Між селами Великоселецьке і Малоселецьке Оржицького району, немов богатир, що приліг спочити на килимі при- сульської луки, стоїть пагорб. А на ньому, наче гостроверха князівська шапка, - давній курган.

Настояну на віках тишу ніщо не будить. Охоплюють почуття величі сивої давнини, її таємничість, яку нині ми вже не в силі повністю спізнати, гонять опріч буденні думки, змушують замислюватися над тим, що було і що буде. Замилуєшся блакитною стрічкою Сули, зеленими острівцями лісів і гаїв, білими хатками, що, мов діти, граючись у піжмурки, заховалися поміж садів. А поруч, на горі, впадають в око рови, вали і зовсім ще недавні бойові рубці чорного сорок першого - піхотні окопи.

І мимоволі пізнаєш велику істину: «Все це - наша, найкраща, наймиліша земля. Її нам заповіли десятки поколінь предків, і на сторожі свого заповіту поставили ось ці могили, вали, окопи...»

Гору цю і розлогий курган на ній називають Залізною Бабою. Чому? Ніхто пояснити не може. Забулося. Переказують лише легенди. Неначе давним-давно жила тут вдова-чарівниця. А коли налетіли сюди люті вороги і хотіли схопити її та інших тутешніх жителів, то, боронячись, стала вона залізною жінкою на золотому коні. І побила-посікла нападників. А згодом вийшов їй час. І пішла вона в низ гори. І там вона десь є. І кінь золотий там же.

Безперечно, назва гори сягає в дуже далеку давнину, коли на найвищих точках місцевості прийнято було ставити статуї родоначальників чи богів. Кочівники - скіфи, сармати, половці - піднімали на узвишшя так званих кам’яних баб, слов’яни - дерев’яних ідолів. Певно, такий ідол, оздоблений залізом, досить довго стояв на цій горі. Недарма збереглася ще й інша її назва - Жертовник. Пізнішим нащадкам, котрі молилися вже іншим богам, він служив лише як орієнтир. І у вигляді топоніма дійшов і до нас.

Здається, солідних досліджень цього археологічного пам’ятника не проводилося. Історик В.Г.Ляскоронський (3) лише описав його зовнішній вигляд і висловив припущення, що тут містилося велике святилище скіфського часу, десь УІІ-ІІІ століть до н.е.

Є підстави вважати, що саме так воно й було. Вид земляних насипів - овал з відростками-валами, майданчиком і курганом посередині - дуже схожий на такі ж пам’ятки цього періоду, як Розрита могила в Котелевському, Красна могила в Лохвицькому, могили на горі поблизу с. Говтва Козельщинського районів. В археології вони називаються майданами. До речі, неподалік Градизька, поряд зі схожим насипом Піщана Редута, поблизу устя протоки Старик до будівництва Кременчуцької ГЕС було урочище теж із назвою Залізна Баба.

Могутньою поводиркою, посіченою бойовими рубцями — рвами, валами та окопами, піднімається над присульською долиною гора Залізна Баба. А з усіх боків оточує її монументальне земляне воїнство - давні могили: Гостра, Пикулиха, Шафранка, Костюкова, Медова або Бджоляна, Сторожівня, Королькова та інші. 47 могил налічувалось тут на початку минулого століття, як вказує в книзі «Городища і кургани Полтавської губернії» археолог М.О.Макаренко (4). А далі ще густо всипані ними місцевості під сусідніми селами Лукім’я, Онишки, Заріг. Близько 170 великих курганів вказано у «Довіднику з археології України Полтавська область» на території Оржицького району (5). Тут містився якийсь гігантський некрополь давнини.

Його доповнює система довгих валів, які тягнуться біля Нижнього Іржавця, Лукім’я, Плехова, Чутівки і далі в сусідніх районах. Які повсюди,їх називають «змієвими».

Напрошується висновок, що тут, на території нинішніх Оржицького, Пирятинського, Лубенського, Чорнухинського, Чорнобаївського, Іркліївського та деяких інших районів, у УИ-ІИ століттях до н.е. існувало могутнє племінне об’єднаня ня. Схоже на те, яке було в межах сучасних Котелевського, Зінківського, Гадяцького, Диканського, Полтавського районів з центром у Більському городищі.

