До грандіозного комплексу Києво-Печерської лаври входять монументальні муровані споруди Верхньої і Нижньої лаври. Нижня лавра в свою чергу поділяється на ансамблі Ближніх і Дальніх печер. Найдавнішою частиною комплексу є Дальні печери. Саме тут на початку XI ст., згідно з Патериком Печерським, Антоній з м. Любеча та Феодосій з м. Василькова заснували монастир. Комплекс Києво-Печерської лаври формувався протягом майже дев'яти століть. Його забудова стала підсумком кількох основних будівельних етапів. Перший етап- давньоруський - розпочався обладнанням для житла печер і створенням невеликої печерної церкви Різдва Богородиці. У 60-х роках XI ст. Великий князь київський Ізяслав Ярославович подарував монастиреві ділянку землі біля с. Берестове на високому правому березі Дніпра. Початок мурованому будівництву поклало спорудження у Верхній лаврі в 1072-1078 pp. головного монастирського храму Успіння Пресвятої Богородиці, навколо якого потім групувалися й інші монастирські будівлі. До цього ж періоду належала мініатюрна церковця св. Іоана Предтечі, а також зруйнована землетрусом у 1230 р. каплиця. У 2-й половині XI ст. Печерський монастир уже мав великі земельні володіння й відігравав значну роль у політичному та економічному житті Київської Русі. Відомо, що Успенський собор будувався коштом монастирської братії, а не князя, що свідчить про наявність у монастиря значних матеріальних ресурсів. На початку XII ст. на території Верхньої лаври вже існував ансамбль мурованих будівель. Близько 1077 р. територію Верхньої лаври обнесено муром. 1108 р. коштом князя Гліба Всеволодовича споруджено муровану трапезну палату. У1106—1108 pp. коштом чернігівського князя Святослава (Святоші) побудовано голові іу (західну) муровану монастирську браму з Троїцькою надбрамною церквою. У той час Печерський монастир став значним центром культури Київської Русі, осередком літописання, поширення та утвердження християнства. Тут складали літописи Никон і Нестор, працювали малярі Аліпій, Григорій та лікар Агапіт. У XIII ст. складено "Патерик Печерський". Землетрус 1230 р. пошкодив і часткою зруйнував монастирські будівлі. 1240 p., під час татаро-монгольської навали, монастирські споруди були спалені та зруйновані, а оборонні мури знищеі іі. 1470 р. за князювання Симеона Олельковича Успенський собор, як свідчать літературні джерела, був відновлений. Але 1480 р. монастирські споруди знову були зруйновані кримськими татарами на чолі з ханом Менглі-Гіреєм. Приблизно через сто років, наприкінці XVI ст., за свідченнями сучасників (М. Грюневег, Е. Лясота), монастирські будівлі були відновлені, а Успенський собор гарно оздоблений. 1598 р. Печерський монастир набув статусу лаври - головного великого монастиря. 1615 р. за архімандрита Є. Плетенецького в Києво-Печерській лаврі відкрито друкарню, а 1631 р. митрополит П. Могила заснував тут школу. Ці два чинники сприяли значному поширенню освіти в Україні. Починаючи з середини XVI ст., коли велика частина українських земель разом з Києвом відійшла до Польщі, Києво-Печерська лавра стала оді іим з цеі ітрів боротьби проти католицької експансії. Тут працювали такі видатні діячі української культури та освіти, як П. Беринда, А. Кальнофойський, 3. Копистенський, І. Пзельта ін. Величезні земельні маєтності Києво-Печерської лаври, якій належали міста, містечка, села та хутори, не кажучи вже про млини та ґуральні, давали великі прибутки, що уможливлювало широке провадження будівництва. Другий будівельний етап-це2-га половина XVII ст. У цей час коштом гетьмана І. Мазепи величезна територія Верхньої лаври обводиться оборонними мурами з п'ятьма наріжними баштами (1696-1701 pp.). На одній з нових брам - Економічній -зводиться церква Всіх Святих (1696-1698 pp.). Наприкінці XVII ст. формується мурована забудова території Троїцького шпитального монастиря па окремому невеликому подвір'ї на північ від Троїцької надбрамної церкви. Тут на місці дерев'яних церкви та шпиталю, заснованого ще в XII ст. для хворих і старих ченців, будують церкву св. Миколи з трапезною та шпиталем при ній. 1694 р. коштом київського міщанина Максимовича на місці давньої зруйнованої трапезної збудовано нову муровану трапезну з церквою Петра і Павла. Наприкінці XVII ст. починається формування ансамблю мурованих споруд і на Дальніх печерах. 