Сокиринці

Сокиринці

В центрі прадавньої Сіверії на розлогих долинах, де бере ' початок річка Утка, притока Удаю, на півдорозі між При­луками та Ромнами розкинулось село Сокиринці. Його назва походить від першого поселення Івана Сокири, який започат­кував тут хутір.

Із західного боку село прилягає до лісу, який називається Парком. З півдня розташовані лісові урочища Ушива та Мики-тівщина. У цих лісах переважають дубові, липові, березові та інші листяні насадження. З півночі знаходиться невеликий со­сновий ліс Стадниця.

На 31-му кілометрі від Прилук, де на невеликому пагорб­ку височить пам'ятник кобзарю, в Осишнику дорога перети­нає трасу і біжить на Іванківці та Дігтярі. А в південно-східному напрямку повз Козака дорога зв'язує село з районним цен­тром Срібне. На схід від села повз Линникові вітряки дорога іде на Васьківці. На Північний Схід через Селезень та повз Лозове — до Тростянця — садиба і парк родини Скоропад­ських, нині Ботанічний сад НАН України.

Навколо села розкинулись поля з родючими, глибокими чорноземами, з мальовничими левадами та байраками.

У селі по річці Утка, в ярах, утворено ставки: Обеїв та Панський, Свячена, Короп, Свинячий, Біленків.

Найдавнішою суспільно-величною дерев'яною спорудою в селі Сокиринцях є колодязь, викопаний в центрі села на водо-розділі, схили якого спускаються до річки Утки. Глибина коло­дязя надзвичайно велика і сягає понад 20 метрів.

Будівництво колодязя, вірогідно, було приурочено до знач­ної події. Колодязь побудований у стилі самобутнього пам'ятника архітектури місцевого колориту. Він строго зорі­єнтований за сторонами горизонту, з чотирма фронтонами, масивними ощепинами і хрестом зверху, з лицьовою сторо­ною на західдо основної магістралі села з півночі на південь.

Матеріалом для побудови колодязя було взято дуб. Верхня частина його має широкий напуск фронтонів над конструкці­єю, щоб вода не потрапляла під несучі опори споруди. По всій середині кожної нижньої із чотирьох ощепин, скріплених за типом зрубу, з усіх боків були викарбувані рамки із написами на них. З західної сторони було написано «З нами Бог». На інших — дати побудови та інші. Але в 1935 році ці написи були зрубані, а хрест знято, сьогодні колодязь пофарбовано в декілька кольорів та встановлено хрест.

Сокиринці стали широко відомими в ХУІІ-поч. XX століття з появою Ґалаґанів — українських великих землевласників Лівобережної України.

Родоначальником династії Ґалаґанів був Гнат, козацький полковник з містечка Омельник на Полтавщині.

На початку Шведської (Північної) війни 1700-1721 рр. Гнат Іванович Галаган був полковником Компанійського ко­зацького полку. У ході бойових дій Г. Галаган, зрадивши Івана Мазепу, перекинувся до Петра І. Всіх, хто прислужився Пе­тру І, було наділено маєтностями. Так за універсалом гетьма­на І. М. Скоропадського від 13.03.1709 р. Г. Галаган був при­значений полковником Чигиринського (1709-1713 рр.), а потім Прилуцького козацького (1714-1732 рр.) полку. Разом з тим він отримав значні земельні володіння, в тому числі і с. Сокиринці. З листопада 1716 року Сокиринцями володів рід Ґалаґанів.

Гнат Галаган одружився з молодою вдовою — дочкою київського войта Тадрина, Оленою Анатоліївною 1716 р. У них народився єдиний син Григорій. За спогадами сучасників, Гнат був надзвичайно практичний, сміливий і умів спілкувати­ся з гетьманами України — Д. Апостолом, І. Скоропадським та П. Полуботком. А ще перекази донесли про надзвичайну жорстокість Гната, повернув зброю проти побратимів-козаків, за що він і був проклятий до сьомого коліна, а нащадки спокутували вину. Помер Гнат Галаган у 1748 році. Похований у Прилуцькій церкві Преображенія Господня.

Після відставки Гната Галагана місце Прилуцького пол­ковника зайняв його син Григорій (1716-1763 рр.).

Григорій Гнатович одружився в 1738 р. з Оленою Михай­лівною — дочкою Михайла Васильовича Дуніна-Борков-ського, у яких народився син Іван.

Згідно з універсалом гетьмана К- Г. Розумовського (1752 р.) Григорію Гнатовичу Балагану передались села: Бар­ва, Дігтярі, Озеряни, Рудівка, Кухарка та інші. Він був влас­ником понад 4000 ревізьких душ.

Григорій Галаган помер в с. Сокиринцях 1777 р. і похова­ний у церкві Вознесіння, яка була знищена у 1937 р.

Іван Григорович Галаган одружився з Катериною Дараган, жив у Сокиринцях, побудував дерев'яний будинок, який збе­рігався до 1829 року. Григорій Іванович народився 1768 року, виховувався в Лейпцігу. У маєтку створив кріпосний театр, тому що сам дуже любив розваги. Побудував в Сокиринцях кам'яну церкву. Одружився з Іриною Милорадович. Помер в 1803 році.

Павло Григорович Галаган (1793-1834) був високоосвіче­ним, у 1814 році одружився з Катериною Гудович і оселились в Сокиринцях.

