В середній течії Д ністра, де притоки Немія і Дерло вливаються широку блакить великої річки лежить старовинне українське місто Могилів-Подільський. Дивом природи, окрасою всієї України назвала ці землі видатна поетеса Леся Українка. Та не тільки письменниця щиро захоплювалась цим краєм. Поділля з його мальовничим Придністров'ям полонило думи і мрії всіх, хто хоч раз бачив цей чудовий куточок землі Ось як змальовував вінницьке Придністров’я геолог-дослід ник, академік В. Різниченко: "Густі, веселі, надзвичайно мальовничі села придністрянської країни по узгір'ях і в долинах, з виноградниками на схилах, з городами та пишними садками понад тихо шумливими рипсами, з ландшафтом, що деякими рисами своїми часто утворює ілюзію типового гірського; зелені переліски і степ, лани широкополі на розлогім плато – все це ласкава природа полуднево-західної України, з її привабливими краєвидами".
Широка дорога, що йде з Вінниці на Кишинів і Чернівці, виринувши з польових просторів, раптом ніби обривається – перед подорожнім відкривається вид Могилева-Подільського. В просвіті монументальної арки, яка вінчає в'їзд у місто, бли-щить плесо Дністра. По той бік річки даленіє молдавське село Атаки. Гори, що височать на берегах Дністра, притискають Моїнлів-Подільський до самісінької води. Одна з його вулиць є набережною. Про Дністер відомо і написано чимало, а ось походження назви остаточно ще не з'ясовано. Відомо тільки, що назва з'явилася в найдавніші часи. Різні народи і племена, освоюючи басейн Дністра, по-новому сприймали назву річки і щоразу її видозмінювали. У стародавніх г реків це Тіріс (Геродот), а пізніше – Тірас (Страбон), у римлян – Данастріс, Данаструс, у турків – Турла, а в Давній Русі – Дьнестръ.
Що ж означає сама назва річки Дністер ? Найймовірнішим є припущення, що перша частина гідроніма сарматська чи скіфська ("дон, дана, дна" – це вода), а друга ("стер" – півден-ний), що разом можна трактувати ж Південну річку . О. І. Собо- левський теж першу частину назви перекладає як "вода, річка", а другу, "стр", як швидкий, тобто "Швидка річка" [1].
Долину Дністра стародавні люди почали заселяти ще в ранньому палеоліті – понад 250 тис. pp. тому. Тут відкрито понад 300 поселень палеоліту. На них знайдено рештки надзвичайно цікавих тварин (мамонта, печерного ведмедя, тура, північного оленя та ін.), риб (переважно осетрових); відкриті шахти з видобування кременю і майстерні його обробки. Розкопки в Яришеві, Кукавці, Серебринці, а нещодавно і в Бернашівці, свідчать про високу культуру трипільських племен, які ще в V–VI тисячоліттях до н. е. займалися землеробством і скотарством, полювали на оленя, лося, ведмедя, кабана, бика-тура, приручали коней, кіз, овець. У V ст. до н. е. на Придністров'я прийшли скіфи. Про це свідчать розкопки у селі Григорівці професора Санкт-Петербурзького університету М. І. Аргамонова. Це були скіфиорачі, котрі знали не тільки землеробство і скотарство, але й виплавляли з болотної руди наконечники стріл, миски, торгували з греками. За худобу і зерно вони вимінювали посуд, монети, вироби з металу. У II ст. до н. е. край заселяли сармати. Про це свідчать розкопки у селах Пороги і Северинів- ка єусідного Ямпільського району. Вони вміли виробляти із золота кульчики, золоті бляшки із зображенням оленя, браслети, пекторалі. Згодом прийшли слов'яни, котрі заснували Київську Русь. Могилів-Подільський входив до її складу. Історичні та письмові джерела свідчать, що Дністер ще за часів Київської Русі використовували як водний шлях, що сполучав прикарпатські і причорноморські райони. На плотах і галерах з Карпат вивозили хутро, мед, сплавляли ліс, з Поділля експортували хліб. Інтенсивнішому розвитку судноплавства на Дністрі заважали пороги.
