Хорохорин – село, центр сільської ради. Розташоване воно за 34 кілометри від обласного центру – міста Луцька, на межі лісостепової і поліської частин Волині. До складу сільської ради входять село Михайлівна та хутір Барвінок.
За літописом село Хорохорин засноване ще в домонгольський час. Перше поселення звалося Щепи. Хоча перші сліди життя знайдені в період пізнього палеоліту (великий камінь, скребла, гостроконечники). З того часу знайдено на північно-східній околиці села гігантський (12 кг) нуклеус з робочим краєм для розколювання кісток мамонта, а поруч – відбивач, шкребки. Є знахідки й пізнього часу, зокрема – ранньозалізної доби.
Поселення Щепи розташовувалося на підвищеній місцевості, оточеній болотами, лісами. Селяни викорчовували ліс для ведення господарства. Урочище і досі називається "Корчмані", "Курмані".
Згодом тут поселився татарський баскак Хорохор. Він вимагав від селян переселитися на нове місце, де – менш боліт. Нова заселена територія дістала назву села від імені баскака. В різний час село називалося Хорохолин, Хорогорин, Хорохорин. Ділиться воно на три частини – урочища Капар, Осередок, Вигнанка.
Друковані джерела згадують Хорохорин під 1545 роком, як власність землевласника Сербина.
У 1577 році більша частина села Хорохорин належала землевласнику Івану Чапличу (власник сіл Гнідава, Підгайці).
Влітку 1648 року і в наступних роках більшість хорохоринців влилися в повстанські козацькі загони, мали свою сотню. Брали участь у вигнанні шляхти з Луцького повіту і всієї Волині. А коли козацькі полки відійшли з Волині, сотні хорохоринців пішли разом з козацькою армією на гетьманську Україну.
У 1848 році Хорохорин перейшов у власність дворянської сім’ї Стахурських, а згодом – Янковських.
В кінці XIX століття Хорохорин належав до нащадків боярів Шутних.
Під час Першої світової війни село перебувало в смузі Південно-Західного російсько-німецького фронту і зазнало значних руйнувань.
В період польської окупації 1920–1939 років, першою відродила культурно- просвітницьку діяльність організація "Просвіти", яку на початку 30-х років польські власті заборонили. Діяла підпільна організація КПЗУ.
З початку 30-их років у підпіллі працювала Організація Українських Націоналістів, яка боролася за відродження української національної школи, за автономію Західної України в складі Польської держави. Були групи прихильників радикальної партії, партії клерикалів, діяв сільський кооператив, що захищав селян від зухвальства лихварів. В 1926–1928 роках у селі була побудована школа, в якій навчання проводилось польською мовою. Ця школа служить до сьогоднішнього дня.
Під час гітлерівської окупації (1941–1944 pp.), село було в сфері дії торчинського антифашистського підпілля. В період хвилі терористичних актів (1942–1943 pp.), було вбито 34 чоловіки, вкинуто в криницю родину Мазорчуків, Тимофія і Надію Висоцьких та інших.
На радянсько-німецький фронт із села було взято понад 130 чоловік, 48 з них полягли в боях. У 1944 році фронт проходив на західній окраїні села, яке було остаточно визволене 12 липня 1944 року радянськими воїнами 376 стрілецької дивізії.
Під час післявоєнної відбудови, в 1948 році, в селі було створено чотири колгоспи, які згодом об’єдналися в один. Побудовано його центральну садибу, склади, тік, тракторний стан, ферми. Діють будинок культури, загальноосвітня школа, бібліотека, медпункт, медичний профілакторій, кафе "Ставок", крамниця.
Тодішній місцевий колгосп рішенням загальних зборів, у березні 1992 року, став колективним сільськогосподарським підприємством "Світанок", яке очолив Василь Іванович Бідун.
Нині на території Хорохо-ринської сільської ради знаходиться агрофірма "Світанок-сервіс".
