Виникнення Києво-Печерського Монастиря тісно пов’язане з історією Київської Русі — могутньої феодальної держави з центром у Києві.
Культура Київської Русі (зокрема, дерев’яна й кам’яна архітектура, література, прикладне мистецтво) досягла високого рівня. Введення християнства на Русі прискорило її розвиток: у містах споруджуються кам’яні храми, з’являються чудові фрески, мозаїки, що прикрашали церковні споруди, розвивалась оригінальна література тощо. Офіційно християнство на Русі було прийняте в 988—989 роках за часів князювання Володимира Святославича. Феодалам потрібна була державна релігія, що освячувала б класову нерівність і допомагала експлуататорам тримати народні маси в покорі. Такою релігією й стало християнство. Разом з тим введення християнства на Русі сприяло ліквідації залишків племінного відособлення, зміцненню феодального ладу, встановленню міжнародних зв’язків.

 


Київські князі всебічно підтримували християнську релігію, сприяли насадженню монастирів, збільшенню їхнього багатства. Особливою підтримкою з боку панівних класів користувався Києво-Печерський монастир (заснований 1051 року), як один з найбільших центрів поширення та зміцнення християнської релігії на Русі. Пізніше цей монастир було названо Лаврою.
«Князи и боляре...— свідчить один із записів у «Києво-Печерському Патерику»,— прихожааху... и тако пакы приношаху... от именій своих на утешеніе братіи и на устроеніе монастырю, друзіи же и села въдавающе на церковную потребу монастыреви и братьи».
На початку 60-х років XI ст. великий князь Ізяслав подарував монастирю всю гору над печерами. Його наступник Святослав дав монастиреві 50 фунтів золота. В Іпатіївському літопису під 1158 роком розповідається, що князь Ярополк Ізяславич «вда... Небельскую волость, и Дерьвьскую, и Лучьскую, и около Кіева» Печерському монастирю. Монастир збільшував свої володіння також через загарбання общинних селянських земель, земель інших монастирів і феодалів. Наприклад, 1128 року печерські монахи насильно захопили Дмитрівський монастир у Києві («съ грехомъ великимъ и неправо»,— записав літописець). Тому-то Києво-Печерський монастир швидко став не лише впливовим релігійним центром, але й великим феодалом-землевласником. Він звільняється з-під опіки київських митрополитів, активно втручається в справи князів, намагається вплинути на великокнязівський двір, допомагає панівним класам у придушенні народних виступів проти експлуататорів.
Разом з тим діяльність монастиря об’єктивно відіграла позитивну роль у розвитку культури древньоруського суспільства, зокрема в розвитку літератури, малярства, архітектури, прикладного мистецтва, в поширенні письменства.
У монастирі жили і працювали видатні письменники, вчені, ху-дожники. Тут писали і переписували книги. Літописи згадують Феодосія — автора багатьох повчань, Никона — складача літописного зводу 1073 року, літописців Іоанна, Григорія. Тут працював видатний літописець Нестор, автор знаменитої «Повісті временних літ» — основного письмового джерела наших знань з історії древньої Русі (бл. 1113 року). «Повість» засуджувала князівські усобиці, які завдавали лиха населенню, виступала з патріотичним закликом до єдності руських земель і держави у боротьбі з іноземними загарбниками, що мало на той час велике політичне значення. «Повість» — це видатна пам’ятка давньоруського літописання, яка за широтою охоплених проблем і глибиною розуміння історичних подій перевершує всі середньовічні «хроніки» європейських країн. У XIII ст. в монастирі створено «Києво-Печерський Патерик» — одне з важливіших джерел для вивчення початкової історії Печерського монастиря. Поряд з релігійно-фантастичними нашаруваннями, він містить багато цінного етнографічного матеріалу. «Патерик» — це пам’ятка оригінальної літератури Київської Русі. Патріотизм і поетична «чарівність простоти і вигадки» (О. С. Пушкін) зажили йому на довгий час великої популярності.
У 70-х роках XI ст. в Києво-Печерському монастирі розпочалося велике на ті часи будів-ництво кам’яних споруд.
У 1073—1089 роках був побу-дований та розписаний Успен-ський собор, на початку XII ст. — Троїцька та Іоаннопредтечен- ська церкви, трапезна тощо. В кінці XII ст. основна територія монастиря була обнесена фортечними стінами.
