Торчин – селище міського типу, центр селищної ради. Він знаходиться за 22 кілометри від Луцька, по обох боках річки Серни та її рукава – річки Стриж, над дорогою Луцьк – Володимир-Волинський. У Торчині – 4 500 жителів, 1 456 дворів, 47 вулиць (на 1.01,2001 року).
Перші згадки про Торчин у друкованих джерелах відносяться до 1093 року, інші – 1169 (з приводу виправи ксьондза Даніє ля), в Іпатіївському літописі – 1230 – згадується як одне з міст Волинсько-Галицького князівства. Народна етимологія і ряд друкованих джерел назву селища виводять від імені торка Іоанна, що був старшим конюшим луцького князя Давида, і на старості літ з двома синами-воїнами оселився на острові Застріжжя, а за ним – й інші дуліби. Ним же побудована тоді перша дерев’яна церква святого Іоанна, в якій першим священиком був отець Варфоломій. Рід Торчинів володів, розбудовував поселення до 1480 року.
З 1480 до 1793 року Торчином володіли луцькі католицькі єпископи, які придбали в різний час 14 навколишніх сіл (Буяни, Смолигів, Литва, Садів, Боратин, Кути та інші). До 1540 року тут були побудовані, турботами єпископа Георгія Фальчевського, фортечні дубові стіни з валами і вартовими вежами, дев’ятиглава двопрестольна соборна православна церква св. Георгія Великомученика. У той час у Торчині налічувалися вже чотири православні церкви. 10 червня 1540 року польський король Сигізмунд надав Торчину статус міста і Магдебурзьке право, дозволив щотижневі базари і три ярмарки на рік. Цей привілей підтверджений грамотами польських королів у 1619 і в 1660 роках. До цього Торчин не раз руйнували кримські татари, особливо спустошили його в 1500 році.
В XVI–XVII століттях Торчин був у числі середніх міст Волині. Торгово-ремісниче населення в ньому складало 85–100 чоловік (20–22 відсотки усього населення міста). Діяли 16 ремісничих товариств. Серед них славилися шабельники, слюсарі, шевці, кравці, кушніри, бондарі та інші. Частина людей працювала на поташних будах біля Торчина. Тут був один із волинських центрів торгівлі сіллю з Прикарпаття. Вироблялися сірячина, сукно, різний одяг з хутра, сукна швебединського. Торговці збіжжям звідси досягали Бреста, Гданська. Був тут прикоморок Луцької митниці. В місті спостерігалися зачатки простої кооперації, мануфактури.
Містечко і замок стали резиденцією луцьких католицьких єпископів, а також першим на Волині осередком польської колонізації. До грудня 1594 року відноситься поява одного з важливих документів підготовки унії 1596 року католицької і православної церков – Торчинський декрет. Мешканці Торчина та його волості брали участь у повстаннях козаків селян і міщан у 1594–1596 роках. Адже в козацькому реєстрі 1581 року, поряд з багатьма волинянами, було і двоє торчинців – Михайло і Мисько. Міщани брали участь у національно-визвольній революції українського народу в 1648 та захисті її завоювань 1649: покозачились, тривалий час відмовлялися виконувати феодальні повинності. До Торчина, що мав Магдебурзьке право, до його сіл з довкільних маєтків втікали багато селян, оскільки повинності були меншими.
Після приєднання Волині до складу Російської держави в 1795 році, Торчин став власністю генерала Тутолміна, який продав його графу Йосипу Карші через непокірність міщан. Від нього ця власність перейшла до Пражмовських, Тарновських, Морстин. Капіталістичні відносини все більше втягували місцеве населення в нові виробничі стосунки. У 1904–1905 роках у масиві Торчина були 72 десятини землі, куплені на ім’я Л. П. Косач (Лесі Українки), її батьком – дійсним статським радником П. А. Косачем. Ця земля в 1905 році була продана в зв’язку із загостренням хвороби Лесі Українки.
За переписом 1911 року, в містечку Торчин було 506 будинків, 4 223 жителі, міщанська і волосна управи, земська поштова станція, церковно-приходська школа і єврейський шпиталь, школа "талмуд Тора" , земська лікарня, два лікарі, акушерка, аптека, три аптечні склади.
