СМЕРТЬ
Один лише Хоре, син отця Дажбога, часто буває в царстві мертвих та добре обізнаний про смерть, а тому й знає, що богиня смерті Мара приходить на землю тоді, коли до всього підкрадається ніч та настає повновладний і всезнаючий інший день; як казали наші діди-батьки, коли мертві запалюють своє сонце — місяць.
Ніч, мати смерті та сну, живе у протилежній від Вирію стороні але на далекому заході, де закінчується земля. Навіть найелабший промінець сонця не молее туди сягнути.
Ніколи в тому царстві мертвих не заспіває півень, аби зустріти ранішню зорю, ані собаки чи гуси не порушать тиші на подвір'ї господаря, не шелестять там трави в лузі, не гомонить листя на деревах, не чути запахів квітів та дзюркотіння струмків і річок. З того сумного царства тихою ходою, коли на відпочинок іде Сонце-Дажбог, приходить до всіх смертних сон. На відміну від нього смерть не щадить нікого, бо серце в неї — одна крижана брила. Лише орій ніколи не боявся смерті, навіть вірив, що смерть — то вигадка бога Хорса і її просто не буває, що, врешті, на житейській ниві приходить кінець стражданням, а душа переселяється у Вирій-рай. Там, у світлі неба, душа померлої людини стає надзвичайно сильною, довго не затримується і знову відроджується у вічно оновлюваному колі свого роду.
У царстві померлих, в самому його центрі, стоїть вівтар, на якому вічно горить священний вогонь культу предків, основний закон якого — бажання жити заради предків та вмерти, аби жили нащадки.
...Зазвучали сурми з обох сторін, загриміли барабани і литаври. Серед широкого степу рознеслися подібні до реву звірів крики воїнів, що прагнули битви. З тим великим ревом змішалося тисячократне іржання коней та брязкіт зброї. Війська зійшлися серед степу, і почалася смертельна битва. Не було їй кінця, кров лилася ріками; та, врешті, коли Дажбог-Сонце став серед неба, зійшли з колісниць на землю два богатирі і кинулися один на одного. Забряжчали мечі об щити. Страшний удар розніс на шматки щит орійця, та богатир, відкинувши його геть, ще страшнішим ударом свого величезного меча розрубав щит суперника і розсік того навпіл. Після смерті свого царя вороже військо кинулося тікати.
У той день на тім полі смерть знайшла багатьох славних богатирів... Довго пливли човни рікою до рідного берега. На березі горіли жертовні вогні — то волхви говорили з небом.
У день похорону човни повитягували на берег. Гарно вбраних вбитих ратаїв посадили у тих човнах під наметами на застелених килимами та шовковими подушками лавах. Біля них поставили в золотій посуді їжу та питво, їхні речі та зброю. Знайшли тут свій спочинок вірний пес та вороний кінь. Котра з дівчат згодилася піти із загиблим у зоряне небо—теж умертвили. Коли все було приготовлено, старійшина запалив під човнами дрова. І возніс вогонь душі славних воїнів, оберігаючи їх від темних демонів, до небесного царства. Богатирі не вмирають, казали волхви, а йдуть у вічність. Лише кургани, а то могили велетнів-богатирів, залишаються на землі.
У давнину жінка у випадку смерті свого чоловіка йшла за ним добровільно, аби разом увійти до раю, бо для неї вдовине життя — то вже не життя.
Коли смерть забирає молоду дівчину чи парубка, в церемонію похорону вплітаються ті ж звичаї, що й у весільному обряді.
Однак лише праведні люди, а такі помирають Великоднього тижня, коли Небесні ворота раю широко відчинені, та ще великі пророки, сини болсі, возносяться в зоряне царство відразу. Для просвітленої душі не існує ні народження, ні смерті. І летить їхній вороний кінь через суцільну темінь смерті довгим тунелем, бо там, у кінці, — зоря-світло, там — Божий рай і така краса, що й не розповісти. Там світло засліплює очі. Те світло — то світло любові, що надихає і підносить душу. Там на гіллі дерев ростуть золоті квіти, а трава вся — шовкова... Там у загробному царстві могутнього володаря Ями разом з богами розкошують і предки. Заради цього готуються все життя. Останні хвилини для потойбічної долі душі важливіші, аніж увесь прожитий час.