Неподалік Залізної Баби розташовувалося давньоруське поселення. Невипадково ж у Великоселецькому, як зазначається в «Історії міст і сіл УРСР Полтавська область» (( ) у 1895 і 1902 роках було знайдено два скарби срібних речей і візантійських монет XI століття. Ті знахідки й породили численні перекази про багатства, заховані у Залізній Бабі. Начебто зберігаються вони там у великому підземеллі, яке охороняє прикутий до цепу ведмідь. І щоб потрапити туди, потрібно копати вздовж довгої-предовгої волосіні, яка була прив’язана до високого дуба, що ріс побіля гори. Але дерево те зрубали і, не помітивши волосінь, перервали її. Тепер ніхто не зможе потрапити в те підземелля. Одан чоловік з Великоселецького ще за кріпаччини 25 років служив у солдатах і охороняв якісь книжки у Петербурзі. Деякі з них він проглядав. А раз трапилася йому книга, в якій описано і його рідне село, і Залізна Баба, і сказано, де у ній зберігається золото. Він хотів те переписати, та не встиг. Прибіг офіцер, вигнав його ще й надавав стусанів, гцоб не рився в секретних паперах.

Книга, волосінь, звичайно, витвір фантазії, а от підземелля - цілком реальна річ. З південного боку гори, де садиба І.Т.Гнатка, колись виникло провалля. Виявляється, там був льох, такий круглий, метрів три завширшки. А від нього йшли два відгалуження метрів 2-3 завдовжки, висотою в людський зріст. Там було чисто прибрано, навіть стіни побілені.

Під час будівництва дороги до Малоселецького бульдозером зсунули глину із західного боку гори. І знову відкрилося підземелля: три ходи метрів по 7-8 довжиною. їх потім загорнули. Але в одному мені ще вдалося побувати. Висотою він - два метри і шириною теж, стінки гладко обстругані ще й обпалені, аби не заводилася пліснява. Очевидно, деякий час підземелля слугували як льохи місцевим селянам, але викопані вони могли бути давно, як схованки від ворогів.

А чужинців топтало цю землю дуже багато. Літ десять тому хтось із жителів копав погріб і наштовхнувся на поховання. Судячи з опису шолома, це, певно, був польський жовнір. Ще й досі тутешні діди переповідають чуте від своїх дідів про безперервні татарські набіги: «Налітали вони від Пирятина. А навкруг села на могилах стояла козацька сторожа. Як побачать куряву, то й нахиляють довгі віхи на село. На дзвіниці тоді б’ють на сполох. А всі люди - мерщій з поля. Жінки з дітьми ховаються у церкву, а чоловіки стають за огорожею і давай боронитися».

Цей переказ наштовхує на думку, що не тільки за скіфських та давньоруських часів тут існували значні поселення, а й за козаччини. Тому згадані підземелля можуть тягтися не з глибини століть, а з порівняно близького до нас середньовіччя.

Виходить, не простий то пагорб Залізна Баба. Славна історія пов’язана з ним. І гірко та болісно стає від того, що доводиться прощатися із цим археологічним пам’ятником. Наші нащадки вже не побачать його. Ще кілька літ, і він зникне. Що ж йому загрожує? Між Залізною Бабою і сусідньою Лисою горою колись утворився невеликий яр. Місцеві жителі стали там брати глину. Зручно. Під’їжджай і накидай лопатою у воза. Потім з цієї глини насипали й дорожнє полотно. Отак і вибрали майже третину гори, замість неї став рівний майданчик. Гора ж продовжує обвалюватись. Сунеться вниз і курган.

Отож, прощай, Залізна Бабо! Прости нас... Ні, немає нам прощення! Нам, таким сильним, озброєним могутніми самоскидами, бульдозерами, таким освіченим, знаючим і часто таким... байдужим до великих цінностей, залишених нам історією. Вона їх берегла й освячувала тисячоліттями, а ми перетворюємо їх на порох.