1679 р. збудовано церкву Зачаття св. Анни, а 1696 р. - церкву Різдва Богородиці. У цей же час на території Ближніх печер замість дерев'яних будівель з'являються муровані, зокрема, у 1700 р. - Здвиженська церква. 1718 р. пожежа знищила всі дерев'яні та пошкодила муровані будівлі Лаври. Третій етап інтенсивного будівництва починається з 1720 р. Він характеризується грандіозним обсягом будівельних робіт, які були здійснені впродовж п'ятдесяти років. У 1720-1740 pp. на території Верхньої лаври замість дерев'яних монастирських келій, знищених пожежею, збудовано кілька мурованих одноповерхових корпусів. Два з них (сучасні корпуси № 3 та 4) поставлені неподалік Троїцької надбрамної церкви так, що утворювали витягнену трапецієподібну площу, обернену широким краєм до Успенського собору, що зорово скорочувало відстань до нього. 1725 р. споруджено одноповерховий (з 1731 р. -двоповерховий) будинок митрополита та так званий корпус клірошан (№ 20), Економічний корпус (№ 7), будинок намісника, книгозбірню та хлібопекарню. Об'єднанням двох останніх споруд у 1746-1751 pp. та забудовою проміжку між ними створено нову будівлю - Ковнірський корпус (№ 12), названий так на честь його будівничого - кам'яних справ майстра С. Ковніра. У цей же час відбудовано друкарню (корпуси № 8 та 9), а поблизу неї збудовано палітурню; зведено інші будівлі різного призначення. Найвизначнішою спорудою 1-ї половини XVIII ст. є висоті на домінанта усього монастирського комплексу - Велика Лаврська дзвіниця, збудована у 1731-1744 pp. на південний захід від Успенського собору за проектом видатного архітектора Й.-Г. Шеделя. На цьому етапі завершується формування ансамблів Ближніх і Дальніх печер Нижньої лаври. У 1759-1762 pp. майстер С. Ковнір збудував муровані дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах. За проекгом Й.Г. Шеделя зведеї ю підпірну стіну під церквою Різдва Богородиці, оформлену у вигляді аркади-галереї. Протягом XVIII ст. Успенський собор двічі зазнав перебудов - у 1722-1729 та 1767-1769 pp. Після цього він постав у розкішних барокових шатах У 1730-1740 pp. перебудовано давньоруську Троїцьку надбрамну церкву. ЇЇ фасади та інтер'єр оздоблено в стилі бароко. Отже, у 2-й половині XVIII ст. цілком сформувався архітектурний комплекс Києво-Печерської лаври. Усім будівлям кінця XVII - 2-ї половини XVIII ст., особливо монастирським храмам, притаманні риси архітектурного стилю, який домінував у цей період в Україні йувійшов до літератури під назвою "українського бароко". В ньому поєднувалися риси своєрідного відродження (ренесансу) - звернення до архітектурної спадщини Київської Русі - та стилю бароко. Споруди українського бароко характеризуються центричними композиційними схемами, пірамідальністю об'ємів, утворених трьох-, п'яти- чи семи баневим завершенням, та всефасадністю. Водночас під кінець періоду зростає значення пластичного оздоблення, збільшується мальовничість і примхливість декоративних форм, застосовується найширший арсенал різноманітних засобів архітектурної виразності. Цими рисами повною мірою наділені церква Різдва Богородиці на Дальніх печерах та її дзвіниця, а також церква Всіх Святих над Економічною брамою. Під цей своєрідний канон естетичного ідеалу були підведені й давньоруські храми Києво-Печерської лаври - Успенський собор та Троїцька надбрамна церква. Споруджуючи житло специфічного типу - муровані келії, у Києво-Печерській лаврі застосовували різні модифікації секційного розпланування, в основу якого були покладені характерні для українського народного будівництва схеми житла. Найяскравіше цей принцип виявився в планах корпусів келій соборних старців і клірошан (корпуси № 3, 4, 20), частково -в розплануванні Економічного корпусу. Будівництво кінця XVII - XVIII ст. пов'язане з іменами видатних українських та російських архітекторів - Й.