Немов намисто на нитці, села і містечка нанизані на окрасу Поділля – Південний Бут. Це і Меджибіж, і Хмільник, і Вінниця, Тиврів, Брацлав... Так і Гнівань, що розташована на лівому березі Південного Бугу, – місто, центр міської Ради районного підпорядкування Тиврівського району Вінницької області, розкинулося за 20 км від районного центру. Населення – 14.4 тис. чоловік.
Із розвитком капіталістичних відносин значення Гнівані дедалі зростало. У 1877 р. тут побудовано цукрорафінадний завод, що належав гніванському акціонерному товариству. За короткий час він перетворився у велике підприємство Подільської губернії. У 1882 р. за добу завод переробляв 1 404 ц цукрових буряків. Виробничий процес тривав 90 діб. Цукор продавали на внутрішньому ринку, частину експортували до Ірану.
У 80-х pp. XIX ст. у Гнівані постійно проживало до 1 000 мешканців. Тут були залізнична станція, телеграф, пошта. Основним заняттям населення Гнівані в дореволюційний час було добування граніту, праця на цукровому заводі і залізниці. Гні- ванський гранітний кар'єр належав поміщикові Ф. Ярошинському. З 1890 р. видобуток каменю збільшується: відкривають нові кар'єри, створюються майстерні для обробки граніту. Річне виробництво будівельного каменю й щебеню становило 20 тис. м3. У кар'єрах цілий рік працювало від кількох сот до тисячі й більше робітників. На заводі під час цукроваріння і транспортування буряків з полів було зайнято 2 500–3 000 чол. І у кар'єрах, і на цукровому заводі переважну більшість робітників становили сезонники. У 1913 р. у Гнівані відкрили народне училище зі столярним відділом при ньому. На потреби цього училища земське управління виділило 1 500 карбованців.
У березні 1918 р. село окупували польські легіонери, які прийшли з австро-німецькими військами. Після цього до влади прийшла Директорія. Навесні 1919 р. радянські війська захопили Гнівань. Але село не раз переходило із рук у руки. За роки громадянської війни село занепало. Гніванські гранітні кар'єри не діяли з 1914 p.: їх затопили підземні води. У 1921 р. тут працювало всього 3 чоловіки. На цукровому заводі діяли лише ремонтні майстерні. Заводське устаткування було зовсім зруйноване, бракувало сировини. Панувало безробіття. При заводі створили професійно-технічну школу, яка готувала хіміків-цукроварів. По закінченні виробничого сезону 1923 р. роботи припинилися до реконструкції. Працювали лише ремонтні майстерні, виконуючи різні замовлення для сільського господарства.
Відновлення гранітних розробок почалося з 1925 p.: добували бутове каміння для шляхового будівництва та виробляли плитки. Кар'єри постачали матеріали для брукування вулиць, будівництва мостів, облицювання будинків, сходів. Відкривались нові кар'єри. Проведено механізацію трудомістких виробничих процесів. Установлено каменедробильні агрегати, каме- некопальні машини, побудовано естакади, прокладено залізничні колії до кожного забою, запроваджено пневматичне глибоке буріння. Спорудження електростанції допомогло в цій роботі. На розробках повністю витіснено гужовий транспорт, встановлено електричні підйомники, потужні компресори.
У 1930 р. організовано школу ФЗН, яка випускала каменоте- сів-брущатників і камєнотесів-буровиків, відкрито виробничо-технічні вечірні курси для підвищення кваліфікації робітників. Гніванські кар'єри виконували завдання союзного значення. Тут добували граніт для будівництва набережної Москвиріки, Московського метрополітену.
Восени 1939 р. почалась реконструкція Гніванського цукрозаводу. Через рік тут за добу перероблялось уже 6 423 ц цукрових буряків (64% проектної потужності заводу).
З роками село помітно змінилося: побудовані новий житловий масив «Червоний гай», школа, дитячі садки, лікарня, бібліотека. Електрика, кіно, радіо органічно ввійшли в житгя і побут жителів Гнівані. Нелегко прийшлось жити селянам під час німецько-фашистської окупації. 17 липня 1941 р. до селища увірвалися загарбники. За роки окупації підприємства Гнівані були по-варварському зруйновані. Вороги вивезли з цукрового заводу найцінніше устаткування до Німеччини, а те, що залишилось, знищили. Було пограбоване обладнання гранітних розробок. Фашисти повністю зруйнували господарство артілі «Перше травня».
На території гранітних розробок окупанти відкрили табір для військовополонених. У липні 1941 р. в ньому ув'язнили З 000 чоловік. Внаслідок звірячих знущань, холоду, голоду, важких антисанітарних умов, різних хвороб (сипний і черевний тиф, дизентерія) щоденно помирало 15–20 чоловік. До кінця листопада в таборі залишилось 700 чоловік.
15 березня 1944 р. війська 151-ї стрілецької дивізії 2-го Українського фронту остаточно визволили Гнівань від фашистських загарбників. Трудящі Гнівані свято шанують тих, хто загинув у роки війни. Руками гніванських каменотесів споруджено і встановлено в селищі 3 пам'ятники: в дубовому гаю, в парку, біля селищної Ради депутатів трудящих.
Перед колективами гніванських кар’єрів постало відповідальне завдання: швидкими темпами виконати поставки гранітних матеріалів на відбудову Києва та інших міст Радянського Союзу. Робітники кар'єроуправління вирішили працювати додатково по 2 год. щодня. В 1946 р. на місці зруйнованого в роки Вітчизняної війни був збудований новий вокзал станції «Гнівань». У 1951 р. введено в дію Гніванський ремонтно-підшипниковий завод, який, крім ремонту, став виготовляти роликопідшипники. Продукція надходила багатьом підприємствам України, а також Горьковському автозаводу, Кемеровському електромеханічному, заводу ім. Фрунзе Киргизької РСР, Цілиноградському «Сільгоспмашу». Завод експортував підшипники в Польщу, Румунію, Болгарію, Демократичну Республіку В'єтнам, Монголію. Нині підприємства переживають економічну скруту.
За останні десятиліття містечко Гнівань значно виросло. На місці старих зведені сучасні житлові будинки, підприємства тощо. Збудовано нове приміщення для середньої школи, палац культури та ін.
Василь Любченко