Інша людська душа залишається по смерті біля свого тіла, звідки її на третій день Бог забирає до себе і наказує ангелам зводити до раю, де повно зелені, де солодко співають пташки. Там, серед численних осель святих, квола душа, як і інші мирські душі, що блукають, шукає своє визначене місце. На дев'ятий день ангели знову возносять її на поклін Богу, який наказує влаштувати душі мандрівку пеклом. Там, серед високих чорних скель, де течуть вогняні ріки, де чути пронизливий плач і стогін, стоїть золотий палац підземного царства Сатани. Під його могутніми мурами, яких не під силу зрушити навіть наймогутнішим богам, душі показують місця найжорстокіших катувань.
На сороковий день, отримавши знову молитву роду свого, блукаюча душа втретє возноситься до Бога. Тоді Бог призначає їй рай а чи пекло. Подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна, особливо коли похорон відбувся без належного виконання обряду. На її шляху стоять демони, які показують ангелу-охоронцю усі гріхи, за які, аби попасти на небо, потрібно заплатити добрими вчинками душі. Навіть за найменшу незаплачену дрібницю демони забирають її до себе. І лише та душа, яка подолає кожен окремий гріх, приходить до раю.
До грішної людини смерть приходить прямо з пекла і своїми знаряддями тортур розлучає душу з тілом. У смерті тіла немає — лише кості. Одного разу хоробрий рицар, зустрівши смерть, почав хвалитися силою.
Ти хвалишся своєю зброєю, — відповідає суха старезна баба, — а в мене є на тебе своя зброя: крива коса, гострий меч, зубаста пила, кривий серп, рискаль, мотика, мітла. Косою тобі підітну ноги, пилою переріжу кості, серпом перетну горло, мечем відсічу руки, рискалем відітну голову, мітлою замету твою кров.
О смерте головатая, кострубатая, зубатая, витріщеная, сухая, блідая, страшнеє чудовисько! — засміявся рицар з такої зброї. — Та чи годна ти зі мною битися своєю косою? Коси ти нею по пустому полі траву; три своєю пилою гниле колоддя; жни своїм серпом кропиву, січи своїм мечем ліси, копай своїм рискалем глину, замітай своєю мітлою по дорозі порохи. У мене є на тебе меч мій гострий, огнистая стрільба, сагайдак; не таких я сильних і хоробрих рицарів і сильних витязів на війні перемагав — і витязів військових, і герцовників своїм списом і силою побивав. То щоб тебе не міг побити?! Вже ти більше не будеш людей побивати і побирати. Твої сухі ноги по цім полі будуть валятися і твій кістяний тулуб вогонь палитиме.
Деколи дістається і смерті від людей на горіхи. Одна баба тримала її на яблуні, звідки смерть не могла злізти, бо баба її закляла. А один коваль змусив її залізти у пляшку, заткнув її і тримав доти, доки хотів. Люди мали тоді від неї спокій і не вмирали.
Давні жерці вірили у воскресіння з мертвих, бо на те є Божа воля, яка залишається і після смерті. Волхви повертали окремим людям життя за допомогою лише їм знаної трави. Всім відомо, що у вирваних та висушених травах залишається сила, яка виліковує людину. Орлине пір'я руйнує пір'я інших птахів. Померлі без води вугри, коли їх помістити в оцет під гноєм і влити туди крові сокола, за якийсь час повертаються до життя.
У людини є одна така маленька кісточка, яка і після смерті залишається цілою, бо не горить навіть у вогні. Саме вона відродить наше тіло, коли прийде час воскресіння з мертвих.
Смерть приходить до всього живого, але по-різному: від надмірної радості, горя, любові, ненависті. Одного разу трапився випадок, коли мати померла, побачивши сина, який повернувся живим після битви. Є собаки, які помирають від журби, коли втрачають свого господаря.
Смерть усесильна. Однак лише єдиносущий і всеправедний Бог-Творець володіє силами нашого духовного та тілесного життя, тож хай святиться ім'я Його, як на небі, так і на землі, і на віки вічні!
ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ
