Князь Ярема Вишневецький був розумним, енергійним, рішучим. Але навіть у молоді літа - занадто серйозним, незворушним; у його сталевих очах не помічалося будь-якого Іншого почуття, крім холодної розсудливості. Та ще - гордості за себе і зневаги до інших: він любив, щоб йому безмовно корилися, тремтіли перед його силою, захоплювалися його славою і багатством.

А багатства мав він і справді величезні. Володів численними селами, 53 містами й містечками. Серед них і добре нам відомі Полтава, Лубни, Хорол, Лохвиця, Ромни, Пирятин і зовсім тепер загадкові Білошапки, Держикрай, Царів Брод, Край-город, Кулігородище. 40 тисяч господарів платили ясновельможному щорічний відкуп від панщини або 5-6 днів

на тиждень гнули спину в фольварках. Будь-яку його волю виконували кілька тисяч озброєних до зубів гайдуків та дрібних шляхтичів. Ціла феодальна держава належала Ієремії. Звалася вона Вишневеччиною.

Столицею її стали Лубни. Ієремія поновив міські укріплення, перетворивши свою столицю на неприступну фортецю. Особливо багато зусиль доклав, щоб перебудувати замок. Подібного йому не було на всій Лівобережній Україні. Ні за товщиною мурів, ні за пишністю оздоблення. Його прикрашав чудовий парк із фонтанами, водоводом, гротами, статуями, іноземними деревами і рослинами. Кімнати князівського палацу повнились блиском коштовного посуду, зброї, пломеніли барвами килимів і картин. Величезний храм нагадувала центральна, так звана Тронна зала. Купол її зображав нічне небо, на якому сяяли тисячі золотих бляшок

- місяць і зірки. Як вважає у своєму дослідженні «Подорож до міста XVIII століття» історик Л.А.Пляшко, у ті часи схема Лубен мала такий вигляд.

Економічне гноблення доповнювалося релігійними утисками. Жорстокими катуваннями Ярема сподівався залякати всіх, перетворити на бездумне робоче бидло. Та тільки ще більше роз’ятрював народний гнів. Володіння магната-єзуїта раз у раз палали вогнищами повстань. В 1630 році під проводом Трясила, в 1637 - Павлюка, в 1638 - Острянина та Гуні. Полум’ям народного гніву спалахнула Вишневеччина весною

1648 року. Козаки, селяни, ремісники кидали рідні домівки, вступали до полків Богдана Хмельницького, брали шаблі та списи, цілували їх і клялися загинути, але помститися панам за наругу.

Десятитисячний загін Кривоноса наближався до князівської столиці. З кожним днем його поповнювали сотні повстанців із навколишніх поселень.

 

Вишневецький відчув, що пахне смаленим. З-під Переяслава він зі своїм військом хутко подався в Лубни і заходився чимдуж рятувати зосереджені в замку коштовності. О, він заздалегідь подбав, куди їх ховати! Численні в’язні князівських темниць і катівень видовбали під містом і замком густу мережу підземних сховищ і переходів, зміцнили їх цеглою, дубовими колодами, гончарною плиткою, влаштували замасковані пастки для непроханих відвідувачів.

А тепер приречені вдень і вночі тягали туди скрині та бочки із грошима, одяг, речі та меблі із замку. Ніхто з них не зміг би розкрити місця таємних схованок. Там же, в темних лабіринтах, стріли вони свою смерть. Ченці-бернардинці, яким Вишневецький особливо довіряв, загорнули та надійно замаскували всі входи до підземних скарбниць. Коли ж повстанці от-от мали наглухо замкнути кільце облоги навколо міста, Ієремія забрав дружину, сина, обоз і в супроводі бернардинців та трьох тисяч шляхтичів уночі вислизнув із Лубен і щодуху помчав до Дніпра.

Навальним ударом повстанці захопили передмістя. Та їхній натиск розбився об високі вали та глибокий рів фортеці. Кілька разів кидалися вони на приступ, і щоразу, тягнучи поранених, з прокльонами, відкочувались назад. Тоді вони вночі прокопали канаву, відвели воду з рову. Та це не допомогло, все одно не змогли пробитися крізь щільний вогонь. Повсталі приступили до тривалої облоги. Почали рити підкоп до фортечного Колодязя. Глибокий-глибокий і дуже повноводий, він надійно постачав водою захисників фортеці. Вже пізніше, у XVII столітті, міряли його глибину, то й тоді сягав 40 метрів. Удень і вночі довбали підкоп козаки. І таки правильно його спрямували. Вийшли на колодязь, перекрили доступ до води. Оточені почали потерпати від спраги.

Зав’язалися переговори. Врешті було досягнуто домовленості, що оборонці замку складуть зброю, а козаки гарантують їм життя. І ось відкрилися ковані ворота. Обложені з хоругвами, іконами та молитвами почали виходити із фортеці. Попереду духовенство, тоді - шлях та, гарнізон, їхні близькі, які лишились. Але повстанці порушили угоду. Напали на захисників замку і всіх перебили. Тіла їх повкидали в рів і засипали землею. Тож, коли років 145 тому там велося будівництво, то відкопали багато кісток та дрібних речей: намистинок, гудзиків, шпор і т. п. (12).