Знав край і татарську навалу. Але задовго до Куликовської битви, в 1362 p., подоляни під керівництвом литовського князя Ольгерда на річці Снивода (Хмельницький район) розбили татарських князів Дмитра Хаджибея і Котлубуга і стали вільними. Десь в цей час (в 1450 р.) при впадінні річки Дерло (назва походить від слова "тирло", тут колись пастухи тирлували в обід худобу) в Дністер виникло невеличке село Іваньківці. Його побудував литовський князь Вітовт своїм воїнам Симі і. Берлу Буцням. Збереглися грамоти від 2 квітня 1450 р. та 5 січня 1557 p., в яких йдеться про підтвердження прав на володіння селом Іваньківці, розташованим між гирлами річок Дерли та Немиї. Село заснували селяни, які втікали від кріпосної неволі з північних українських земель. Жителі Іваньківців займалися землеробством, рибальством, виготовленням річкових суден (човнів, барж), на яких перевозили вантажі через Дністер [4]. Саме місто виникло в 1595 p., коли молдавський господар Ієремія Могила захопив лівий берег Дністра і спорудив тут першу фортецю. Потім він віддав заміж свою дочку Марію за Брацлавського воєводу Стефана Потоцького. Шляхтич назвав замок Могилевом на честь свого тестя. Разом із замком до Брацлавського воєводства відійшли лівобережні землі Придністров'я. Місцеве населення називало невеличке містечко не інакше як Могилевом-городом. Так за ним і закріпилася назва Могилева. Щоб відрізнити його від, Могилева на Дніпрі, що в Білорусії, містечко стали називати Могилевом-Подільським. У літературі XVII–XIX ст. його називають Могилів-на-Дністрі, Могилів Подільської губернії, Могилів-Дністровський.
Згодом містечко стає штаб-квартирою коронного гетьмана Польщі Станіслава Жолкевського. Завдяки йому замок-фортеця дедалі більше обростав будівлями, тут поселялись торгівці, ремісники. Могилів з фортеці перетворився на містечко караванної торгівлі, бо опинився на перетині двох торгових шляхів: купецькі каравани з Києва і Бердичева йшли сухопуттям за Дністер, а з Галичини до узбережжя Чорного моря сплавлявся ліс, прямували плоскодонні судна з хлібом, сукном, хутром, шовком. Як прикордонне містечко Могилів у ті часи мав для польської шляхти важливе стратегічне значення. Через нього пролягав шлях у Туреччину і Буджацьку орду. Звідси шляхта неодноразово нападала на Молдавію і Волощину. Походи на південь нерідко закінчувались невдачами і поразками, а Могилів як фортеця руйнувався і спалювався. Невипадково Станіслав Жолкевсьхий у вересні 1617 р. уклав договір з турецьким Іс.кандер-пашею, за яким гетьман Сагайдачний з козаками не мали права брати Синоп, Кафу та інші турецькі міста, а турки на деякий час залишили в спокої Могилів. У 1620 р. Станіслав Жолкевський загинув у відомій битві під молдавським селом Цецора. Його могилу видно і досі у полі поблизу села Березівка на правобережжі Дністра. У цій битві убитий і батько Богдана Хмельницького Михайло, а сам Богдан потрапив до турецького полону.
У 1655 р. могилівський козачий полк очолює прапрадід відомого письменника Миколи Гоголя – Остап Гоголь. Він добре укріплює місто. Коли Станіслав Потоцький та колишній гетьман України Виговський, а також татарська орда на чолі з Кайбей-мурзою оточили місто, навіть маючи гармати, взяти його не змогли. Вони втратили 3 000 воїнів і відступили. Козачий полк Остапа Гоголя об'єднався з військом Богдана Хмельницького і брав участь в облозі фортеці Бар, розгромі шляхти під Пилявцями, в битві під Зборовом і на річці Батіг. Згодом поляки знову на деякий час повернули собі Могилів. Вигнали шляхту з міста козаки Брацлавського полку, очолюваного Данилом Нечаєм. Козаки укріпили замок і не здавали його до 1654 р. Розлючені поляки штурмом взяли Могилів, підпалили місто, а коли в Придністров'ї з’явились війська Богдана Хмельницького і російського полководця Ботурліна, залишили його.
В наступні роки не раз доводилось боронити місто від нава-ли шляхти. Могилівський полк разом із загоном полковника Кирила Андреева виступив проти зрадника українського народу гетьмана Івана Виговського, який пішов на Поділля при підтримці військ сина Потоцького – Станіслава. Козаки дали бій, в якому перемогли поляків, але в 1671 р. шляхта знову напала на Могилів-Подільський, заволоділа містом і вчинила жорстоку розправу над мешканцями. Протягом майже всьо го XVII ст. Могилів був ласим шматочком для загарбників, особливо поляків і турків. Розташований при головній переправі через Дністер, на перетині торгових шляхів з Молдавії в Україну та з Галичини до Чорного моря, Могилів зацікавив вірменських, грецьких, італійських та молдавських купців. Слідом за купцями тут почали селитися й ремісники. Уже в першій чверті XVII ст. Могилів став найсучаснішим містечком Поділля, за кількістю мешканців перевершив Кам'янець-ГІодільський.