Г. Шеделя, І. Аксамитова, І. Григоровича-Барського та ін., а кілька будівель - з творчістю талановитого будівничого С. Ковніра - підданого Києво-Печерської лаври. Наприкінці XVIII - у 1 -й половині XIX ст. комплекс монастирських споруддоповнили лише корпуси монастирських келій та галереї на Ближніх і Дальніх печерах. Територію цих ансамблів було обведено цегляним муром з бійницями. На останньому етапі будівництва у Києво-Печерській лаврі - кінець XIX - початок XX ст. -споруджено кілька готелів, лікарню, малярний корпус, іконописну й палітурну майстерні та аптеку. Найвизначнішою спорудою цього періоду є трапезна з церквою преподобних Антонія та Феодосія, збудована в 1893-1895 pp. за проектом архітектора В. Ніко-лаєва і іа місці трапезної кінця XVII ст. Квадраті гу в плаї іі церкву перекрито сферичною банею діаметром 20 м. Інтер'єр розмалювали художники І. їжакевич, В. Данилов, Г. Попов, П. Верещагін. У 1926 р. за постановою ВУЦВК і РНК УСРР на території Києво-Печерськоїлаври організовано Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Він займає площу 28 га і нараховує понад 80 споруд - пам'яток архітектури різних часів. Нині на його території діють музеї книги та книгодрукування, історичних коштовностей України, українського народного декоративного мистецтва, театрального, музичного та кіномистецтва України, а також низка постійних експозицій і виставок 1988 р. чернечій громаді відновленого Київського Свято-Успенського монастиря передано комплекс Дальніх печер, а 1990 р. - комплекс Ближніх печер. 1990 р. ансамбль Києво-Печерської лаври занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 1996 р. Києво-Печерському заповіднику надано статус Національного. Комплекс монастирських споруд Києво-Печерської лаври, що займає два високі пагорби та улоговину між ними, органічно пов'язаний зі складним релєфом та природним довкіллям. Він створює неповторні за красою та величчю панораму й силует Києва з боку Дніпра. На спорудах монастиря, які зводилися протягом майже дев'яти століть, можна простежити етапи розвитку давньоруської та української архітектури XI-XIX ст., зміни стилів та мистецьких напрямів, процес удосконалення інженерних конструкцій та будівельних матеріалів. Верхня лавра займає високий пагорб правого берега Дніпра. Серед основних її будівель і споруд найвидатнішими пам'ятками є Успенський собор та Велика Лаврська дзвіниця, а також оборонна система, що оточує територію Верхньої лаври, - мури, башти та надбрамні церкви. Успенський собор належить до давньоруського етапу формування комплексу Києво-Печерськоїлаври. За свідченням літопису, його заснував св. Феодосій Печерський у 1073 p., будівництво закінчено 1078 p., а вігутрішнє оздоблення - 1089 р. Це - перша мурована будівля, головний монастирський храм, смисловий та ідеологічний центр Верхньої лаври. Первісно собор був значним за розмірами (24x36 м), шестистовпним, тринавовим, хрещато-баневим храмом з нартексом та трьома апсидами, зовні гранчастими, а в інтер'єрі півциркульними, у розплануванні храму застосовано пропорційне співвідношення "20 мір - у ширину, 30 мір - у довжину".