Така була велика ненависть до лютого Яреми, що повстанці каменя на камені не лишили від його розкішного замку, знесли, щоб не було куди вертатися кровопивці. Рівно й порожньо стало там. Просте житнє поле. Тільки назва збереглася - Замкова гора. Були вщент зруйновані й костьоли, монастир бернардинців. Лише про місце, де він стояв, довго трималася в Лубнах лиха слава. Начебто там, у густих заростях, лунали стогони, бачили привидів, блукаючі вогні, саме там знаходили багатьох самогубців. Побутувало й чимало чуток про тамтешні підземелля. Краєзнавець К.П.Бочкарьов у своєму нарисі «Лубенская старина», опублікованому 1900 р., стверджував, що з давньою Монастирською вулицею пов’язане справжнє підземне містечко. За переказами, начебто один хід звідти тягся аж до Лисої гори попід річечкою Вільшанкою. Дехто з лубенців туди спускався, бачив закопчену стелю.

Кілька ходів перепліталися під Базарною площею, додає К.П.Бочкарьов. Один із купців жив неподалік неї. На подвір’ї почав рити погріб і дістався до давнього підземелля. Воно було в хорошому стані. Він зрадів несподіваній знахідці і почав там зберігати деякий товар. Але невдовзі в нього з’явився суперник. Другий торговець також заходився споруджувати погріб і теж вийшов до того самісінького підземелля. Між купцями виникла сварка, чиєю ж власністю воно повинно бути. Цю чвару довелося розбирати навіть у суді.

Був і такий випадок. На тій же Базарній площі споруджували будинок, рили котлован для фундамента. І на глибині 5 м наштовхнулися на дубове перекриття, а під ним виявили широкий підвал, де лежало 7 людських кістяків. Звідти йшов хід у напрямку до річки Луб’янки, але був недовгим: завалився. Схожа ситуація сталася і під час спорудження будинку на подвір’ї Реви. Там теж виявили підземелля. А в ньому стояла піч із горщиками і невибраним попелом. Звідти теж починався тунель, який уже засипався.

За повідомленням К.Бочкарьова, у березні 1889 р., певно, на місці колишнього душника стався провал на леваді, яка належала багатому землевласнику Кулябці. Вважалося, що за Вишневеччини там стояв костьол, а потім на тому місті розташовувалася канцелярія Лубенського полку з широким подвір’ям. На глибині близько 3 м у проваллі відкрилася підземна галерея заввишки 2,5 м і завширшки близько 3,2 м. З неї починалися 2 ходи. Один метрів 11 тягся в напрямку Соборної площі, а потім був завалений. А по другому сміливці пройшли кроків 20. Знайшли обломок меча, кілька срібних монет, якісь зотлілі папери і кілька кахлів з краєвидами. Ймовірно, саме такими плитками були обкладені деякі кімнати в замку Вишневецького. Далі рух перепинили дубові двері, завалені товстими брусами. Почали розбирати завал, але йти далі не вистачило снаги, бо нічим було дихати. Можливо, у тому підземеллі були знайдені й більші цінності, але влада наказала його хутчіш засипати землею та різним сміттям, бо туди ринуло занадто багато бажаючих знайти великі багатства. І хід почав обвалюватися буквально їм на голови.

Схоже, ще одним центром лубенських катакомб була й Соборна площа. Там раніше височів чудовий храм. Але за радянської влади, вже ген після Другої світової війни, його підірвали вибухівкою і розібрали, а підземелля засипали. Хоча й не всі. Якось весною на площі стався провал, у який ледь не пірнув трактор,, і відкрився давній склеп. У ньому стояла труна, а в ній, судячи з одягу, лежав священик. На вулиці Кузні один із забудовників копав яму і наштовхнувся на лаз, що тягся кілька метрів, а потім закінчувався завалом.

Від старожила Олексія Сидоренка доводилося чути, що коли будували асфальтову дорогу на Хорольському спуску, то розгортали землю і вирили вхід до підземелля, перекритий залізними ворітьми. Дуже широкий, туди можна було заїхати навіть кіньми з возом. Можливо, у ньому щось і знайшли, однак про те нічого не відомо.

Чимало в Лубнах й інших місць, де проявлялися давні тунелі і льохи. Не раз провалювалися вони повесні або ж відкривались під час земляних робіт. Йшли на різних глибинах. І вузенькі, що тільки людині пройти, і широкі, що можна возом їхати. До речі, неодноразово знаходили в них і кінські скелети. Як правило, ходи та галереї були гладко обструганими, склепіння акуратно вивершені, часто вкриті кіптявою, з душниками, себто підготовлені як надійні сховища.

Десь у 60-х роках позаминулого століття стався провал на Замковій горі. Допитливі, які спустилися туди, побачили широкий хід. Перекритий товстими залізними ворітьми із великим замком. Спробували його виламати, але посунулася земля. Вони ледве винесли ноги.