Таким чином, на кінець XII ст. склався основний ансамбль ар-хітектурних споруд Києво-Печерського монастиря, що ви-значив у загальних рисах пла-нування території й розміщення нових будов наступних століть.
Будівництво та оздоблення лаврських споруд провадилося видатними вітчизняними архітекторами, художниками, майстрами різьби по дереву та металу, ювелірами, які використо-вували й розвивали багатовіковий досвід своїх попередників. Величезне значення в розвитку древньоруської архітектури й мистецтва мала творча діяльність будівничих Миронега, Ждана, Петра, Івана, Милонега, художників Аліпія, Григорія та інших, про яких говориться у літописах.
Незважаючи на своєрідні особливості того чи іншого майстра, в їхній творчості виявляється велика спільність, бо древньоруська культура в основі своїй була спільною для всієї Київської Русі.
Часті міжусобні війни і боротьба з кочовими племенами зне-силювали колись могутню древньоруську державу.
У 30-і роки ХІІІ ст. почалася навала монгольських орд, які 1240 року досягли Києва. Кияни вчинили запеклий опір ворогові, і лише значно переважаючі сили дали можливість монгольським полчищам захопити місто. Загарбники жорстоко розправилися з населенням міста, зруйнували велику кількість пам’яток древньоруської архітектури, пограбували матеріальні та культурні цінності, а також завдали вели-чезної шкоди Печерському монастиреві, знесли його муровані стіни.
Але незабаром монастир від-новив свою діяльність і продовжував існувати як один з найвпливовіших релігійних центрів Південної Русі. Монгольські хани, прагнучи зміцнити владу на Русі, привернути на свій бік духовенство, заручитися його підтримкою, надавали церквам і монастирям різні пільги, звільняли їх від податків, видавали ярлики (грамоти) на земельне володіння тощо.
У XIV ст. Литовське князівство захопило Західну та більшу частину Південно-Західної Русі з Києвом, що довгий час перебували під його владою. Північно-Східна Русь залишалася під владою Золотої Орди.
Ряд економічних і політичних причин привели в XIV—XV ст. до сформування з древньо- руського народу трьох близьких, братніх — російського, українського і білоруського — народів.
Захопивши українські землі, литовські князі та феодали, щоб залучити на свою сторону духовенство, підтримували пра-вославні церкви й монастирі, наділяли їх земельними володіннями та кріпаками, вносили значні вклади. Наприклад, у 1414 році литовський князь Вітовт наділив Києво-Печерський монастир земельними володін-нями, його наступники також давали Лаврі грамоти на землі, луки, риболовлю, ліси тощо. Разом з тим монастир одержував право збирати податки з населення, судити селян. Маючи величезні матеріальні багатства і користуючися з праці кріпаків, монастир зводив і розкішно оздоблював нові храми, відбудовував зруйновані. Протягом 1470—1471 років цілком поновлено Успенський собор, значно пошкоджений монголами в XIII ст., поставлено келії та різні господарські будівлі.
Неодноразові напади на Україну кримських татар завдавали величезних збитків народові, знищували його культурні цін-ності. Зазнала руйнувань і Києво-Печерська лавра. Особливо багато споруд було значно по-шкоджено в часи нападу на Київ у 1482 році кримського хана Менглі-Гірея. Але монастир швидко відбудувався.
Після Люблінської унії 1569 року більшу частину українських земель захопили польські пани. Вони встановили жорстоке феодально-кріпосницьке й національне та релігійне гноблення українського народу.
Щоб зовсім поневолити україн-ський народ, польські церковні й світські магнати з ініціативи римського папи й польського уряду при підтримці частини вищого православного духовенства проголосили 1596 року в Бресті церковну унію (союз), що на ділі означало підкорення православної церкви като-лицизму. Заручившися фор-мальним ухваленням унії, польська шляхта разом з уніатами почала насильно закривати православні церкви, відбирати їхнє майно, примушувати населення приймати унію.
Яскраву й образну картину сва-вілля шляхти та уніатів дав великий український народний поет, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко. В одному з творів він писав:

...Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...

Захопивши в Києві ряд церков і деякі монастирі, уніати нама-галися підкорити собі й Києво-Печерську лавру. Але їхні домагання були безуспішні. Брестська унія зустріла рішучий опір з боку українського народу, який вбачав у ній нове знаряддя поневолення. Монастир, скориставшися ворожим ставленням українських селян та міщан до польської шляхти й унії, організував опір уніатам.