Населення Торчина брало активну участь у революційних подіях. Через торчинську пошту переправлялась література соціал-демократичних організацій, за що начальник пошти Митрофанович був ув’язнений. Під час Першої світової війни в 1916–1918 роках біля Торчина проходив фронт. Революційні солдати 775 Кустанайського полку на чолі з А. А. Богдановим утворили торчинський червоногвардійський загін і 27 жовтня 1917 року встановили владу рад солдатських, ремісничих і селянських депутатів, яка діяла до 18.02,1918, уклавши на торчинській дільниці фронту перемир’я з німецьким командуванням. Стихійна демобілізація солдатів змусила раду створювати своє військове формування для захисту лінії перемир’я. В ньому брали участь торчинці С. Рябчун, Я. Гарберг та інші.
У 1918 році в Торчині було утворено філію Луцького повітового товариства "Просвіта”. В її роботі брали участь Трохим Тандрик, Андрій Конкевич, Митрофан Кошелюк, священик Володимир Новицький та інші.
За спогадами старожилів, весною 1919 року, коли українські війська Директорії тримали тут фронт проти наступу польських частин, у Торчині був Симон Петлюра, виступав на мітингу січових стрільців і селян.
У липні – вересні 1920 року головою ревкому тут був Афанасій Савчук, секретарем – Петро Савчук. В період окупації Волині Польщею до 1927 року, населення зросло до 4500 чоловік (75 відсотків євреїв). Крім церкви, чотирьох синагог, костела, було 69 крамниць, ресторан Прейслера (чеський), побудовані школа (1935), кінотеатр (1939). Активно діяли Торчинський райком КПЗУ (1924–1938 pp., секретарі райкому М. Рубінштейн, А. О. Томашевич, П. Я. Онищенко та інші), і райком КСМЗУ (1930–1938 pp.).
З 1921 року діяла з багатьма гуртками поновлена “Просвіта”. Засновник – Федір Конкевич, керівники – Степан Горошко, Степан Кревський, брати Євген, Олександр і Аполон Новицькі, Степан Марцинковський, актив – Анатолій і Микола Кревські, Марія та Ольга Неспаї, Надія Лобурська, Антоніна Тимошевич і інші. Вони ставили в містечку п’єси української класики, проводили академії Т. Г. Шевченка.
Через "Просвіту” великий вплив на населення робили не лише осередок КПЗУ, а й велика група борців за відродження незалежності України – ОУН (активісти – брати Новицькі, Куделі та інші), симпатики демократичної, радикальної та інших партій, які спільно протидіяли полонізації школи, населення, польському окупаційному режиму. У 1926 році створено осередок "Сельробу", в повітовому керівництві якого брав участь мешканець Торчина Міхал Воїна.
Єврейське населення Торчина мало сильну профспілкову організацію, бргло участь у КПЗУ, у культурно-просвітницькій діяльності, а також релігійне об’єднання “Талмуд-Тора”, з 1923 року – свою єврейську релігійну гміну, касу взаємодопомоги “Гемічус Хесед”. З 1930 року почала діяти в Торчині і молодіжна єврейська соціалістична робітнича партія. Її очолював Сімха Карш. А членами була молодь не старша 24 років.
З початком Другої світової війни і розгрому польської армії німецькими військами, радянські танки і піхота вступили в Торчин 19 вересня 1939 року.
Під час німецько-фашистської окупації Волині 1941-1944 років, у Торчині, з наказу гітлерівців, було створено концентраційний табір-гето для громадян єврейської національності, а потім розстріляно до 4 000 чоловік. Населення Торчина всіляко допомагало опору в’язнів окупантам.
Проти окупаційного режиму активно боролося антифашистське підпілля селища і району, яким керував вчитель школи П. Й. Каспрук. Велику мужність у діях підпілля виявили юний розвідник Спиридон Гнатюк, а також – Іван Куц, Антоніна Чучко, Степан Козар, Петро Онищенко, Іван Василевський та інші.
Терору окупантів, на чолі з комендантом Валеншусом, його посібникам активно протистояла велика група патріотів, яка в 1943 році пішла в ряди ОУН-УПА для збройної боротьби проти гнобителів.
