Погребище – районний центр, місто з 1984р., що розташований У північно-східній частині Вінницької області. Йому, як жодному іншому з міст і містечок Поділля, упродовж усієї історії існування судилося бути своєрідним рубежем на стику політичних інтересів і різних володінь. Звідси – часта зміна адміністративно-територіальної належності (Брацлавська, Київська, Подільська губернії) і завжди крайнє положення біля меж областей (губерній, володінь).
частині Придніпровської височини. Голуба стрічка верхів'я Росі розділяє місто на дві частини, які розляглися на її мальовничих берегах. Рось (Риса, Рсь, Рьсь, Урсь, Русь, Роса...), як вважають вчені-історики, дала назву народу русичів, що мешкали в цьому краї з давнини, а звідси і назва першого слов'янського державного утворення – Київської Русі. Рось вважають самою завербленою річкою України. В районі Погребища полого-хвиляста місцевість містечка стає на перешкоді спокійної течії Росі, що несе свої води до сивого Славутича. Кристалічні породи (граніти та пегматити) виходять на поверхню на правому більш припіднятому березі річки, утворюючи різноманітні скелясті різнокольорові відслонення. Саме вони і при-мушують Рось омивати це кристалічне утворення складчастої в минулому гірської системи поважного віку (3 500–3000 млн. р.) та сильно меандруючи, утворюючи чудові природні краєвиди для мешканців міста [2].
Більша частина Погребища приурочена до заплав та надза-плавних терас долин р. Рось та її дрібних лівих приток, найбільшою з яких є Смотруха. Заплавні і схилові ділянки території міста багаті на родючі лучні, темно-сірі та чорноземно-опідзо- лені ґрунтові різновиди, які майже повністю освоєні (розорані під присадибні ділянки, або використовуються для сінокосів і пасовищ).
Перегороджена декількома греблями, тихоплинна і вузька у цій частині течії Рось розливається по всій ширині (до 0.5–0.8 км) заплави. Милуючі око водні дзеркала ставків стали чудовою домівкою для багатьох видів земноводної, орніто- та іхтіофауни і чудовим місцем відпочинку жителів.
Місцями для огляду водних плес та приузбережних територій можугь слугувати високі праві береги річки в районі цукрового заводу та унікальна в своєму роді, довга (близько 1 000 м) дерев'яна кладка-місток, яка з'єднує правий промисловий берег міста з його адміністративно-культурним центром – лівобережною частиною, зокрема з розбитим на схилах долини старим парком.
Засновано місто в ХІІ ст. за часів Русі під своєрідною наз-вою – Рокитня, Під час монголо-татарськох навали воно було повністю зруйноване. І лише з плином часу, після неодноразових вже татаро-турецьких набігів (останній датується 1672 р.) його вдалося відродити знову під сучасною назвою.
Сьогодні точно не відомо, коли і з яких причин, чи то обставин, воно отримало свою назву. Існує кілька версій. Одна з них пов’язана з періодом панування ординців – винуватців руйнації міста. Населення, що залишилося в живих, змушене було жити у погребах. Звідси і відповідна назва. Проте ця версія може заперечуватися хоча б з огляду на той факт, що мешканці цих місць мало вживають це слово, а більше використовують його синонім – льох. Пошуки витоків назви привели і до давньої легенди, яка пов’язана з використанням русичами Росі як чудової транспортної артерії. За нею, назва села Погребище пов'язана із звертанням ватажка русичів до весляр>а, який правив човном – “погреби ще".
Протягом тривалого часу Погребище було складовою частиною Литви, Польщі, Росії. Найбільших утисків мешканці міста зазнавали з боку польської шляхти. Не дивно, що під час визвольного руху в Україні Погребище опинилося у центрі подій. Тут активно діяли повстанці під проводом К. Косинського, І. Лободи, селянсько-козацькі загони Максима Кривоноса та Івана Богуна. З 1648 р. Погребище стає сотенним містечком Вінницького (Кальницького), а в 1667–1712 pp. – Брацлавського полку Війська Запорізького. Каральні дії польських військ зне- люднювали і плюндрували і без того багатостраждальне Погребище. Але воно знову відроджувалося з руїн і попелища, а його відчайдушні жителі знову бралися за зброю, підтримуючи повстання під проводом Семена Палія у 1704 p., гайдамацькі загони Харка, Жили, Гриви та Ведмедя у 1736–1738 pp., Коліївщину 1768 р. під керівництвом Пташника і Дяченка [1].
