Ансамбль Софійського монастиря, який є основною частиною Національного заповідника "Софія Київська", займає територію 5 га. До його складу входять споруди XI ст. (собор св. Софії), кінця XVII - XVIII ст. (дзвіниця, трапезна, будинок митрополита, Південна в'їзна вежа, брама Заборовського, мури, братський корпус, бурса), XVIII-XIX ст. (хлібня - згодом консисторія), XIX - початку XX ст. (частина мурів, корпуси - Пристінний, № 2, З). Центральне місце в ансамблі посідає собор св. Софії - кафедральний митрополичий храм Київської Русі. Він зводився князем Ярославом Мудрим як центр великого ансамблю так званого "міста Ярослава", до складу якого входили також Золоті ворота та храми св. Георгія та св. Ірини (останні не збереглися). За літописом, собор зведено на "поле вне града" - на місці битви Ярослава Мудрого з печенігами. Існує думка про розташування на території Софійського собору дерев'яного монастиря княгині Ольги, але це не підтверджено археологічними дослідженнями. З мурованих будівель, що первісно розташовувались на Софійському подвір'ї, відома лише споруда на північ від собору. Вона була помилково прийнята М. Каргером за виробничу піч і визначена В. Богусевичем як лазня. Дослідження останніх років спростовують усталену думку, що собор св. Софії після навали орд хана Батия до XVII ст. перебував у руїнах, - протягом усього часу існування цей храм був діючим. У той час територія храму була огороджена стіною, а вхід знаходився з північного сходу і був позначений високою чотириярусною вежею з бароковим верхом. На південь від собору розташовувалась дерев'яна дзвіниця. Згідно з планом І. Ушакова 1695 p., на Софійському подвір'ї знаходились монастирські дерев'яні споруди - трапезна, будинок митрополита, келії, дзвіниця тощо. Територія монастиря була значно ширшою за митрополиче подвір'я XI ст. Після пожежі 1697 p., яка знищила дерев'яний ансамбль, починається муроване будівництво, що тривало протягом XVIII ст. Територія монастиря розширюється, розпланування її змінюється: на південний схід від собору зводиться дзвіниця, на південь - трапезна, на захід - будинок митрополита і братський корпус, на північ - келії (згодом - бурса), на південний захід - хлібна. Територію оточують високими мурами з трьома входами: через дзвіницю, Південну браму і Західну браму (брама Заборовського). Територія монастиря була значно більшою за сучасну територію заповідника: огорожа охоплювала ділянку на північний схід уздовж Софійської площі до Троїцької вулиці (нині Рильський провулок). 1786 р. у зв'язку з секуляризацією церковних земель монастир був закритий. У віданні митрополита лишилося три установи: Софійський собор з цвинтарем, будинок митрополита з економією і духовна консисторія. У 1820-ті роки замуровано проїзд брами Заборовського, розібрано кордегардії, на місці митрополичого двору створено сад. У цей час збудовано одноповерховий флігель за бурсою (корпус № 10), нову стіну на схід від Південної брами з Пристінним корпусом, соборний флігель (корпус № 2) для квартир дияконів і церковних служників. Наприкінці XIX ст. зведено великий двоповерховий корпус № З. Після утвердження в Києві більшовицької влади будівлі Софійського монастиря націоналізовано. У розпорядженні церкви залишились лише Софійський собор, Тепла (Мала) Софія (колишня трапезна) і дзвіниця. 1934 р. діяльність церкви тут припинено і створено архітектурно-історичний музей, до складу якого ввійшли собор і дзвіниця. У 1944 р., відповідно до постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У № 281 створено заповідник, до складу якого передано весь ансамбль колишнього монастиря в межах сучасної території. Протягом 60-80-х років нинішнього століття з будівель виведено сторонні організації та відселено людей, що там проживали, у пам'ятках проведено великі науково-дослідні та реставраційні роботи, які набули міжнародного визнання. 