Біля Перемишлян розташувалось село Унів, де зберігся прекрасний архітектурний комплекс оборонного монастиря Святоуспенської Унівської Лаври. Унікальна історична пам’ятка східного чернецтва Унівська обитель греко-католицької церкви є одним з найдавніших монастирських комплексів України. Найновіші археологічні матеріали засвідчують існування тут монастиря вже з кінця XIII ст. Упродовж усього існування Унівський монастир переживав часи як розквіту, так і занепаду. Занепад, зокрема, спричив грабіжницькі напади татарських орд на українські землі. Наявні письмові відомості, що 1549 р. “монастир спалили”. Після того, як вогонь винищив обитель, шляхтич Ванько Лагодовський розпочав будівництво оборонної церкви, котру заклав на цілющому джерелі. Давній переказ розповідає, що шляхтич Ванько Лагодовський колись був у цих місцях на полюванні, впав з коня і зламав ногу. Після того, як у сні отримав пораду помитись водою, що витікала з джерела біля монастиря, він так зробив і одужав. За чудесне оздоровлення шляхтич дав собі обіцянку, яку й виконав, звести у цьому місці храм на честь Богородиці (1549-1574).
А щоб не загубити місце з криничкою, почепив там на дереві свій верхній одяг.
За переказом, до джерела почали ходити хворі й немічні. А зцілюючись, стали поширювати звістку про місце “Унів”. А ще слово “ун” зі старослов’янської означає “добрий”. Найціннішою пам’яткою архітектурного ансамблю монастиря став храм Успення Пресвятої Богородиці - пам’ятка перехідного періоду від пізньої готики до ренесансу. Бійниці у фризі, що тягнеться попід самим дахом, свідчать про оборонний характер споруди, її належність до типу церков-твердинь. У 1574 р. тіло ктитора монастиря Лагодовського було поховане під лівою стіною унівської церкви. Його дружина, Варвара з Сєнна, встановила над могилою надгробок у вигляді вирізаного з алебастру лицаря з написом “Тут лежить Олександр-Ванько Лагодовський, прожив 49 років, помер 27 січня 1574 року”. Напис був виконаний українською й польською мовами. Нині на монастирському подвір’ї встановлено копію надгробка, а оригінал зберігається у фондосховищі Олеського замку. В підземеллях похований також староста рогатинський і теребовлянський Олександр Балабан - учасник і полонений битви під Цецорою. Наприкінці XVI ст. у монастирі було розпочато зведення чотирьох наріжних веж та мурів між ними. Таким чином храм опинився усередині оборонного чотирикутника, попід мурованими стінами якого розташувалося 12 дерев’яних келій. Монастир також був довкола оточений оборонним земляним валом і та ровом. Відтоді обитель здобула славу фортеці з потужними захисними особливостями. Сюди звозили на сховок речі, “яко до місьця мурами і стрілі ми добре обдарованого”. Ще з південного боку монастиря можна бачити фрагменти в’їзної вежі.
Тривалий час монастир був твердинею православ’я. Відносини були загострені також протистоянням за монастир та його маєтки давніх власників монастиря родин Лагодовських з Балабанами. Так, характерними для тих часів стали події 1631 року. Оскільки унію підтримав пан Станіслав Баратинський, дружина якого походила з роду Лагодовських, то він зробив спроби силою захопити монастир.
У монастирі провів свої останні дні галицький митрополит, кардинал Михайло Левицький, який був паралізований і не міг ходити. Майже кожного дня він сидів у фотелі, який періодично виносили в альтанку в дворі, обсадженому акаціями. 14 січні 1858 р. на 84 році життя митрополит помер і був похований у монастирі. Після похорону митрополита для селян Унева та Якторова була влаштована пишна тризна. Оскільки він мав свою власну ґуральню в Якторові, то на тризні горілку черпали коновками. Не бракувало і їжі. Жартують, що завдяки цьому селяни довго пам’ятали митрополита.
Період розквіту та розбудови монастиря тісно пов’язаний із давнім українським шляхетським родом Шептицьких. У другій половині XVII ст. - першій половині XVII ст. архімандритами монастиря були Варлаам (з 1668 р.), та Атанасій (з 1713 р.). А чернече життя у монастирі у дусі християнського Сходу та Київської Русі, яке отримало назву “студитського”, відновив Андрей Шептицький. Ідею митрополита продовжив його брат - Климентій (беатифікований Папою Іваном Павлом II). За підтримки цього блаженномученика під час Другої світової війни у монастирі вдалося врятувати біля 150 євреїв. Найбільше руйнувань монастир зазнав у радянські часи. У 1950 році монастир був закритий, монахи вигнані, а 80-річний о. Климентій арештований. Спочатку в Уневі було створено концентраційний табір для католицького духовенства, згодом - притулок для людей літнього віку, перепрофільований під психоневрологічний інтернат. Саме ж село Унів було перейменоване на Міжгір’я. З 1991 р. монастир повернуто ченцям чину Св. Теодора Студиі Відтоді до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці Одигітрії щорічно прибувають тисячі прочан.
