Велике село (5.1 тис. жителів) Золотоніського району, розташоване на правому березі р. Супій.
Деякі історики відносять створення села аж до XII ст., інші — до XIV, а вперше про нього згадується в люстрації Київського воєводства Речі Посполитої за 1616 р. У ній Гельмязів іменується не інакше як “стародавнє місто” з 40 “слухняними” (ті що платять податки) і 100 “неслухняними” (козацькими, що відмовляються підкорятися польським феодалам) дворами. У зв’язку з такою зневагою до влади в селі доволі швидко збільшувалася кількість населення за рахунок утікачів з Правобережної України.
Під час Визвольної війни 1648–1654 рр. Гельмязів був сотенним містечком, а в 1661 р. — був дуже зруйнований польськими і татарськими військами. Наприкінці XVII ст. Гельмязів стає волосним центром Золотоніського повіту Малоросійської губернії. В 1840 р. тут з’являється місцева архітектурна пам’ятка — Троїцька церква, збудована в стилі пізнього класицизму. Згодом Гельмязів перетворюється на заможне село. Під час Великої Вітчизняної війни воно понад два роки було окуповане фашистами, тут діяв невеликий партизанський загін. До 30-річчя Перемоги в селі встановлений пам’ятник землякам, що загинули у Великій Вітчизняній війні (1975 р., скульптор А. Кравченко, архітектор Ю. Сомиков). Він за художніми якостями вигідно вирізняється серед подібних монументів, поширених в Україні.
