На високому кряжі, що здіймається над правим берегом Сули і зветься Валком, за Бессарабією - кутком села Чутівки - лежить давнє городище. У 1980-х роках археологічною розвідкою Юрія Моргунова було підтверджено, що воно існувало за часів Київської Русі. На городищі видно чималу западину. Цікавий переказ щодо цієї місцини тутешній краєзнавець О.О.Шпак 1967 р. записав від старожила Пуця (той прожив аж 107 років). Вважаю, варто подати його розповідь, оскільки вона відображає погляди простих селян на життя далеких предків:

«Ще хлопцем доводилось чути від дідів, що колись, дуже давно на городищі жили люди височенні та здоровенні - великодани. Оце я нівроку собі, зростом не зобижений. А повірте: доводилося виорювати поблизу городища кістяк, так одна гомілка сягала мені до пояса.

Жили вони тут, розказували старі люди, так як оце і ми. Хліб ростили, рибу ловили. А коли запримітять по Сулі чужі човни або татарина в полі, то всі збігаються в городище (їх небагато тут мешкало, то в полі битися не наважувалися). Оточене село їхнє було валами та високими стінами. А посередині стояв глибокий колодязь. В ньому, трохи вище води, йшов підземний хід. Тягся він луками, попід Пасічною дорогою до Сули, до місця, що в нас звуть Сечава. Ходили чутки, що й далі був прокопаний аж до Тарасівки, а звідти - до самісінької Оржицької греблі. Там теж стояли схожі городища, і всі вони зв’язані були між собою підземеллями.

Ото збігались великодани, завалювали ворота, ставали на мури і боронились камінням та стрілами. Коли ж кінчалось у них що їсти та пити, то вони спускалися в підземелля. Пройдуть ним прямісінько під ворогами, візьмуть у сусідів хліба та м’яса і назад - до колодязя. Там уже їх ждуть, вірьовки висять, витягують їх нагору. І знову можна воювати. Так і не здавались ворогам, ніхто не міг їх узяти. Або ж попід землею вилізуть, підкрадуться очеретами до тих татар та так налатають їм зади, що дай Бог ноги винести. І жили ті високі люди тут дуже довго. А потім вимерли чи кудись виїхали.

Коли вийшла воля, дали нам, кріпакам, землю біля городища. Почали ж ми її юрати. І за кожним разом вивертали хтозна скільки каміння, череп’я, кісток, кругленьких череп’яних кілець. Там, мабуть, хати тих великоданів стояли. А за городищем, як спускатися в Петровське урочище, то десятин десять займали могилки. Потім їх розорали. Лише деякі, найбільші ще й зараз видніються. Там, переказують, начальники великоданів поховані. Старі люди звали це місце Пустими могилками. Казали, що були там ще й Песиголовецькі могилки. Це такі бусурмани, що з собачими головами. Вони приходили із дикого степу і нападали на городище.

Великі, видать, битви гриміли тут, багато пролилося крові. Отам по Валку - від Шпиля і до Мохначівського лісу - самі могили, самі кладовища».

Щодо того, чи проявлялися якось у Чутівці ті давні підземні ходи, які начебто тяглися з Городища до Сули, то жодні перекази до нашого часу не дійшли. А топонім Песиголовецькі могили наштовхує на припущення: «А чи не носило Чутівське городище назву «Песьї Кості»? Це місто згадане в документі кінця XIV ст. «Списке городов русских дальних и ближних», але де воно розташовувалося, невідомо.

Чимале городище лежить за селом Хитці Лубенського району. Тамтешні селяни також вважали, що колись його спорудили велетні. За записаним В.П.Милорадовичем переказом (7), колись там селяни для якихось потреб копали яму і вирили людський кістяк. Але зовсім незвичайний, велетенських розмірів: зросту - до трьох метрів, у плечах - до метра, пальці на руках - сантиметрів 20 завдовжки. Хований на схід сонця з великим круглим каменем у руці. Відтоді й почали говорити, що тут жили богатирі, спорудили могутню кріпость. Стояла вона, немов на високому острові. З одного боку її оточували стрімкі урвища Саливонового яру, з другого - така ж глибока яруга - Головня. Доки здерешся на ті крутосхили, то хіба ж так захекаєшся!.. Ну, а від приудай- ської долини городище захищалось, певно, аж трьома стінами. Кожна з них стояла на спеціально виритому уступові, обнесеному валом.