1987 р. заповідник нагороджено "Європейською Золотою медаллю за збереження історичних пам'яток". У 1990 р. ансамбль Софійського монастиря занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 1994 р. заповідникові надано статус Національного. Собор св. Софії є головною спорудою ансамблю. Дата його зведення є дискусійною, що обумовлено розбіжністю даних у літописних джерелах: "Повість минулих літ" такою датою називає 1037 p., а Новгородський 1 -й літопис - 1017 р. і повторює дані 1037 р. Але у будь-якому разі собор є витвором архітектури та мистецтва 1-ї половини XI ст. Храм присвячено святій Софії - Премудрості Божій. Архітектура собору добре збереглася з XI ст., але зовнішній вигляд змінено перебудовами XVII—XVIII та XIX ст. Спочатку це був п'ятинавовий і п'ятиапсидний тринадцятиверхий хрещатобаневий храм, оточений з півдня, заходу та півночі двома рядами відкритих аркових галерей - двоповерховими внутрішніми (з закритим 2-м ярусом) та одноповерховими зовнішніми, над якими проходили гульбища. На західному фасаді асиметрично розташовувались дві вежі зі сходами на 2-й поверх (хори, або полаті). Фасади собору не були потиньковані, архітектурний декор підкреслювався червоно-білим розфарбуванням. Розміри собору: довжина - 37, ширина - 55, висота - 29 м. Собор побудовано технікою "мішаного мурування" з чергуванням рядів бутового каменю і цегли-лінфи на вапняно-цементівковому розчині. Цегляне мурування - з заглибленим рядом. Фундаменти - стрічкові, складені з бутового каменю на вапняно-цементівковому розчині (в окремих місцях - без розчину). Глибина цих наментів - 0,8-1,4 м. У перекритті храму застосовано бані на підбанниках і без них та коробові склепіння, у перекриттях галерей 2-го ярусу - хрещаті склепіння. Для заповнення пазух склепінь використано порожні керамічні глечики -"голосники", які полегшують конструкції й поліпшують акустику. Як свідчать дослідження, собор ще в XI—XII ст. зазнав певних перебудов: розширено усипальню, побудовано хрестильию, укріплено аркбутани зовнішніх галерей, зроблено надбудову над південною галереєю тощо. У першій половині XVII ст. собор зовні набув ренесансового оздоблення: з'явилися фігурні гребці над фасадами, аттики з постатями лицарів, контрфорси біля центральної апсиди та ін. На кінець XVII -початок XVIII ст. припадають основні перебудови храму: закладено внутрішні відкриті галереї, над зовнішніми галереями надбудовано 2-гі поверхи та зведено шість нових бань, які, як і п'ять давніх центральних, набули барокового завершення. У 1880-ті роки перебудовано західний фасад, зведено нартекс, знижено пізню покрівлю й відкрито підбанники малих бань, раніше схованих під нею. Нині собор є двоповерховою спорудою барокових форм з дев'ятьма апсидами. Його увінчує дев'ятнадцять бань, одинадцять з яких мають грушоподібну форму, решта - давню сферичну. Центральний підбанник, верх апсиди та наріжні фронтони прикрашені бароковою ліпниною. На західному фасаді є одноповерховий нартекс з тамбуром. Фасади потиньковані й побілені, бані позолочені. На фасадах відкрито численні зондажі. Інтер'єр храму зберігся з XI ст. (за винятком західної частини центральної нави). Дванадцять хрещатих у плані стовпів поділяють храм на п'ять нав. З півночі, півдня та заходу відгалужені підбаневого просторового хреста замикали двоярусні трипрогонові арки, які спиралися на восьмигранні внизу і пучкові вгорі стовпи (західна арка не збереглася). Хори розміщені над бічними навами та в західній частині храму; їхні південна та північна частини повністю зберегли первісну архітектуру та шиферні різьблені парапети. У східних краях хорів - вівтарі, західні членування мають у центрі пучкові стовпи, на які спираються арки, що несуть чотири малі бані. В інтер'єрі собору зберігся унікальний ансамбль монументального живопису XI ст. - 260 м мозаїк та близько 3000 м2 фресок. Первісні малювання у XVII ст. частково поновлено темперою; у XVIII ст. фрески повністю потиньковано і вкрито олійним бароковим живописом. У середині XIX ст. під час реставраційних робіт їх розчистили й знову "поновили" олійними фарбами. Сучасні реставраційні роботи звільнили первісний стінопис від пізніших нашарувань і закріпили його. Олійні малювання залишено лише в тих місцях, де первісні зображення втрачені. Мозаїки прикрашають головний вівтар та баню собору, а фрески - решту приміщень. З мозаїк найкраще збереглися в бані півпостать Христа Вседержителя в медальйоні та одна з чотирьох постатей архангелів, що оточували медальйон. На попружних арках вціліло п'ятнадцять медальйонів з севастійськими мучениками. У консі вівтаря - майже шестиметрова постать Богоматері Оранти, під нею - композиція "Євхаристія" і внизу - "Святительський чин"; на стовпах тріумфальної арки - "Благовіщення". Всі мозаїчні зображення виконані на золотому тлі. В них домінують сині, сіро-білі, світло-зелені