Особливо активізувалась антиуніатська боротьба при архімандриті Єлисеї Плетенецькому (1550—1624). 1615 року він заснував друкарню, де видано було багато полемічної літератури, спрямованої проти католицизму та унії. Але успіх у боротьбі з католицизмом та експансією польських панів на Україні вирішили самі народні маси.
Довготривале економічне, політичне та національно-релігійне гноблення з боку польських панів викликало народно-визвольну війну українського народу, яку очолив Богдан Хмельницький. Визвольна війна 1648—1654 років закінчилася перемогою над польською шляхтою і возз’єднанням України з Росією. Це відкрило для України широкі перспективи економічного, політичного й культурного розвитку, зміцнило сили українського та російського народів у боротьбі з зовнішніми й внутрішніми ворогами.
У цім же часі Лавра в особі царського уряду та панівних класів Росії знайшла нового господаря, для якого вона стала духовною опорою на Україні і від якого одержувала постійну політичну та матеріальну підтримку.
Так, 1658 року цар Олексій Михайлович не тільки підтвердив усі колишні права й привілеї Києво-Печерської лаври на землі, ліси, села, міста, млини, перевози тощо, але й значно збільшив їх. У XVIII ст. феодально-кріпосницьке господарство Києво-Печерської лаври досягло найбільших розмірів. В її володінні були сотні тисяч десятин землі, лісів, пасовиськ, рибних озер, 130 сіл, хуторів, містечок, кілька міст, кілька паперових, скляних, цегельних, кінних та інших підприємств. У кожнім із вотчинних сіл було не менше одного, а в містах — по кілька шинків. У цьому величезному господарстві працю-вало понад 56 тисяч кріпаків. Крім того, до Лаври було приписано декілька монастирів з вотчинами й десятками тисяч кріпаків.
Експлуатація в монастирських маєтках була не менш жорстока, ніж у маєтках світських феодалів, про що свідчать численні архівні документи. Панщину в монастирських володіннях було встановлено 2—3 дні на тиждень, а іноді вона сягала 5—6 днів. Практикувалася навіть торгівля кріпаками. «Да он же, отец наместник,— писав 1749 року в Лавру служитель одного з приписних монастирів,— по согласию съ Иваном Ногайковским... продают крестьянских девок и вдов: из де-ревни Хотяновки девку в город Трубчевск канцеляристу Василью Тимонову,— другую — соборному попу Андрею в село Селце, с Нового Пруда Герасима Мелника девку в оное село Селце за жителя. Да продает же крестьян в рекрутскую отдачу дорогою ценою. Сего году послал в отдачу восемь человек...».
Монахи жорстоко катували непокірливих селян, відправляли на каторгу. Так, у поданій до Київської губернської канцелярії 1773 року скарзі селян Ліщинської вотчини говориться: «Крестьян Григория Амбросимова да Василия Погрибинникова без всякой винности управляющий вотчиной Василий Возниченко бил же плетьми немилосердно и тем их крайне изувечил».
В подібній скарзі від 15 серпня 1771 року розповідається, що управитель вотчини Дорофей селян «мучит и... многих лаврских подданных малороссийских, надевши на голову... мешок, плетями бил до тех пор, пока у них кровь ушами лилась». В с. Буромки лаврський управитель Іван Некрашевич «причинял нам,— писали селяни до духовного собору Лаври,— всяческие разорения, а иным и смертные убийства».
Крім панщини, лаврські кріпаки виконували інші обов’язки: платили військовий податок і несли військову повинність, будували мости, ремонтували шляхи, перевозили різні вантажі, обслуговували царських чиновників тощо.
Гніт і жорстока експлуатація та знущання викликали з боку селян протести, що часто переходили у відкриті виступи. Так, 9 серпня 1748 року кріпаки с. Колодязьок повстали і вбили наглядача ієромонаха Парфенія Мигалевича, розправилися з старостою монастирської вот-чини і відмовилися виконувати повинності. 1763 року повстали селяни приписаного до Лаври Брянського Свенського монас-тиря; в 1777 році в Димерській вотчині селяни підпалили лаврські будівлі і хліб, забрали худобу, побили і прогнали призначених Лаврою начальників і обрали адміністрацію з місцевих селян.
Усі ці виступи селян проти крі-посницьких порядків Лаври жорстоко придушувалися.
