Місто (16.9 тис. жителів) і районний Центр, розташоване на берегах р. Латориця.
Перша документальна згадка про Сваляву (також називалося — Золява, Солява, Сольва) у королівській грамоті датується 1264 р., коли вона перебувала “по той бік засіки”, тобто відносилася до Галицько-Волинського князівства. В XIII—XVI ст. селом володіли угорські феодали, що неодноразово змінювали один одного, потім воно належалотрансільванським князям, а після анти- габсбурзької війни 1703–1711 рр. було подаровано графові К. Шенборну. До початкового періоду хазяйнування в селі графського роду відноситься поява надзвичайно лаконічної Михайлівської церкви (1758 р.), що заслужено зайняла місце серед шедеврів закарпатського дерев’яного зодчества.
В 1840 р. спадкоємці графа почали здавати в оренду підприємцям джерела мінеральних вод “Маргіт” (нині “Лужанська”), а в 1870-х роках були істотно розширені площі вирубки лісу. Свалява була приречена на стрімке зростання під час розвитку капіталістичних відносин завдяки своєму винятково вигідному географічному положенню. У районі міста р. Латориця приймає ряд приток (Віча, Пиня та ін.), а гори трохи розступаються, створюючи зручну для ве-ликого поселення міжгірну улоговину До того ж через Сваляву пройшли шляхи, що стали згодом основними у зв’язку Передкарпаття із Закарпаттям.
В 1910-1911 рр. у містечку зводиться лі-сохімічний завод, що послужив початком перетворення Сваляви на промислове карпатське місто. Навіть побудовані в роки радянської влади санаторій і будинок відпочинку не змогли змінити цей статус. У сучасній Сваляві з ратушею чехословацького етапу розвитку міста, обов’язковими костелом і церквою є дуже показова, навіть знакова, споруда. Це недавно перебудований костел, якому архітектор, вочевидь, прагнув надати вид православного храму. Це дитя культового архітектурного кровозмішення разюче точно персоніфікує фразу, що стала популярною в країні в останні роки: “Вийшло те, що вийшло”.