Усталеною поміж дослідників є думка, що в XI ст. Успенський собор був однобапевим. Але окремі дослідники вважають, що в цей період його увінчували п'ять бань: велика центральна - над середохрестям та менші бічні - над камерами, утвореними між раменами просторового хреста. Як і в інших давньоруських храмах, просторова структура будівлі чітко й логічно відображалася в екстер'єрі. В об'ємах споруди простежувався архітектурно-просторовий хрест, внутрішнім опорним стовпам на фасадах відповідали плоскі лопатки, а циліндричні склепіння, що перекривали пави, утворювали на фасадах півкруглі закомари. Стіни собору муровані змішаним способом (opus mixtum). Лицьова поверхня мурування - з заглибленим рядом; у середній частині стіни використано кам'яний бут. Як елемент декору застосовано півциркульні перспективні ніші, а також викладені з плінфи горизонтальні меандрові пояси, які перетинали площини фасадів між лопатками, та хрести. Центральна апсида, подібно до апсиди Софії Київської, в інтер'єрі була оздоблена мозаїкою, а інші частини храму - фресками. Наприкінці XI - на початку XII ст. біля північно-західі юго рогу Успенського собору зведено мініатюрну (5x6 м) церковцю св. Іоана Предтечі, яка спочатку правила за хрестильню, а пізніше була об'єднана зосновним об'ємом. У 1109 р. біля південно-західного рогу храму збудовано каплицю над місцем поховання Євпраксії - дочки Великого князя Всеволода Ярославовича. Відомо, що у 1230 р. внаслідок землетрусу в Успенському соборі з'явилися чотири великі тріщини, які пронизали стіни згори донизу 3 приводу руйнувань собору під час навали орд хана Батия у 1240 р. серед дослідників немає одностайної думки. Одні вважають, що храм зазнав катастрофічних руйнувань, інші - що вони були незначними і богослужіння в соборі не припинялося. Залежно від цього, по-різному оцінюється і внесок у будівельну біографію собору князя Симеона Олельковича. Одні вважають, що він у 1470 р. підняв Успенський собор з руїн, інші - що йдеться лише про ремонт. під час якого, зокрема, були побудовані контрфорси біля вівтарної частини будівлі, зверненої до схилу в бік Дніпра. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. за архімандрита Києво-Печерської лаври Є. Плетенецького, який заснував у монастирі друкарню, також провадилися ремонти та добудови Успенського собору. Великі роботи в середині XVII ст. здійснені коштом П. Могили. В інтер'єрі храму відреставрували стінопис, а новий виконали грецькі майстри. Значний іконографічний матеріал XVII- XVIII ст. дав змогу дослідникам простежити зміни, яких зазнали архітектурні форми храму протягом цього періоду. В середні іі XVII ст. собор був п'ятиверхим і його оточували кілька притворів, частина яких була об'єднана спільним дахом. Істотні перебудови відбулися наприкінці XVII ст. - собор став п'ятинавовим і мав уже сім верхів, а перед його західним фасадом було шість притворів, кожен з яких увінчувався невеликим бароковим фронтоном. Нищівна пожежа 1718 р. дуже пошкодила Успенський собор. Після цього у 1723-1729 pp. провадилися великі реставраційні роботи під керівництвом архітекторів Ф. Васильєва та Калапдіна. У цей час притвори та каплиці, прибудовані до собору протягом XVI- XVII ст., були надбудовані й об'єднані спільним дахом, а фасади поділені карнизом на два яруси та розчленовані пілястрами. Водночас учні Лаврської іконописної майстерні під керівництвом художника С. Лубенського розмалювали інтер'єр собору. У 1767-1769 pp. фасади Успенського собору за участю С. Копніра та І. Білинського увінчано складними фігурними бароковими фронтонами, прикрашеними волютами та різьбленням по вогкому тиньку. Особливо рясно декоровано три давні апсиди, фронтони над ними та підбанник центральної бані. У 2-й половині XVIII ст. храм постав у нових розкішних барокових шатах. Такий вигляд без суттєвих змін він зберіг до Другої світової війни, коли його було заміновано радянськими спецслужбами й 3 листопада 1941 р. висаджено в повітря. З часів Київської Русі Успенський собор служив усипальнею київських князів, литовських та українських магнатів, вищого духовенства, церковних, політичних діячів та просвітителів. На могилі князя К. Острозького у XVI ст. встановлено надгробок зі скульптурою середньовічного лицаря на смертному одрі, вирізьбленою з рожевого мармуру. У 1805 р. встановлено надгробок фельдмаршалу П. Рум'янцеву-Задунайському.