1786 року за указом цариці Катерини II феодальні володіння монастирів України, в тому числі й Києво-Печерської лаври, були відібрані в казну, а монастирі взяті на державне утримання.
Монастирські землі й кріпаки згодом були передані як царське пожалування до рук царських фаворитів — дворянській аристократії. Таким чином, кріпаки Києво-Печерської лаври від церковного поміщика-експлуататора потрапили в лабета світського поміщика, від чого їхнє становище майже не змінилося.
Маючи величезні багатства та власну робочу силу, монастир у кінці XVII і першій половині XVIII ст. широко проводить будівництво. Воно знаменувало собою новий етап як в історії розвитку лаврського архітек-турного ансамблю, так і в історії українського будівництва в цілому.
У другій половині XVII ст. по-будовані Аннозачатієвська, Різдвобогородицька, Всіхсвятська, Микільська, Хрестовоздвижен- ська і нова трапезна церкви. В кінці XVII ст. навколо території Верхньої лаври споруджені фортечні мури з баштами.
1718 року в Лаврі сталася велика пожежа, що знищила всі дерев’яні будови і пошкодила Успенський собор, друкарню, трапезну та інші споруди. Згоріли також лаврські архіви, бібліотека з дуже цінними рукописними книгами, стародруками, грамотами, колекції тканин та багато творів образотворчого мистецтва.
Після пожежі в 20-х роках XVIII ст. Успенський собор був відбудований, звелися нові муровані келії для соборних старців, Клірошанський і Економіч-ний корпуси, будинок друкарні, палітурна, трапезна, проскурня, пекарня.
Пізніше постали головна дзвіниця, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах та інші будови.
Протягом XIX і на початку XX ст. у Лаврі було зведено другі поверхи над будинками друкарні, митрополичих покоїв, Економічного й Клірошанського корпусів, монастирської лікарні; заново споруджено будівлю художньої школи й живописної майстерні, аптекарський корпус, Благовіщенську церкву, приміщення для співаків митрополичого хору, приміщення митрополичої бібліотеки тощо.
Із споруд XIX ст. в художньому відношенні заслуговують уваги двоповерховий будинок на Ближніх печерах (корпус 48-й) та печерні ворота, побудовані архітектором Меленським, учнем видатних російських зодчих Баженова і Казакова — представників російської кла-сичної школи. 1844 року навколо території Нижньої лаври споруджені фортечні мури. Лаврські споруди зводилися кращими українськими та російськими архітекторами, художниками, майстрами-мулярами, різьбярами по дереву й металу, керамістами, ювелірами. Серед майстрів, що працювали в Лаврі в XVII—XVIII ст., були видатні російські архітектори Аксамитов, Шедель, інженери Дебоскет, Челакаєв, Володимиров, українські кріпосні майстри Ковнір, Рубашевський, Тесленко, архітектор Яновський, живописці Галик, Глинський, Лубенський, майстер ліпних прикрас Стефанович, різьбяр по дереву Петров, золотарі Равич, Юревич, Ющенко та багато інших.
Фасади нових споруд переважно оздоблювалися ліпними орнаментами, пілястрами, складними профільованими карниза-ми, фігурними фронтонами. Тоді ж і старовинні споруди XI—XII ст. (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква) зовні були оформлені в стилі українського барокко. Інтер’єри церков прикрашалися монументальним та станковим живописом. Все це надало ансамблю великої художньої виразності й монументальності. Головну роль у художньому оздобленні лаврського архітектурного ансамблю відіграла лаврська малярська школа, що існувала з найдавніших часів. Ще в XI ст. Лавра стає центром іконопису і зберігає за собою цей пріоритет у наступні століття.
У XVII—XVIII ст. у великій малярні Лаври вчилися художній майстерності не лише талановита молодь України, а й представники інших народів (росіяни, серби, болгари, румуни, молдавани).
Про високий рівень професійної майстерності лаврських іко-нописців писали мандрівники, що побували свого часу в Києво-Печерській лаврі, зокрема архідиякон Павло Алеппський, який супроводжував свого бать-ка антіохійського патріарха Макарія до Москви в середині XVII ст. Таку ж думку вислов-лювали російські мандрівники — Василій Гагара (XVII ст.), Іван Лук’янов (поч. XVIII ст.) та інші.