та малинові кольори. Палітра мозаїк нараховує 177 відтінків. Фрески певною мірою збереглися у всіх давніх приміщеннях храму. Систему фресок становлять багатофігурні композиції, окремі фігури та півпостаті святих, численні орнаменти. У центральному підбаггевому просторі - сцени Євангельського циклу (збереглися "Розп'яття", "Зішестя Христа в пекло". Малювання жертовника присвячене апостолу Петру, дияконника - Иоакиму, Анніта Дві Марії, бічних вівтарів - архістратигу Михаїлу та св. Георгію - патронові Ярослава Мудрого. На хорах збереглися євангельські сцени ("Тайна вечеря", "Чудо в Капі Га-лілейській") та старозаповітні ("Гостинність Авраама", "Жертвоприношення Авраама", "Три отроки в печі огненній" тощо). Напроти вівтаря, на трьох стінах центральної пави розміщувався портрет сім'ї Ярослава Мудрого, від якого залишилося чотири постаті на південній та дві - на північній стінах. Унікальний ансамбль фресок зберігся у вежах собору. Згідно з останніми дослідженнями (С. Висоцький), темою цих фресок був візит київської княгині Ольги до Візантії і зустріч її з імператором Костянтином Багрянородним (середина X ст.). У вежах можна бачити сцени "Імператриця з почтом", "Імператор Роман на білому коні", "Княгиня Ольга на прийомі у Костянтина Багрянородного", велику композицію "Іподром", численні сцени полювання, зображення музик тощо. В окремих місцях собору наявні фрагменти клейового (XVII ст.) та олійного (XVIII ст.) живопису. Більшість олійних малювань викопано під час реставрації XIX ст. З творів мистецтва XVIII ст. велику цінність становлять дерев'яний різьблений позолочений іконостас та мідні позолочені двері в нартексі. У соборі збереглися мармуровий різьблений саркофаг Ярослава Мудрого, фрагменти мозаїчної та керамічної підлоги XI ст., віконниця XI ст. тощо. На фресках знайдено понад 300 написів-графіті XI-XVII ст, які є цінними пам'ятками давньої писемності. Під час досліджень і реставрації чавунну підлогу XIX ст. опустили до рівня підлоги XI ст. В інтер'єрі експонуються численні зондажі та розкопи. Дзвіниця стоїть на південний схід від собору і є вертикальною домінантою ансамблю. Споруджено її триярусною у 1699-1706 pp. Після землетруса, який порушив конструкції верхніх ярусів, у 1746-1748 pp. здійснено капітальний ремонт споруди; над уцілілим 1-м ярусом зведено два нові. Роботи провадились під керівництвом архітектора Й.-Г. Шеделя за участю українських майстрів І. Лупини, І. Паламаренка, І. Кучера та ін. Ліпний декор виконали майстри з Жовкви Іван та Степан Стобенські. Нову дзвіницю увінчувала барокова баня з позолоченим шпилем. 1807 р. від удару блискавки баня згоріла; відновили її 1812 р. у нових формах. У середині XIX ст. внаслідок збільшення висоти довколишньої забудови дзвінниця втратила домінантну роль в ансамблі площі. У зв'язку з цим у 1851 -1852 pp. за проектом архітектора П. Спарро надбудовано 4-й ярус з грушоподібною дерев'яною банею, вкритою позолоченою міддю. Тоді ж первісне поліхромне пофарбування фасадів було замінене на двоколірне: біла ліппина на бірюзовому тлі. У такому вигляді пам'ятка збереглася до наших днів. Висота чотириярусної дзвіниці - 76 м; глибина фундаменту - 3,15 м. Два нижні яруси в плані - прямокутні, верхні - восьмикутні. Три верхні яруси не мають міжповерхового перекритгя. У нижньому ярусі -широкий проїзд, перекритий склепінням. На 2-му ярусі зберігся дзвін, відлитий київським майстром Афанасієм Петровичем у 1705 р. Стіни дзвіниці зведені з цегли на вапняному розчині. Усі вони вкриті ліпниною (орнаменти, квітки, листя, гірлянди, голівки херувимів, генії з сурмами, маски, двоголові орли). Серед зображень - апостол Андрій Первозваний, князь Володимир Святославович, апостол Тимофій, архангел Рафаіл. Біля східного фасаду дзвіниці 1995 р. встановлено надгробок патріарха Української православної Церкви Київського патріархату Володимира (Романюка). Трапезна розташована напроти південного фасаду собору. Зведена у 1722-1733 pp., будівля являла собою видовжений трапезний зал, до якого зі сходу прилягала церква, з заходу - притвор, а з південного заходу - приміщення кухні. На 2-му поверсі знаходилася палата для припасів. Біля південно-західного рогу споруди височіла сходова вежа. Головний вхід у вигляді п'ятигранного ґанку розташовувався з боку собору. Об'єми церкви, сходової вежі і ґанку завершувались банями. Під трапезною