У ХІХ-ХХ ст. собор досліджували П. Лашкарьов, В. Ніколаєв, І. Моргілевський, В. Богусевич, Ю. Асєєв, Г. Логвии, М. Холостенко, М. Говденко, С. Кілессо. Нині розроблено проект відбудови собору (інститут "Укрпроектреставрація") і провадяться відбудовчі роботи. Велика Лаврська дзвіниця є висотною домінантою ансамблю Києво-Печерської лаври, без якої неможливо уявити панораму та силует Києва з боку Дніпра. Вона має винятково важливе містобудівне значення, оскільки є найвищою (96,5 м) монументальною спорудою на території України. Розміщена на південний захід від Успенського собору, мурована дзвіниця збудована у 1731-1744 pp. на місці дерев'яної, яка згоріла під час великої пожежі 1718 р. Зведена за проектом видатного архітектора Й.Г. Шеделя, який творчо змінив і доповнив проект архітектора Ф. Васильєва, складений 1720 р. У будівництві Великої дзвіниці, яка по праву вважається вершиною творчості Й.Г. Шеделя, брали участь місцеві українські майстри - С. Ковпір, І. Рубашевський, І. Горох та ін. Дзвіниця являє собою восьмикутну в плані чотириярусну споруду баштового типу, увінчану грушоподібною позолоченою банею з декоративним ліхтариком і хрестом. Діаметр будівлі в 1-му ярусі - 28,8 м, товщина стін -8 м. Поярусно діаметр дзвіниці зменшується. Глибина круглого в плані фундаменту з гранітних блоків сягає 7 м. Вирішуючи архітектурний образ дзвіниці, Й.Г. Шедель інтерпретував принцип класичної ордерної системи. Перший ярус оздоблено рустами, а 2-й прикрашають 32 колони римсько-доричпого ордера, згруповані по чотири між вісьмома великими вікнами. На 3-му ярусі шістнадцять спарених колон іонічного ордера фланкують великі аркові вирізи. Четверній ярус прикрашають потрійні тричетвертпі колони коринфського ордера з керамічними позолоченими орлами на капітелях. Дзвіницю увінчує карниз великого виносу, розкріпований над колонами. Новим словом у будівельній техніці XVIII ст. були застосовані Й.Г. Шеделем матеріали та конструкції. Вперше у будівельній практиці України крім звичайної цегли було використаї ю лекальну секторну цеглу для мурування круглих колон, а також рядові та наріжні великогабаритні багатопрофільні блоки для карнизів. Особливе місце в архітектурі дзвіниці посідає декоративна кераміка. З керамічних блоків змонтовано капітелі колон, маскарони на замках архівольтів, тригліфи й метопи на фризі 2-го ярусу та акантове листя фризу 3-го ярусу. Складні коринфські капітелі колон 4-го ярусу та позолочені орли змонтовані з кількох окремих керамічних блоків. На одній з метоп 2-го ярусу в процесі досліджень виявлено напис латиною "Готфрид Шедель - архітектор" і дату завершення будівництва - 1744 р. На 4-му ярусі дзвіниці встановлено куранти, які у 1758 та 1788 pp. були перероблені. 1903 р. майстер А. Єнодін виготовив нові куранти, які діють і до сьогодні. Завдяки важливому містобудівному значенню, величному архітектурному образу, технічній інже-нерній досконалості та блискучому використанню художніх можливостей кераміки Велика Лаврська дзвіниця посідає одне з чільних місць в архітектурі України XVIII ст. Мури та башти Верхньої лаври почали споруджуватися ще в давньоруський період. Оборонний мур, як відомо з літописів і літературних джерел, захищав у той час Верхню лавру. Результати археологічних досліджень 1951 р. (Ю. Асєєв та В. Богусевич) підтвердили існування цього муру та виявили напрям його західного