Серед керівників живописної майстерні і школи були видатні митці, такі, як Іоанн, Феоктист, Алімпій Галик, Роман, Веніамін фредеріче, Захарій Голубовський (XVIII ст.), акад. Л. Ю. Рокачевський (XIX ст.), І, С. їжакевич (XX ст.). Монументальне мистецтво (церковна архітектура й живопис) було в руках церкви сильним засобом пропаганди релігійної ідеології. Величезні розміри і пишність храмів, їхні багаті прикраси справляли велике враження на широкі верстви населення, сприяли поширенню й зміцненню релігійних вірувань у людині, вселяли їй думку про покірливість світській і церковній владі.
Упродовж віків Києво-Печерська лавра була одним з найбільших вогнищ релігійної пропаганди в країні. Вона, з ЇЇ печерами і мощами, була визначним центром релігійного паломництва. Це давало їй змогу впливати на населення не тільки Києва та околиць, а й центральних та південних губерній країни. Лавра використовувала всі наявні засоби для виправдання поміщицько-капіталістичного гноблення народу, підтримувала царське самодержавство, допомагала йому придушувати революційний рух, культивувала шовінізм, релігійну нетерпимість до іновірців, ненависть до єретиків.
У періоді революційного під-несення в країні, влітку 1903 року, духовний собор Лаври, щоб допомогти царизмові в боротьбі з марксистськими ідеями і революційним рухом, ухвалив постанову про друкування в Києво-Печерській лаврі «По-вчальних листків для народу». На видання цієї літератури наставник Лаври митрополит Флавіан пожертвував 1000 крб. власних грошей.
Лавра різко виступила проти революції 1905—1907 років. У листівках, у проповідях монастирське духовенство сіяло серед трудящих мас зневіру в можливість шляхом революції поліпшити життя на землі. Робітникам і селянам вселялася думка про смирення й покірність хазяям, цареві і царським властям, які буцімто наставлені самим богом (листівки «Бога бійтесь, царя шануйте», «Священна законність влади», «Про страйки», «Крамола»).
Учасників революції Лавра залякувала божою карою, закликала віруючих допомагати царським властям виловлювати революціонерів (листівка «Не лжесвідчте»). На захист поміщицької землі та багатств капіталістів Лавра виступила з проповідями і листівками «Не вкрадь», «Не вбий», в яких під виглядом церковних заповідей засуджувалася розправа з гнобителями й конфіскація їхньої приватної власності.
Активними учасниками чорно-сотенних організацій були лаврські ченці, зокрема митрополит Флавіан і його намісник архімандрит Амвросій, один з ініціаторів створення чорносо-тенного «Союзу Михаїла Архангела».
Коли революція була жорстоко придушена, ченці з захопленням вітали реакцію, виправдували криваві каральні експедиції, схвалювали арешти, розстріли й повішення революціонерів, забувши на той час євангельські повчання про любов до ближнього, про заповідь «не вбий».
У проповідях і листівках монахи твердили, що злидні й бідність, з одного боку, багатство й розкіш, з другого, будуть завжди. Це нібито установлено богом, тому доля бідних — «не противитися злу», тобто не змагатися за краще життя, а терпляче гнути спину і працювати на багатих дармоїдів, «доки повернешся в землю».
Велике місце в релігійній пропаганді Лаври посідало виправдання й освячування загарб-ницьких воєн, що велися царським урядом. В одній з листівок доводилося, що війна конче потрібна для суспільства, бо вона нібито «очищає нашу моральність, як вогонь очищає метал». Величезні людські жертви, розруха, голод та інші нещастя, що їх несе з собою війна, вважалися карою божою за те, що народ став менше вірувати у всевишнього і шанувати царя й царських чиновників.
Із посиленням антивоєнних на-строїв серед солдатів у часи першої імперіалістичної війни 1914—1918 років Лавра звернулася до воїнів із закликом «не слухати нерозумних і безглуздих промов про мир». Для солдата, говорилося в листівці, немає нічого вищого і святішого, ніж пролити кров і віддати своє життя за царя. Загиблому воїнові буде дароване «вічне життя в царстві небесному». Для посилення релігійності серед солдатів Печерський монастир надіслав у армію багато літератури, хрестиків, ікон. На фронти було послано десятки монахів полковими священиками.
Велику Жовтневу соціалістичну революцію Лавра, як і вся церква взагалі, зустріла дуже вороже. В журналі «Свет Печерский» вона опублікувала послання церковному собору, в якому Жовтнева революція розглядалась як «згубна смута».