був великий підвал, куди вели сходи з західного боку. Західний фасад увінчувався бароковим фронтоном. Трапезний зал і церква опалювались печами, облицьованими полив'яними кахлями. У церкві був дерев'яний іконостас (не зберігся). Після пожежі середини XVIII ст. у трапезній було проведено ремонт, перероблено західний фронтон. У роботах брав участь архітектор І. Григорович-Барський. Після закриття Софійського монастиря (1786 р.) у трапезній влаштували теплу церкву (звідси назва -Тепла, або Мала Софія). У 1822 p., ймовірно за проектом А. Меленського, трапезну перебудовано колишнє приміщення церкви переобладнано на вівтар, перед її західною стіною встановлено новий іконостас, а з заходу влаштовано хори. У 1869-1872 pp. за проектом архітектора Юргенса споруда зазнала значних перебудов: до південного й північного фасадів прибудовано одноповерхові нави, розібрано муроване склепіння центральної нави, вхідний ґанок, частину приміщень кухні і сходову вежу. Колишня трапезна стала тринавовим триапсидним храмом з головним входом з заходу, де збудовано тамбур.У 70-ті роки нинішнього століття під час реставрації первісні форми колишньої трапезної частково відновлено зі збереженням об'ємів XIX ст. (архітектор - В. Отченашко). Будинок митронолита, який зведено у 1730-ті роки, розташований напроти західного фасаду собору. За останніми дослідженнями (С. Юрчепко), первісно це була Н-подібна в плані споруда. Головним її фасадом був західний, що виходив на митрополиче подвір'я, куди вела брама Заборовського. На західному фасаді розміщувався триарковий ґанок, над яким проходив дерев'яний балкон. Будинок мав троє поперечних сіней, до яких з обох боків прилягали кімнати. На 2-й поверх вели двоє сходів - з центральних сіней і з південного приміщення (кручені). Невдовзі після закінчення будівництва з південного боку прибудовано одноповерхові келії, над якими у 1757-1758 pp. за проектом архітектора С. Антонова зведено 2-й поверх (дерев'яний) з домовою церквою. Над західним і східним фасадами збудовано пишні барокові фронтони і влаштовано мансарду. У 1772-1773 pp. з північного боку зведено ризаліт, у якому пізніше влаштовано окремий вхід і сходи до церкви на 2-му поверсі. У 20-ті роки XIX ст., після закриття брами Заборовського і влаштування саду на місці митрополичого подвір'я, перебудовано західний фасад будиі іку. На місці арок ґанку з'являються звичайні дверні прорізи. У 1822-1837 pp. розібрано корпус келій з південного боку, замість склепінь на 2-му поверсі зроблено плоске перекриття, перебудовано мансарду. 1842 р. переобладнано церкву на 2-му поверсі. У 1860-1880 pp. зведено двоповерхову прибудову з півдня і закруглений об'єм з заходу, знов оновлено церкву, перед входом до неї прибудовано сіни, а до західного фасаду -двоповерхове приміщення з балконом. У 1892 р. церкву розмальовано. 1900 р. приміщення 2-го поверху і східний фасад прикрашено ліпниною (скульптор -М. Іванов). 1913 р. до східного фасаду прибудовано тамбур. У XX ст. будинок митрополита багаторазово пристосовувався під різні установи, зокрема у 1940-х роках тут містилась Академія архітектури УРСР. Брама Заборовського побудована у 1744-1746 pp. архітектором І.-Г Шеделем на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського. Це був головний в'їзд на подвір'я митрополита в системі західних монастирських мурів. Первісно це була прямокутна в плані мурована споруда розмірами 16,5x13,5 м з широким арковим проїздом у центрі і кордегардіями обабіч нього. Одноповерхова, з високою мансардою і двосхилим дахом з переломом споруда зведена з цегли на вапняному розчині. Глибина фундаментів - 1,4 м. У 1820-ті роки арковий проїзд замуровано, а кордегардії розібрано. Сучасна пам'ятка - це західний парадний фасад споруди, перед яким розташована невеличка аванплоща. Обабіч арки проїзду у вигляді перспективного порталу спарені колони з коринфськими капітелями, які несуть другу, трицентрову арку і надзвичайної краси фронтон з чудовим декором, що густо заповнює поля фронтону і тимпану над проїздом. У центрі фронтону - великий горельєфний медальйон з зображенням схрещених пальмових гілок з митрополичою митрою над ними. Над аркою проїзду розміщено фамільний герб митрополита Рафаїла Заборовського - палаюче серце з хрестом. Брама Заборовського - одне з найкращих "знакових" творінь українського барокового мистецтва.
І. Ф. Тоцька