Скільки не нападали вороги, але з якого боку не зайдуть, а нічого з фортецею подіяти не можуть - неприступна. Та одного разу вони зробили підкоп і відвели з городища воду. Велетні й стали вимирати. Так усі й загинули. А перед погибеллю повкидали в глибокий льох усі свої скарби, дзвони церкви, засипали землею, і наклали закляття. Ще й нині на городищі видно слід від того погреба. Декотрі селяни пробували там копати, щоб дістатися скарбу, але він не дається, земля засувається. Тільки й вдалося вирити, що дві старих грошини.

На полі, що лежить за Саливоновим яром, раніше височіло кілька могил. їх теж називали Саливоновими. Кажуть, там колись стояла церква. Біля неї була криничка з цілющою водою. А трохи далі - глибока яма. Вважалося, що там був вхід до підземелля, де богатирі заховали свою зброю: шаблі, рушниці, гармати. Але копати там ніхто не наважувався, боялись, що завалиться.

В Удай, кажуть, велетні закотили дзвони зі своєї церкви

- золотий і срібний. А до дна прикували великий човен і насипали туди повно грошей. У місцині ж, званій Казанком, вони опустили під воду мідний казан із грішми. І все те закляли. Літ сто тому місцевий батюшка пірнав у річку, шукав ті багатства. Начебто побачив золотий дзвін, обкований залізом човен. Хотів щось узяти, але почув голос: «Чого не клав, того не чіпай: воно закляте. Аж перед кінцем віку, як всохне вода, тоді тільки можна взяти. Коли ж хоч, то шукай під Саливоновим городищем. У льохах. Там і золота, і срібла, і сукна скільки завгодно». Піп рився, але знайшов що чи ні, невідомо.

Що то за городище? Яке місто й коли там стояло? В літописному записі «Список городов русских дальних и ближних» згадується в Посуллі невідоме нині місто Сал. То чи не саме тут, під Хитцями, воно розташовувалося?

Певно, значним укріпленням у Посульській оборонній лінії Київської Русі було городище за селом Тарасівна Оржицького району. Ймовірно, існувало там і чимало підземних споруд. На такий висновок наштовхує вид городища, або, точніше, його центральної частини - дитинця. Там видніється чимало пагорбів і глибоких западин, можливо, утворених на місці, провалів давніх підземель.

Але це тільки авторське припущення. Якихось же даних для підтвердження у нього немає. Навіть переказів у місцевого люду почути не вдалося. Певно тому, що село це (до революції воно називалося Нестеренковим хутором) виникло порівняно недавно, десь на початку XIX ст. Як було зруйноване тут давньоруське місто за часів татаро-монгольської навали, так уже й не відроджувалося, постійно населення не жило. Грунтовних досліджень цієї пам’ятки не проводилося, хоча з археологічного погляду місцевість тут вельми цікава. Поряд із городищем Київської Русі розташований і типовий майдан. Місцеві селяни називають його Батарея і спорудження її приписують шведам] хоча з ними тут бойових дій і не було.

Серед широкої присульської луки над берегом річки Сліпорід здіймається високий пагорб. На ньому увагу привертають високі вали, які тягнуться рівним колом і охоплюють чималу площину. Вітер колише їхню сиву зачіску - ковилу, розносить пахощі різнотрав’я. Тут розташовувався значний економічний і оборонний пункт Київської Русі - місто Сніпорід. Поселення займало територію до 22 гектарів. Як показали проведені археологічною експедицією Юрія Моргунова розкопки, воно уціліло під час татаро-монгольської навали, а занепало під впливом якихось інших несприятливих обставин (можливо, епідемії?) дещо пізніше.

На північному боці дитинця городища довелося побачити глибоку яму, метрів п’ять у діаметрі. Що то могло бути? В сусідньому селі Мацьківці старожили пояснили, що там, мабуть, була велика підземна схованка, яка ще не так і давно обвалилася. А звідти далеко, аж до Сули тягнуться підземні ходи. Ще діди розповідали, що тут колись сталася велика січа козаків із поляками. Спочатку переважали вороги, але потім нашим надійшла підмога і вони оточили супротивників якраз у Городку (так називають цю місцину мацьківча- ни). Поляки довго боронилися, але врешті козаки їх здолали. Опісля там люди находили різні речі: персні, шаблі, навіть пляшки з горілкою. А якось навесні вода вимила аж три гармати.

Підсумовуючи, можна сказати, що, на жаль, на території області ще не виявлено підземелля, яке з певністю можна було б охарактеризувати, що воно споруджене за часів Київської Русі. Хоча цілком ймовірно, що деякі зі згаданих вище сховищ, а також ті про які мова піде пізніше, збереглися ще з тієї далекої, оповитої билинною героїкою, давнини.