Духовенство Лаври гальмувало зміцнення Радянської влади на Україні і, зокрема, в Києві. Злобливими наклепами воно зустріло декрет Радянського уряду від 25 січня (5 лютого) 1918 року про свободу совісті.
У період громадянської війни й іноземної воєнної інтервенції монастир встановив тісні зв’язки з білогвардійцями та інтервентами. 13 липня 1918 року духовний собор звернувся з листом до німецької комендатури дати лаврським ченцям 70 рушниць, 20 шабель і 10 револьверів для боротьби з рево-люційним народом. У храмах монастиря влаштовувалися молебні про дарування денікінцям і петлюрівцям перемог над Червоною Армією.
До Радянської влади монастир ставився вороже. Його антина-родне обличчя яскраво проявилося під час вилучення церковних цінностей (1922) на допомогу голодним. Лавра вважала цей захід насильством над церквою, грабунком, безуспішно намагалася спровокувати робітників Київської взуттєвої фабрики на антирадянські виступи. Церковники, зокрема ченці Лаври, приховували від Радянської влади цінності. Церковних коштовностей на Україні було вилучено на 780 млрд. крб. (в цінах 1921 року). Це дало змогу закупити хліб за кордоном. Лише реалізація відібраної в Києво-Печерської лаври золотої ризи з ікони Успіння, оздобленої діамантами та іншим коштовним камінням, дала змогу одержати для голодуючих понад 100 вагонів хліба. Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції, що сколихнула всі класи й верстви народу, серед духовенства почалися хитання й розбрід. Сотні священнослужителів порвали з церквою й стали на шлях трудового життя.
У середовищі ченців намітилися різні напрямки, що змагалися між собою за вплив на віруючих: тихонівці, автокефалісти, обновленці та інші. Тихонівці — це частина церковників на чолі з патріархом Тихоном, що виступили відверто проти Радянської влади. Українська автокефальна (незалежна) церква була опорою українських буржуазних націоналістів.
Окрема група духовенства створила так звану обновленську церкву. Зрозумівши, що відверта антинародна політика, проводжувана тихонівцями, могла серйозно підірвати вплив духовенства на паству і відвернути віруючих від церкви, обновленці лицемірно заявили про «повну справедливість» соціальної революції й законність Радянської влади. Борючися з тихонівцями, обновленці розраховували з допомогою Ра-дянської влади посісти панівне становище серед церковних релігійних організацій, щоб замасковано підривати в країні владу пролетаріату.
Комуністична партія викривала антирадянську суть тактики обновленського духовенства і вела активну роз’яснювальну роботу серед віруючих.
Величезні соціально-економічні й політичні перетворення в країні, широка діяльність Комуністичної партії і Радянської держави по комуністичному вихованню народу, піднесення освіти, зростання науки й культури привели до того, що переважна більшість народу остаточно порвала з релігією й церквою.
Втративши підтримку народу, Лавра в 1929 році припинила існування. Всі пам’ятки архітектури й художні цінності перейшли в розпорядження дирекції «музейного містечка».
У період окупації Києва німецько-фашистські загарбники пограбували культурні цінності міста, в тому числі й усі музеї заповідника, висадили в повітря Успенський собор, зруйнували 30 будинків, підпірні стіни, гідротехнічну систему, що оберігала всю територію заповідника від зсувів, пошкодили головну дзвіницю, церкву Спаса на Берестові.
Після визволення Києва від гітлерівських загарбників у травні 1944 року заповідник відновив діяльність, розпочалися відбу-довні та реставраційні роботи.
Уже зведені всі пам’ятки архі-тектури, законсервовані руїни Успенського собору, закінчую-ться ремонтні роботи в Дальніх печерах та в галереї, що веде до Дальніх печер. У відбудованих і реставрованих пам’ятках функціонують музеї театрального, музичного і кінематографічного мистецтва, українського прикладного мистецтва, музей історичних коштовностей, виставки «Християнство і атеїзм на Україні», «Успенський собор», виставка художніх виробів з дорогоцінних металів, художніх тканин тощо. Тут відвідувачі не лише знайомляться з чудовими історико-культурними цінностями українського народу, але й можуть уявити собі життя, побут і діяльність одного з найбільших монастирів дореволюційної Росії, що був протягом століть ідеологічною опорою панівних класів.