Один із них – сотник УПА М. Н. Пенько своєю сотнею вів бій проти фашистського загону в районі села Лаврів у травні 1943 року і в числі інших загинув. В лютому 1944 року в районі Торчина діяв мельниківський загін самооборони, а на зміну йому прийшли послідовники УПА Степана Бандери.
Визволили селище 17 квітня 1944 року воїни 106 Забайкальсько-Дністровської стрілецької дивізії. Але фронт тут стояв до 13.07,1944 року. В ході тривалих боїв знищено 373 будинки, завдано великої шкоди населенню.
На фронтах Великої Вітчизняної війни було понад 400 жителів Торчина, 84 з них загинули в боях за Вітчизну. Збитки, яких завдали окупанти селищу, становили 12 мільйонів карбованців у тодішніх цінах.
Роки 1944–1953 позначені активною боротьбою органів радвлади, райкому КП України, НКВД, держбезпеки проти впливів національно-визвольного підпілля ОУН-УПА, за утвердження колективних форм господарювання. Тільки в жовтні 1944 року з Торчинського району в Сибір вивезено 45 так званих куркульських господарств.
Ще більше безпідставно йшло розкуркулювання селян в 1945–1947 роках, репресії за підозрою в зв’язках з ОУН-УПА. Для боротьби з УПА створені в селах групи "стребків", робились облави. В сутичках з групами ОУН загинули більше 20 партактивістів Торчина в селі Горзвин, директор МТС в селі Шепель і т.д. Об’єднання селян у колгосп в Торчині і районі завершено в 1949 році.
З 1940 по 1963 роки Торчин був центром району. За післявоєнний період селище розбудувалося, розширилося. Новими будинками забудовано 20 нових вулиць, шість вулиць заасфальтовано. Середню школу закінчили до п’яти тисяч юнаків і дівчат, понад тисячу з них стали механізаторами, понад 200 – вчителями, 35 чоловік здобули вчені ступені кандидатів і докторів наук.
Діють чотири бібліотеки, музична школа – директор, композитор Я. А. Найда, профтехучилище, дитячий садок, будинок школяра, Торчинський історико-краєзнавчий музей – директор, заслужений працівник культури Г. О. Гуртовий, лікарня на 50 ліжок, поліклініка, аптека, ветеринарний пункт і ветаптека, ВАТ "Торчинське РТП", "Сільгоспхімія", малі підприємства "Ортеп", "Дизайн", "Обеліск", які утворилися з приватизованих цехів райпобуткомбінату (1992 рік), споживче товариство, 28 торгових закладів, кафе, лісництво, елект-ропідстанція, відділення зв’язку, ощадкаса та інші. За неповні чотири роки Торчин повністю газифіковано.
Особливого розвитку економічний потенціал селища набув за роки незалежності України. Тут виникло сучасне потужне підприємство “Волиньхолдінг”, відоме по всій Україні і далеко за її межами торговою маркою “Торчин-продукт”. Щомісячно тут випускають продукції майже на 20 мільйонів гривень.
Славою селища є будинок культури заслуженого ансамблю України "Колос". Колектив заснували в 1951 році заслужені працівники культури України А. Д. Шапов, О. Д. Лукін та інші. Багато творчих поїздок здійснено ансамблем у десятки країн світу під керівництвом народного артиста України, художнього керівника ансамблю О. В. Огородніка, заслуженого працівника культури М. А. Полятикіна та керівника оркестру Я. А. Найди.
У 1991–1994 роках в Торчині побудовано громадською толокою та з допомогою керівництва РТП, "Сільгоспхімії", селищної ради нову православну церкву імені св.Стефана (попередню було зруйновано з наказу радянських органів у 1953–1954 роках).
Новий Божий храм урочисто освятили митрополит Волинський і Луцький Іоанн та священик Торчинської парафії отець Степан (Деленів Степан Михайлович). В урочистому обряді взяли участь тисячі православних парафіян та гостей із навколишніх сіл.
Напровесні 1995 року отець Степан почав вести для дітей шкільного віку недільну школу духовної освіти. В 1998 році збудовано костел імені св.Іоанна Хрестителя, а в 2000 році – ще одну православну церкву.