відтинку. Збудований, імовірно, одночасно з західною монастирською брамою та Троїцькою надбрамною церквою, обороний мур прилягав до її південного та північного фасадів. Товщина муру становила близько 2 м, висота – 5-6 м. У1240 р. під частатаро-монгольськоїнавали оборонний мур було зруйновано. Протягом кількох віків, аж до кінця XVII ст., територія Верхньої лаври була обнесена дерев'яною огорожею. Наприкінці XVII ст. у зв'язку з посиленням турецької загрози довкола Лаври зводяться земляні вали. У 1698-1701 pp. гетьман І. Мазепа збудував навколо території Верхньої лаври оборонні мури з п'ятьма наріжними баштами - Кущника, Південною (Годинниковою, або Дзигарською), Онуфріївською, Північно-західною (розібрана на початку XIX ст.) та Північною (Малярною). У складі цієї оборонної системи були також Економічна брама з надбрамною церквою Всіх Святих та Південна брама. В оборонний мур органічно входила збудована у XII ст. головна монастирська брама (Свята) з Троїцькою і надбрамною церквою. Ця брама була парадною, розрахованою на приймання почесних гостей, а Економічна - господарською. Південна брама вела до Нижньої лаври, отже, була внутрішньою. Оборонний мур оточує територію Верхньої лаври, яка має у плані форму неправильного десятикутника. Загальна довжина муру - близько 1200 м, товщина в нижньому ярусі - 2.5-3 м, а на рівні бійниць 2-го ярусу - 1.1,5 м. Висота неоднакова (6-7 м) і залежить від перепадів рельєфу. Мури викладено з цегли і потиньковано. Поділ мурів на два яруси особливо яскраво виявлений на внутрішньому боці. Нижній ярус має вигляд масивної аркади, утвореної півциркульними нішами. Над нею за рахунок зменшення товщини муру утворено майданчик, що є основою бойового ходу вздовж бійниць 2-го ярусу (нині вони закладені). На зовнішній поверхні поділ на два яруси відображено лише піввалом, що відповідає рівню бойового ходу. Башта Івана Кущника побудована на південно-західному розі оборонних мурів між Троїцькою надбрамною церквою та Південною (Годинниковою, або Дзигарською) баштою. Назва башти походить від каплиці на ім'я св. Івана Кущника, яку мали обладнати на 2-му ярусі, але це не було здійснено. Восьмигранна башта всім своїм об'ємом виступає за межі оборонних мурів, завдяки чому максимально збільшується зона флангового обстрілу вздовж мурів. Зовні башта поділена піввалом на два яруси, а в інтер'єрі - на три. У нижньому ярусі, перекритому цегляним склепінням, влаштовано амбразури для гармат (нині закладені), у 2-му - рушничні бійниці. У центрі кожної грані 3-го ярусу міститься досить великий отвір з півциркульною перемичкою, вміщений у прямокутній перспективній ніші. Башта перекрита цегляним склепінням і завершена двоярусною восьмигранною банею з цегляним підбанником та декоративним ліхтариком. Південна (Годинникова, абоДзиґарська) башта розміщена на розі південного відтинку оборонного муру між баштою Івана Кущника та Південною брамою Верхньої лаври. До 1816 р. на цій башті розмішувався особливий годинник з боєм (дзиґар), виготовлений майстром II. Чернявським. Восьмигранна двоярусна башта завершується дерев'яною двоярусною банею з хрестом. Нижній ярус башти - глухий, а в центрі кожної грані верхнього ярусу знаходиться отвір з півциркульною перемичкою. Стіни увінчує розвинений багатопрофільний карниз. У 20-х роках XX ст. внаслідок зсуву грунту та пошкодження фундаменту південно-східну грань башти знизу вгору пронизала наскрізна тріщина. У1925 р. під час ремонтних робіт тріщину закладено, стіни по периметру в двох рівнях стягнено металевими поясами, а всередині по діагоналі поставлено металеві сув'язі. Між 1-м і 2-м ярусами башти існувало перекриття по дерев'яних балках. Від інших башт відрізі іяється планом та об'ємом. Це пояснюється тим, що вона виконувала подвійну функцію - оборонної башти та культової споруди: