. Як же з’явились ті підземні ходи? Хто і коли їх викопав?

Про це можна лише гадати. Одне з певністю скажемо, що це - переконливе свідчення значно довшої історії Диканьки, ніж вважалося до цього часу. Сягає вона в часи, коли після татарської навали в нашому краї було зруйновано багато давньоруських городищ і центр життя перемістився в глухі місцевості в лісах та болотах, куди важко було добиратися ворогам. Заховане в диких лісах поселення розрослося, і, звичайно, степовики взнали дорогу й до нього. Потужний шар глини, який залягає тут, наштовхнув диканців на думку, що надійніше не мурувати фортечні стіни, а рити підземні сховища.

На 1658 рік, коли поселення було вперше згадане в літопису, воно, вочевидь, мало досить значні розміри. Тут стояв сильний козацький гарнізон, який охороняв поселених Мартином Пушкарем переможених сербів - найманців Виговського, котрі жили на так званому Сербинському полі. На ньому раніше височіли і дві давні Сербинські могили. Не виключено, що бранців широко залучали до риття підземних ходів.

У Диканьці випалювали селітру для козацького війська. Сліди цього промислу не раз знаходили на території селища. На місці нинішнього маслозаводу стояли бурти землі.

Чи не виносили її, коли рили підземелля? В той же час у селі було розвинене гончарство. В 1980 році, прокладаючи каналізацію до житлових будинків керамзитового заводу в районі лікарні, будівельники наштовхнулися на гончарну піч. Склепіння її товщиною 50 сантиметрів було складене з цеглин різної форми, дуже перепалених. Гончарна піч із склепінням завтовшки 20 сантиметрів була знайдена і на подвір’ї побуткомбінату. «Мені вдалося набрали звідти уламків різного посуду, - розповідає старший науковий працівник Диканського краєзнавчого музею В.С.Білоус. - Науковці полтавського краєзнавчого музею висловили думку, що це, певно, вироби ХУІ-ХУІІ століть».

»Вивчення диканського підземелля дозволило б відкрити цікаву сторінку з минулого цих місць, - таким побажанням завершувалась моя публікація в газеті «Комсомолець Полтавщини» в 1981 р.. І в реалізації його особливо пощастило згаданим вище Вовчим печерам. На початку 2000-х років їх наполегливо досліджували місцеві краєзнавці. 2005 р. там проводила розкопки археологічна експедиція з Києва під керівництвом Тимура Бобровського.

Виникнення підземель у тій місцевості пов’язується із заснуванням там скиту Преображенського жіночого монастиря. На думку директора Диканського історико-краєзнавчого музею В.П.Скорика, він існував ще до 1602 р., про що згадується у листуванні Кочубеїв із Сенатом. Схимниці перебували там до 80-х років XVII ст., а потім переселилися ближче до Великих Будищ. Вириті ж ними підземелля збереглися. Входи до них то засуваються, то відкриваються під час обвалів яру.

Виявлена велика центральна печера. Стеля її розташовувалася на глибині 2,2 м, тяглася вона метрів 12. Вочевидь, то було приміщення для моління. Нижче від цієї підземної галереї йде друга, глибша. Її стеля - на глибині до 3 метрів. Біля входу до неї зустрічається обпалена глина, можливо, там колись стояла піч.

Уява малює життя тутешніх схимниць взимку. Густий ліс. Все довкола засипане товстим шаром снігу. Гуде холодний вітер. Далеко довкруг - ні душі. Тільки доноситься вовче виття. У земляній келії похмуро, сиро і холодно. Навіть від уяви стає гнітюче...

Щоправда, універсал гетьмана Івана Самойловича доніс до нас повідомлення, що 1672 р. Великобудищанському дівочому монастирю, яким керувала ігуменья Олександра Жуківна, було віддане село Чернечий Яр, 876 селян чоловічої статі, два водяних млини на Ворсклі. Отож, не тільки слабкі, зморені схимою черниці рили ті підземелля, а й дужі руки підвладних їм навколишніх селян. Хоча, з погляду краєзнавця Василя Кішика (20), загальна довжина підземель, вочевидь, не перевищувала ста метрів. Тому ні до Диканьки, ні до Чернечого Яру, як стверджується у деяких переказах, вони не тяглися.

Однак, як свідчать місцеві перекази, потім скитські печери служили і селянам с. Брусії, які переховувалися там під час російсько-шведської війни у 1708-1709 роках, і гайдамакам, і загонам червоних та зелених повстанців у період громадянської війни. Ходили чутки, що саме там віруючі зберігали від більшовицької наруги ікони та інші цінності з монастирського храму в с. Чернечий Яр. А в роки гітлерівської окупації у печерах знаходили прихисток червоноармійці, які вибиралися з оточення або тікали з полону. Переховувалися там також хлопці і дівчата, котрі рятувалися від вивезення на каторжну працю до Німеччини, місцеві жителі під час відступу фашистів у вересні 1943 р.