Павло задумав перебудувати Сокиринці по-новому. Він за­прошує сюди вченого садівника Бістерфельда. 600 десятин лісу, відведених під парк, були багатим матеріалом для са-дівника-художника. Запрошено також і архітектора П. Ду-бровського. Вони і створили чудову садибу.

Григорій Павлович Галаган (1819-1888) виховувався на кращих українських традиціях. Неабиякий вплив на юного провінціала мав ад'юнкт математики В. Ф. Чижов. Григорій Павлович ввійшов в історію як високоосвічена людина, діяч української культури, багатий поміщик, меценат. Зібрав зна­чну колекцію художніх творів українського, російського та західноєвропейського мистецтва в родовому маєтку Сокирин­ці Срібнянського повіту. Заснував на свій кошт у Києві при­ватний навчальний закладдля юнаків — Колегію Павла Ґала­ґана — в пам'ять про рано померлого єдиного сина. З 1844 року — в службі, отримав перший чин губернського секрета­ря. У 1848-1851 рр. був Борзнянським повітовим предводи-телем дворянства, потім совісним суддею Чернігівської гу­бернії (1851-1854). Входив до Комітету з влаштування та по­ліпшення побуту селян (1858-1859), був членом Редакційної комісії (1859-1861), з 1871 по 1881 — Прилуцький повіто­вий предводитель дворянства, з 1882 й до самої смерті — член Державної Ради; мав ордени Білого Орла та Володими­ра II ступеня.

Павлусь Галаган (1852-1869) — єдина дитина в родині Григорія Павловича. Помер у 16-річному віці. Більше спадко­ємців по чоловічій лінії в родині Балаганів не було. Напевно збулося прокляття роду Балаганів, яке накладено на Гната Ба­лагана за те, що він повернув зброю проти своїх побратимів-запорожців. Рід проклято до сьомого коліна.

У 1888 році після смерті Г П. Балагана родовий маєток пе­реходить до племінниці — Катерини Павлівни Ламсдорф, уродженки Кемеровської. Для збереження пам'яті роду Бала­ганів Костянтин Миколайович Ламсдорф, чоловік Катерини Павлівни, в 1894 році звернувся до Російського царя з про­ханням надати право родині Ламсдорф носити прізвище Ламсдорф-Галаган, з правом успадкування старшим сином.

Останній власник садиби — М. К Ламсдорф-Галаган. Ро­дина залишила садибу буремного 1918 року. Сьогодні нащад­ки Миколи Костянтиновича живуть у США, а Павла Костян­тиновича — у Франції. Іноді вони відвідують родинний має­ток, на родинну власність не претендують.

З боку парку палац розширяється за допомогою пандуса, який увінчується скульптурами Гери і Церери.

Із малих архітектурних споруд були дві альтанки — ротонда і готична, два мости — плоский і готичний. Особливо краси­вим був готичний міст, перекинутий через яр. Міст трьохароч-ний з чотирма триярусними пілонами.

Цікавими господарчими будівлями були конюшня і оранжереї.

Культові споруди не дожили до наших часів. Перша дерев'яна однокупольна на кам'яному фундаменті церква була побудована в центрі села на великому пагорбі в 1783 році. Вона була названа Свято-Вознесенська(Нагорянська) з дзві­ницею та цегляною огорожею на кошти Галагана. Ззовні стіни церкви і дзвіниці були обшиті дошками і пофарбовані. Дах і баня були покриті металом. На бані стояв металевий хрест із позолоченою кулею. Церква мала четверо металевих дверей та квадратні вікна з ґратами.

У церкві був вівтар, іконостас та всі необхідні обладунки згідно з традиціями українських церков.

У 1902 році прихожан Нагорянської церкви було понад 1456 осіб.

Але в 1936 році церкву розібрали, і лише більше як через 60 років на місці раніше зруйнованої церкви побудовано нову, завдяки ініціативі і працелюбству місцевого священника отця Василія (у миру Булах).

Петропавлівська (Панська) церква була одноповерховою, п'ятикупольною і повністю цегляною. Стіни зсередини і ззов­ні були відштукатурені. Церква служила для поховання членів родини Ґалаґанів. Вона була надзвичайно красива ззовні і всередині, розписана київськими та італійськими художника­ми. У 1936 році церква була знищена.

Церква Великомучениці Варвари побудована в 1803 році в стилі римської архітектури, одноглава, з цегляними відштукатуреними з обох сторін стінами. Особливо роз­кішним у церкві був вівтар. Але і цю церкву знищено в 1936 році.

З сумом визнаємо — втрачено дуже багато: незліченна кількість творів мистецтва, високохудожні різблені меблі, старовинні книги, ікони, посуд, прекрасні будівлі церков, оранжерей, поховань та ін.

Адже це наша історія, культура, минуле...

Лише деякі реліквії маєтку зберігаються у різних музеях України, зарубіжжя та у приватних осіб.

Однак потрібно віддати належне сокиринчанам, які збері­гають і відтворюють Сокиринське Чудо!

Патріотизм та ентузіазм цих сокиринчан дають надію, що слава історико-культурологічного центру у Сокиринцях не вмре, не загине, а буде відроджена!

Завдяки діяльності колективу Аграрного ліцею будівля па­лацу зберігається, доглядається та ремонтується. Значною мірою це досягається багаторічною творчою діяльністю ди­ректора ліцея Миколи Павловича Купрієнка.

В. Очеретько