на її 2-му ярусі знаходилася церква св. Онуфрія. Башта - хрещата в плані, п'ятидільна, рівнораменна; всі рамена - шестигранні. Нижній ярус - глухий і має лише одні двері, що характерно для оборонних споруд. Відповідно до призначення фасади 2-го ярусу відрізняються від фасадів інших башт пластичним оброблеї іням. Грані підкреслеї й пілястрами з численними горизонтальними поясками, а розвинене обрамлення вікон завершується трикутними фронтончиками. Оскільки башта - хрещата в плані, то її перекрито двома двосхилими дахами, що перетинаються під прямим кутом. На перетині цих дахів поставлено восьмигранну дерев'яну сигнатурку. Північна (Малярна) башта знаходиться на північно-східному розі оборонного муру між Онуфріївською баштою та Економічною брамою з надбрамною церквою Всіх Святих. На цій ділянці мурів розміщувалася ще одна башта - Північно-західна (не збереглася). Назва башти походить від малярної майстерні, яка розташовувалась у її верхньому ярусі. Башта - шестигранна, двоярусна, завершена дуже низькою присадкуватою шестигранною банею, увінчаною фігурним шпилем з флюгером. Первісно вона була квадратною в плані, але 1838 р. за проектом військового інженера П. Дзичканця перебудована.
Від інших башт відрізняється тим, що бійниці нижнього ярусу розміщені низько над землею, а верхнього - майже під дахом. Фасади позбавлені будь-якого декоративіюго оздоблення; поділ на яруси зовні не відображений. Оборонні мури та башти Верхньої лаври були значним для свого часу укріпленням. Це видатна пам'ятка фортифікації кінця XVII - початку XVIII ст. Надбрамна церква Св. Трійці належить до давньоруського етапу формування комплексу споруд Києво-Печерської лаври. Будівництво її 1108 р. та заснування при ній шпитального монастиря пов'язують з іменем Святослава (Святоші), в чернецтві -Миколи, сина чернігівського князя Давида Святославовича. Будівля виконувала подвійну функцію: головної (Святої) монастирської брами та церкви. В її нижньому ярусі по осі захід - схід знаходиться проїзд на монастирське подвір'я, перекритий коробовим склепінням. Обабіч нього - два вузькі приміщення для сторожі. На 2-му ярусі розміщується Троїцька церква - невеликий, майже квадратний у плані (14x14,6 м), хрещато-баневий, чотиристовпний, тринавовий, одноверхий храм. Три мініатюрні апсиди зовні не виявлені. Вони мають вигляд півциркульних ніш у товщі східної стіни. Первісно внутрішня просторова структура храму чітко відображалася в екстер'єрі. Чотирьом досить масивним для такої невеликої споруди опорним стовпам на фасадах відповідали широкі плоскі лопатки. Система півциркульних склепінь, які перекривали Троїцьку церкву, відображалася трьома закомарамп на кожному з її фасадів. Стіни викладені з природного каменю змішаним способом (opus mixtum). Після зруйнування Успенського собору під час навали орд Батия у 1240 р. Троїцька церква стала на деякий час головним монастирським храмом. Протягом наступних сторіч вона неодноразово змінювала свій зовнішній вигляд. Найсуттєвіших перебудов храм зазнав після пожежі 1718 p., у 30-х роках XVIII ст.: на давніх стінах виїде закомар надбудовують фігурні фронтони; давню сферичну баню замінюють високою бароковою з декоративним ліхтариком; біля північного фасаду замість дерев'яних сходів, які вели в церкву, прибудовують мурований притвор зі сходами. У 1740-х роках майстер В. Стефанович оздоблює фасади церкви пишним рослинним орнаментом. Відповідно до значення кожного фасаду декор на них різний. Стримано виконано ліпнипу та малювання на східному фасаді, який виходив на монастирське подвір'я. Значно пишніше рясним ліпним орнаментом, який облямовує вікна, та малюваннями декоровано західний фасад. Велику увагу приділено малюванням на відрізках мурів перед брамою. Але основні засоби архітектурної виразності зосереджувались