Збереглися перекази, що в одному з великих льохів ще знайшли багато людських кістяків із проломаними черепами, в іншому натрапили на сотні давніх пляшок із залитими свинцем горловинами. Чи все це не Яремині сліди?

Кажуть, що декому таки пощастило потрапити в підземні сховища і поживитися там князівським майном. Десь років понад триста тому жив у Лубнах син попа Іван Кулябка. Нічим не виділявся. А то враз забагатів, почав купувати грунти, ліси, села. Невдовзі таким паном став хоч куди. Його нащадки вже у великих старшинах ходили, були лубенськими полковниками. Тож подейкують, що він випадково і надибав на одне підземелля і виніс звідти коштовності. У нього в будинку в селі Матяшівка начебто бачили частину золотої карети Вишневецького із його родовим гербом - жовтим хрестом на червоному щиті, - в якій він їхав під час весілля з Гризельдою, дочкою коронного гетьмана Замойського. *

Все це переконливо свідчить, що лубенські підземелля дуже цікаві як з науково - історичного погляду, так і з меркантильного. Однак ґрунтовних наукових досліджень їх не проводилося.

Вивчав їх тільки Гнат Якович Стеллсцький. О, то археолог, діяльність якого в нашім краї, не може не викликати захоплення! Уявіть собі обстановку 1918 - 1922 років, коли він Із сім'єю жив у Лубнах: палає громадянська війна, після збройних сутичок раз у раз змінюється влада, шастають різні банди. Людське життя нічого не варте, можуть зарізати, застрелити за шматок хліба, одежину, взагалі ні за що, ні про що.

А Гнат Якович, тоді вже 40-річний професор археології, співробітник Української Академії Наук, не зважає па всі ці небезпеки. Він їздить по селах, збирає експонати для створеного ним у Лубнах музею, вивчає пам'ятки старовини, читас лекції, де закликає шанувати і берегти минувшину. І водночас веде розкопки, пошуки підземних ходів, намагаючись знайти і передати народу заховані там скарби Вишневецького.

Звісно ж, про якусь фінансову допомогу з боку кожної влади, що тільки й дбала, аби довше протриматися, не могло бути й мови. Однак своїм ентузіазмом, прагненням відкрити нові сторінки минулого Гнат Якович заряджав й оточуючих. В розкопках брала участь учнівська молодь, інколи роботи там проводилися як суботники та недільники.

Стеллецький відшукав вхід до тунелю, що прямував із Замкової гори до яру поблизу Сули. Але далеко ним пройти не вдалося. Далі підземелля завалилося. Під час розкопок були знайдені обгорілі колоди, кілька цілих кістяків втікачів із замку, серед них - жінки з дитиною. Потім копачі наштовхнулися на мішанину обгорілих кісток, черепів, обвугленого дерева, перснів, сережок та інших особистих речей. Далі такою ж неприємною знахідкою були кілька кістяків у проржавілих бойових обладунках. Ясна річ, то рештки захисників замку, які намагалися порятуватися після того, як його захопили козаки. Але ті, певно, раніше знайшли вихід із підземелля коло річки, запалили там багаття. Від вогню загорілися й колоди, якими були зміцнені стіни, а, можливо, й стеля ходу. Т замість порятунку втікачі потрапили в справжнє пекло...

1922 чи 1923 року Стеллецький переїхав до Москви, де для нього, як для професора, знайшлася належна робота. Він працює у різних навчальних закладах, веде археологічні дослідження, зокрема, в Кремлівських підземеллях шукає бібліотеку Івана Грозного. Підсумки своїх досліджень в Лубнах та в інших наших містах відомий археолог узагальнив у працях «Лубенские подземелья» і «Подземная Украйна». На жаль, вони в нас маловідомі.

Гнат Якович не забував про місто о над Сулою, яке дало йому прихисток у часи воєнного лихоліття. Свій тамтешній будинок він подарував міській владі, щоб вона використала його для розширення місцевого музею. На початку 1933 р. він послав листа Сталіну, де з великим болем описав страждання навколишніх селян від голоду І пропонував організувати археологічну експедицію, щоб оперативно розшукати коштовності Яреми Вишневенького в підземеллях, продати їх, а на одержані кошти иридбати зерно для голодуючих.

Хтозна, чи усвідомлював вчений, що і ой голодомор організований самим же сталінським режимом. Т якби сталося диво - враз знайшлися всі скарби, заховані на території Радянського Союзу, - то й і оді жодної копійки не пішло б для по рятування голодуючих селян, у яких злочинна влада забрала все вирощене ними. Гнат Якович не одержав відповіді на цього листа. Певно, той не потрапив до високого керівниці ва, інакше за свої добрі наміри вчений міг би зазнати великих поневірянь у радянських катівнях.

Після Стеллецького лубенські підземелля більше нікого не цікавили. Якщо вони де й виявлялися, то їх поспішали хутчіше засипати...