З XVIII ст. Погребище стає значним господарським і торговим осередком тодішньої Брацлавщини, який швидко розвивається. І вже у середині XIX ст. серед численних ремісницьких майстерень помітне місце починають займати цегельня та гуральня. Швидкому розвитку містечка, як у свій час і руйнуванню, сприяло його розміщення поблизу одного з найбільш відомих шляхів – "Чорного", відомого під такою назвою з часів наїздів кримчаків і використовуваного чумаками. Він йшов по вододілу р. Південного Бугу і Дністра від Криму аж до Польщі здебільшого безлюдними місцями. Проте потреба в ремонтуванні возів, упряжі тощо зумовлювала виникнення в окремих місцях відповідних занять. Так, у Погребищі розвиваються підсобні промисли: кузні, корчми, заїжджі двори. Попит на них був постійним з моменту виникнення торгово- візницької справи, тобто з XV ст., упродовж кількох століть майже до кінця XIX ст. – часу спорудження залізниці Козятин-Умань. Нова залізнична гілка підходила до території містечка в районі цукрового заводу, спорудження якого було завершене у 1900 р. Пасажирська станція Ржевуська знаходилась на відстані 2 кілометрів північніше Погребища. Своєю назвою станція завдячує графському польському родоводу Ржевуських, родинним гніздом яких протягом тривалого часу (XVII–XX ст.) було Погребище. Тут народилися такі колоритні постаті цього роду, як Еверіна (Констанція) Ржевуська –Ганська – коханка, а потім і дружина французького письменника Оноре де Бальзака та її сестра Кароліна – потаємне кохання російського поета О. С. Пушкіна, на честь якої, як вказують пушкінознавці, написані найсвітліші рядки його віршів «Я вас любил», «Что в имени твоём».
На початку XX ст. Погребище славилося технічно най-досконалішим підприємством борошномельної промисловості в Україні – п'ятиповерховим вальцовим млином, обладнаним паровими машинами, що були здані в експлуатацію у 1902 р. У містечку мирно вживалися українці, поляки, євреї. Свідченням цього була діяльність 2 православних церков, костьолу і синагоги.
На початку XX ст. запеклі сутички радянських військ із загонами Семена Петлюри, полками генерала Денікіна, польських жовнірів під час громадянської та німецько-фашистськими дивізіями у період Великої Вітчизняної війни на території Погребищ завдали значних руйнувань його будівлям і горя жителям міста.
Світлою пам'яттю про події 1941-1945 pp. є алея семи землякам – Героям Радянського Союзу, троє з яких були уродженцями Погребища. Розташована алея перед школою №1 в центральній частині міста і нагадує ланцюг яблунь, каштанів і лип. Алея є справжньою окрасою центру містечка. Вона ж виводить до майдану Героїв, де у 1967 р. на місці братської могили із похованими 580 воїнами, що загинули під час визволення міста, напередодні 50-річчя Великого Жовтня відкрито величний монумент Слави і запалено вічний вогонь. Пам'ятний знак у вигляді бойової машини (танка) поставлено на правому березі Росі поблизу гранітних виходів як символ визволителів – 65-ї мотобригади 1-ї танкової армії 1-го Українського фронту.
У повоєнний час Погребище значно змінило свій вигляд, особливо у центральній лівобережній частині: з’явились багатоквартирні будинки, школа №1 ім. Миколи Сьомака і школа-інтернат, універмаг і магазин «Дитячий світ», пошта, будинок райради, лікарня, відкрито музичну школу і медичне училище (1966 р.), збудовано заводи сухого і знежиреного молока, комбікормовий, залізобетонних виробів і контейнерний, виробництва будівельних матеріалів, відбудований цукровий завод на правобережжі.
Погребище залишає досить помітний слід на тлі культурної Вінниччини. Так, архітектор Степан Кирилович Казназей і лісничий Погребищенського лісництва Павло Олександрович Палесін назавжди увічнили старання рук людських і душ, сприяючи облаштуванню витоку славної ріки Рось, створивши справжню зелену колиску для невтомного серця водотоку.
Гордістю Погребища є його уроженка Настя Присяжнюк (1894–1987 pp.) – визначний фольклорист і етнограф України. Усе своє довге життя (92 р.) ця жінка присвятила збереженню пам'яток української культури. Починаючи з 23-х pp. і до кінця своїх днів вона записувала і впорядковувала пісні (200 календарно-обрядових, 1 500 ліричних, історичних, соціально-побутових), прислів'я, казки, гуморески, унікальні матеріали з мови, історії, етнографії рідного краю. Деякі перлини усної народної творчості, зокрема плачі й голосіння, записані на фонограф у 1963 р. з голосу Насті Андріївни відомим фольклористом Климентом Квіткою – чоловіком Лесі Українки, а також відіслані на замовлення Британського етнографічного музею.
Анатолій Гудзевич
1.Історія міст і сіл України. Вінницька область. – К.: УРЕ, 1972.
2. Швець Г. І. Голубі перлини України. – К.: Радянська школа, 1969. – 176 с.