Іноземні купці вели широку торгівлю турецькими товара-ми: шовками, вином, тютюном, бакалією. Місцеві торговці та ремісники збували їм різні шкіряні вироби – сап'ян, замшу, юхту, взуття, а також гончарний посуд, бочки, зброю. З верхів'їв Дністра сплавлялися лісоматеріали, проходили плоскодонні судна і плоти з хлібом, фруктами, хутрами та різними товарами, які везли на продаж на Балкани, в Крим та інші райони Причорномор'я. 1643 р. в Могилеві встановлено митницю [2].
Турецький мандрівник Евлія Челебі побував у Могилеві в травні 1657 р. Він писав, що в місті налічується понад З 000 будинків, критих шалівкою та очеретом, багато виноградників і садів, які старанно доглядаються. На скелі височить гарна кам'яна споруда – фортеця. Базари в Могилеві добре обладнані [5].
За Буджацькою угодою у 1670-1700 pp. Поділля відійшло до турків, У Могилеві-Подільському вони знищили церкву. Чоловіків забирали на каторгу веслярами на турецькі човни, а жінок і дівчат продавали у турецькі гареми. Як пише очевидець, у місті залишилось всього 102 душі населення. Турки володіли Могилевом Подільським 27 р. На скелястих берегах Дністра та в селі Озаринцях досі височать стіни турецьких фортець.
Історія Поділля кінця XVII – початку XVIII ст. насичена се-лянськими війнами і виступами проти польської шляхти та українських поміщиків під проводом Семена Палія, Сави Волошина, Максима Залізняка, Івана Гонти, Устима Кармелюка. У 1768 р. боротьбу з поневоленням очолили Максим Залізняк та Іван Гонта; вірним другом і соратником останнього був моги- лівчанин Іван Романенко. Після розгрому повстання російський генерал Кречетішков, полковник Гур'єв підступно схопи- ли Івана Гонту в його селі Росішках і привезли до Могилева на страту. Відомо, що у 1709 р. повстали козаки Могилівського полку на чолі з Савою Волошиним і звільнили від шляхти місто. Жорстокі розправи не лякали поневолений люд. Слідом за Гонтою і Залізняком вів селян на помсту над панами Устим Кармелюк. Родом з села Головчинці (тепер село Кармелюкове Жмеринського району), він майже чверть віку стояв на чолі селянського руху на Поділлі, захищаючи інтереси бідноти. Кармелюківці з'являлись в навколишніх селах і громили поміщицькі маєтки. Не раз вони бували і в селі Кукавка, що за два десятки кілометрів від Могилева-Подільського. Видатний російський художник, кріпак графа Моркова, Василь Андрійо-вич Тропінін, що жив тоді тут, написав портрет невловимого месника – Устима Кармелюка – та відому картину «Селянин з сокирою».
В центральному Державному архіві України знайдено ціка-ві документи про Могилів за 1772 р. Вони свідчать, що тут діяли бондарний (175 чол.), кушнірський (143 чол.), шевський (260 чол.), ткацький (61 чол.) цехи. Згодом з'явились суконна фабрика, свічково-сальні заводи, цукроварні, бойні. У цей час Могилів був наймоднішим містом Поділля. За переписом 1776 p., в ньому нараховувалось 1 167 будинків, 11 670 мешканців. Найвидатнішими спорудами Могилева вважалися церкви: Миколаївська (зведена в 1754 p.), Покровська (1771 p.), Параскевська (1775 р.) та Кам'яний костел (1772 p.). У 1776 р. вибруковано кілька вулиць та збудовано мости [2].
У 70–80-х pp. XVIII ст. мешканцям Могилева довелося пере-жити дві епідемії чуми у 1770 і 1784 pp. Небачені розливи Дністра в 1780 та 1784 pp. лягли страшним тягарем на місцевих мешканців. Повінь пошкодила сади й виноградники, зруйнувала майстерні та крамниці.
У квітні 1793 р. Поділля визволилось від польсько-шляхетського панування, яке тривало кілька сторіч. Але Могилів-Подільський залишився власністю Потоцьких і був викуплений царським урядом лише в 1806 р. Тоді ж містечко одержало свій герб – гроно винограду на блакитному фоні (на придністровських схилах тоді було чимало виноградників), згодом місто стало повітовим центром Подільської губернії. Поступово Могилів розвивався, але й на початку XIX ст. його мешканці потерпали від стихій. Величезна пожежа 1808 р. знищила 146 найкращих дерев'яних будинків. Через 3 роки холера скосила чимало жителів. Тоді ж дуже розлився Дністер [2].
