На високій горі, що здіймається над зеленою присульською долиною, немов богатир на чатах на заставі, стояв Лукомль - місто-фортеця давніх русичів. І всупереч незліченним лихоліттям віків вистояв, згодом став сотенним містечком, звідки вирушали козаки боронити Україну. З тих часів у селі Лукім’я нинішнього Оржицького району і проявляються підземелля. Місцевий люд переказує, що гору пронизували три тунелі, які йшли від церкви до річки. Оскільки місто розташовувалося на узвишші, то дістатися до підземної води було дуже важко, тому й ходили воду брати з Сули. Раніше та текла прямо під горою, але потім відсунулася далі в долину.
Ті ходи були вузькими: аби тільки пройти чоловікові. Раніше, хто відважу вався, то міг туди спуститися. Такі розказували, що там було дуже темно і важко дихати. Надибували й на двері. У тому місті ходи сполучалися між собою.
Ще один хід начебто тягся на дальньому лукімському кутку Чирківці. Він теж з’єднувався з тими трьома тунелями, про які вже велася мова. Сміливці лазили й туди, зустрічали широке підземелля, обкладене цеглою. Етнограф В.Милорадович зазначає, що вздовж гори він помічав западину шириною з сажень (метрів два), певно, то був слід підземного ходу до річки, що завалився (16).
Від Павла Івановича Чигрина, старожила села Плехів Оржицького району, довелося почути таку розповідь: «За сільським куточком Дригівкою перед оржицькою долиною є пагорб із валами. Його в нас звуть Городок. Казали діди, що звідти до Дригівки на глибині метрів 5 чи 7 йшов підземний хід, в якого було кілька відгалужень. Одне з них прямувало до церкви.
1933 р. неподалік хати Насті Ільківни Нестеренко був вхід до того підземелля. Декотрі ходили ним, то розповідали, що можна було дійти аж до сільського кладовища, до Моцихи - однієї з трьох могил, що там насипані. Під нею було вирите велике підземелля, де стояли лавки, столи. Звідти ж другим ходом можна було дістатися до місцини, де колись стояв будинок пана Підгаєвського. Декотрі з наших селян довбалися в тій могилі, викопували тільки кістки, а в підземеллі ніхто нічого не знаходив».
За згаданим вище Городком, а далі - за оржицькою долиною, в напрямі до с. Онішки є невеликий ліс, який тут називають «Білошапка». Дивна назва, чи не так? Але якщо знати, що в переліку поселень, якими володів Ярема Вишневецький, зазначено і невідоме нині місто Білошапка, то мимоволі виникає припущення: «Чи не носив нині безіменний городок саме таку назву?» Цілком ймовірно.
Рештки давнього поселення дали наймення селу Городище Чорнухинського району. За переказами, зібраними археологом М.Макаренком (17), тут за часів Вишневеччини стояв великий замок з високими стінами і чавунними ворітьми. Коли місцеві селяни копали ями для господарських потреб, то знаходили багато людських і кінських кісток. Натрапили й на кілька довгих льохів. В одному з них стояли дві кам’яні труни з кістками і рештками шовкового одягу. Можливо, то були склепи під церквою давнього, нині невідомого нам за назвою середньовічного поселення?
Як відомо, ще з Київської Русі веде свою історію с. Говтва Козельщинського району (літописне місто Голтав). Колись воно займало всю Шар-гору - високий припсільський пагорб. Історик Л.В.Падалка 1905 р. вказував, що там, на вершині, навпроти Розритої могили видніються сліди трьох печер і підземного ходу (18). Нічого подібного у 80-х роках автор там не помітив.
- Ще у 50-х роках, - пригадував учитель-пенсіонер С.І.Линник, - доводилося мені спускатися в якийсь хід. Ішов він на глибині метра півтора-два, був у людський зріст і глад- ко обструганий. Тягся хтозна куди. На підлозі видно було залишки зотлілого проса, нанесеного, певно, з комор для зберігання хліба, які колись стояли на горі.
- Там жив колись Михайло Прудкий. І на його садибі був вритий у гору льох із залізними ворітьми. То говорили люди, що те підземелля тяглося через усю гору. Був лаз у довгу печеру з пічурками і на городі ще в одного діда. Велике підземелля, мабуть, склепи, викопане було і побіля Успенської церкви, - пригадував тоді 83-річний М.І.Підорван.