на північному фасаді притвору. Звернений у бік Микільської шпитальної церкви, він мав значення головного і був щедро оформлений у стилі українського с20 бароко. Північний фасад притвору має центричну композицію. Його вісь акцентовано двоярусним фронтоном примхливої форми, прикрашеним ліпними волютами. Центральна частина виділена двома пучковими пілястрами, ширина та оздоблення яких змінюються на кожному ярусі. Фасад увінчує багатопрофільний карниз великого виносу розкріпований над пілястрами. Контраст між аскетичним оздобленням південного фасаду Троцької церкви, відновленим у 1881 -1883 pp. в архітектурних формах XII ст.та північним фасадом притвору яскраво ілюструє ті величезні стилістичні зміни в архітектурі України, які сталися від епохи Київської Русі до XVIII ст. Унікальною пам'яткою українського монумептально-декоративного живопису є стінопис в інтер'єрі Троїцької церкви, виконаний у 30-40-х роках XVIII ст. керіві іиками Лаврської іконописної майстерні художниками Ф. Павловським, І. Максимовичем, А. Галиком,М.Якубовичем. Головним виконавцем малювань у притворі був А. Галик. Живопису Троїцької церкви притаманні яскравий колорит, а також використання у традиційних сюжетах історико-етнографічного матеріалу та місцевого українського типажу. Виняткову художню цінність має прекрасний бароковий іконостас, виконаний чернігівськими майстрами у 1730-х роках. Дерев'яний різьблений рослинний орнамент, наскрізні різьблені колонки та обрамлені ія ікої і створюють суі іільї іе позолочене мереживо, що яскраво світиться на блакитному тлі.
Зовнішнє стінне малювання викопано в 1742— 1744 pp. (художники - І. Кодельський та А. Галик). Воно неодноразово поновлювалося; останній раз - у 1901 р. бригадою художників на чолі з Д. Соніним. Протягом ХІХ-ХХст. Троїцьку церкву досліджували П. Лашкарьов, І. Моргілевський, Ю. Асєєв, Ф. Уманцевта ін. Церква Всіх Святих над Економічною брамою належить до центричних, хрещатих у плані п'ятибаневих храмів. Вона є класичним прикладом панівної течії в церковній архітектурі Наддніпрянщини XVII-XVIII ст., заснованої на традиціях народного дерев'яного будівництва. Композиція об'ємів та вирішення внутрішнього простору церкви успадковують структуру п'ятизрубового українського дерев'яного храму. її увінчують п'ять високих бань, серед яких домінує центральна - над середохрестям, а менші бічні бані завершують рамена просторового хреста. Церква Всіх Святих належить до типу надбрамних храмів. Вона збудована одночасно з оборонним муром та баштами Києво-Печерської лаври у 1696— 1698 pp. у північній ділянці муру над проїздом Економічної брами. Це ускладнило вирішення входу до церкви. Широкі дубові сходи починаються з боку подвір'я під невисокою триарковою галереєю, органічно поєднаною з південним фасадом храму. У плані церква має вигляд рівнораменного хреста; всі рамена - шестигранні, до східного прилягає прямокутна ризниця. Грані об'ємів зовні підкреслюють пілястри з численними горизонтальними поясками, увінчані оригінальними капітелями з оберненими вгору волютами. Вікна фланковані півколонками. Фасади завершує багатопрофільний розкріпований карниз. Восьмигранні підбанники увінчані бароковими банями з декоративними ліхтариками. Стрункі, гармонійні пропорції, мальовниче членування об'ємів будівлі та пишне пластичне оздоблення фасадів свідчать про видатний талант архітектора. У храмі творчо поєднуються форми українського бароко з окремими елементами декору російської архітектури XVII ст. Характерною рисою інтер'єру церкви Всіх Святих, як і інших храмів цього типу, є висотне розкриття внутрішнього простору кожної з п'яти його частин. Домінантна роль в оздобленні інтер'єру належить різьбленому дерев'яному позолоченому іконостасу. Церква Всіх Святих - один з найвидатніших храмів кінця XVII ст. в Україні.