Восени 1846 р. через Могилів проїжджав Т. Г. Шевченко. Як пише його біограф Петро Жур, Тарас Шевченко працював тоді в археологічній комісії і цим поштовим трактом добирався до Кам'янця-Подільського, Берестечка та інших міст Захід-ної України. Очевидно, Тарас Шевченко зупинився у селі Сербах (нині Гонтівка), де було закатовано головного героя його поеми «Гайдамаки» Івана Гонту, і побував на березі синього Дністра. На засланні в 1847 р. на далекому Кос-Аралі він згадує наш край такими словами:
Між скалами, наче злодій
Понад Дністром іде вночі козак
І дивиться, йдучи, на каламутну темну воду,
Неначе ворогові в очі, неначе вимовити хоче:
– Дністре, водо каламутна, винеси на волю,
Або втопи принамені, коли така доля.
У місті на берегах Дністра не раз бував всесвітньовідомий художник Микола Ге, який проживав тоді у селі Попелюхи нині Мурованокуриловецького району.
Письменник і театральний діяч Михайло Старицький приїхав до Могилева у 1868 р. Тут він придбав будинок у Герші Гальперіна і планував створити свій театр. Його водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Чарівний сон», «По-модному» вперше поставлені на аматорській сцені в Могилеві. Потім Михайло Старицький купує маєток у приміському селі Карпівці і пише пісню «Ніч яка, господи, місячна, зоряна», що стала народною. У Карпівку до нього в 1880 р. приїздив композитор Микола Лисенко. Тут вони творили першу національну оперу «Тарас Бульба».
Поблизу грецької церкви на березі Дністра нині можна по-бачити могилу і пам'ятник генерал-майору, інженеру Івану Гавриловичу Бережникову. Це він керував фортифікаційними роботами на відомому четвертому бастіоні, що захищав у пе-ріод Кримської війни Малахів Курган. На його очах загинули керівники оборони Севастополя – адмірали Корнілов, Нахі- мов, Істомін. У цих боях був тяжко поранений і сам Іван Бережников. У своєму маєтку у селі Серебринці вік помирає. Його ховають у иайпочеснішому місці міста біля грецької церкви.
З кожним роком місто росте, розвивається, міцніє. На час скасування кріпосного права тут діяли крупчато-паровий млин, 10 цегельних і 16 гончарно-кахельних заводів, тютюнова фабрика, лісопильня, 3 пиво-медоварні, 3 свічково-сальні заводи, 27 олієнь. З будівницгвом залізниці, у 1883 p., з'являються нові заводи і фабрики. Залізницею легко можна було поїхати і збути свою продукцію у будь-якому куточку Російської імперії та за кордоном. Неподалік залізничної колії і виник нині найбільший у місті машинобудівний завод. Заснував його німець Герман Келлер. На той час у місті була розвинена і торгівля. Діяли 6 крамниць, 372 лавки, 13 заїжджих дворів, 19 винних погребів. Населення Могилева становило 32 443 чоловіки. На той час до міста входили і приміські села Острівки, Пологи, Карпівка.
Великий вплив на розвиток освіти та культури в місті мала сім'я Косачів. Спочатку тут на педкурсах читали лекції сестра Лесі Українки Ізидора та її чоловік Юрій Борисов. До своїх дочок з Гадяча приїхала мати Лесі Українки Олена Пчілка – редактор журналів «Рідний край» та «Молода Україна». На самодіяльних сценах йшли її п'єси «Казка зеленого гаю», «Кобзареві літа» та інші. У місто до Олени Пчілки неодноразово приїздили Михайло Старицький, який збирав тут матеріали для «Оборони Буші», «Бурі», «Кармалюка», Петро Саксаганський, письменниця Грицько-Григоренко.
Повітовим містом Могилів був аж до адміністративної реформи 1923 р. Саме з цього часу місто офіційно стали називати Могилевом-Подільським. Тоді ж створено Могилів-Подільський округ, до складу якого увійшло 15 районів. У лютому 1932 р. Могилів-Подільський і навколишні території ввійшли до новоутвореної Вінницької області.
На початку XXI ст. Могилів-Подільський – незвичайне, прикордонне місто. Після деякого занепаду воно поступово відроджується й недалеко той час, коли стане не лише найбільшим, але найкрасивішим містом Середнього Придністров'я.
Григорій Денисик, Олександр Мудрак
І.Денисик Г. І., Любченко В. Є. Простори Вінниччини. – Вінниця: ЕкоБізнесЦентр, 1999. – 92 с.
2.Історія міст і сіл України. Вінницька область. – Київ: Українська енциклопедія, 1972. – С. 411- 431.
3. Малаков Д. В. По восточному Подолью. – Москва: Искусство, 1988. – 167 с.
4. Молчановский Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г. – Київ, 1883. – С. 91.
5.Челеби Э. Книга путешествия. Земли Молдавии и Украины. – Москва, 1961. – Вып. 1. – С. 53.
